Вона надає домедичну допомогу постраждалим після ворожих атак. Вона обожнює знімати репортажі, тож їздить на передову, звідки привозить унікальні історії. Вона мріє забути тактмед і більше не мати приводів його згадувати. А втім, поки триває російська навала, робить усе від себе залежне для допомоги. Вона називає себе «мама Акели» — хаскі-маламута з Бучі, який став повноправним членом як її родини, так і Медіагрупи «Накипіло». Вона любить досліджувати нові міста, але найголовнішим для неї був і є Харків.
Ми записуємо це інтерв’ю 24 вересня. Новини дуже тривожні, і, на жаль, ми вже звикли до цього. Як ти? Розмову з Ліною Паладійчук у рубриці «Вона. Війна» слухайте за посиланням на Радіо «Накипіло».
Поки ми розмовляємо, у Харкові й далі розбирають завали, тривають пошуки людей. Дуже складно почуваєшся у часи, коли ти одночасно маєш жити кілька життів, існувати в кількох реальностях. Ти живеш умовно нормальним життям, працюєш, розвиваєшся, гуляєш, водночас робиш щось для війська, для своєї роботи, страждаєш.
Як ти все встигаєш — працювати в Медіагрупі «Накипіло», знімати репортажі з передової, бути інструкторкою, виїжджати на місця ударів і надавати людям домедичну допомогу?
Насправді це одна з важких рефлексій для мене. Мені було б легше робити щось одне. Дуже складно об’єднувати в собі все. Бо ти, з одного боку, думаєш, що могла б бути кращою, а не встигаєш просто. Бракує людиногодин, щоб це робити.
Розкажи, як у тебе з’явився твій пес Акела.
Він у мене вже два роки. Нині Акела в лікарні, відходить від наркозу після операції. Дуже сподіваюся, що він одужає. А з’явився він у мене тоді, коли я планувала переїхати до Харкова. Тоді я вперше подумала, що хочу завести собаку. Ці думки прийшли до мене однієї безсонної ночі. А вже за день я їхала до Києва по Акелу. Я взяла його з притулку. Він утік десь з окупованого чи деокупованого села Київської області. Спочатку ми поїхали до Львова, там трохи пожили, а потім приїхали до Харкова.
Акела перший час не реагував на різкі звуки від ударів, а потім почав лякатися і ховатися. Мені дуже боляче дивитися на це, але я не можу із цим нічого вдіяти. Я розмовляю з ним. Якось я помітила, що перестала знімати з Акели вдома шлейку. Напевно тоді я зрозуміла, що живу в постійному стресі, бо мені страшно залишати вдома собаку без ошийника та шлейки. Адже під час імовірного удару я не зможу швидко спіймати його. Загалом же йому дуже класно в Харкові. Це великий собака, а тут великі проспекти й широкі вулиці, якими він любить гуляти.
Перша зустріч Ліни з Акелою. Фото: Ліна Паладійчук
З якими викликами ти стикнулася, узявши песика з притулку?
Насамперед це дорослий собака. Ти не можеш його перевиховати швидко. Можливо, узагалі не можеш. Окрім того, Акела з харчовою агресією. У нього дуже складно забирати їжу. Я розумію, що причиною є умови, у яких він жив. Він добував їжу, а тепер захищає її. Ми із цим працюємо. Окремо варто виділити проблеми зі здоров’ям. Бо після притулку пес у мене відразу захворів. На третій день у нього виявили смертельну хворобу, яку ми подолали.
Що підтримувало тебе разом з Акелою в цей непростий час повномасштабної війни?
Коли ти на нього дивишся, одразу стає легше. Ти можеш його обійняти, від цього також легшає. Крім того, у мене з’явилося дуже багато друзів завдяки Акелі. Чимало людей знає Акелу, але не знає мене. Цей собака допоміг мені подолати чимало страхів, бо я взяла собі пса, який поводиться трохи інакше, ніж я. Ось тому він мене радує щодня. І засмучує також щодня.
Фото з інстаграму Ліни.
А тепер поговорімо про роботу. Пам’ятаю, як ти приїхала з Куп’янська взимку. У тебе горіли очі, ти була натхнена зніманням і знайомством із цивільними, які там залишалися. Розкажи про цей досвід.
Я дуже люблю репортажі. Але після них стає складно, бо ти перенасичуєшся хорошими історіями людей, які живуть у нехороших умовах. Ти починаєш думати про класову нерівність, про концепт справедливості. У голові виникає купа думок. Куп’янськ — особливе для мене місце. Там я спілкувалася з людьми, які дуже багато роблять і вірять у те, що роблять. І це особливе щастя, коли ти бачиш, що люди вірять, допомагають і наближають перемогу. Однак я не можу сказати, що все так добре, що там живуть тільки хороші люди. Мені пощастило, я спілкувалася тільки з хорошими людьми. Але їх там багато різних. Як працювати із цим, я поки не зрозуміла.
Фото з інстаграму Ліни.
Можливо, ти пригадаєш якусь найяскравішу історію зі знімання, з поїздок?
Насправді я маю надзвичайно багато історій. Дуже складно пригадати якусь одну. Чомусь мені на думку відразу спадає родина Українців. Ці люди розповідали, як їм жилось в окупації. Їм було вкрай складно з таким прізвищем, з їхніми поглядами. Усі ті люди, про яких я робила репортажі, коли ми говорили про перемогу, плакали. А ця родина, напевно, плакала найсильніше. З такою вірою в очах. Не можу їх забути. Вельми часто про них згадую.
Ви не обмінялися контактами? Не знаєш, як вони тепер?
Ні, я про них тільки думаю, мрію, щось собі уявляю. Але я впевнена, що відчую той момент, коли для них настане найщасливіша мить у житті — перемога, яку ми розділимо разом.
Цього року ти почала займатися допомогою постраждалим від ударів. Як це з’явилося у твоєму житті? Як ти наважилася на свій перший виїзд?
Так, нині я займаюся домедичною допомогою. Я виїжджаю разом із командою AID 46 на місця ударів, щоб надавати домедичну допомогу, допомагати рятувальникам розгрібати завали, евакуйовувати людей. Іще взимку я сиділа вдома, мені було дуже страшно. Якогось дня пролунало надзвичайно багато вибухів, і я подумала, що не можу просто сидіти, мені було вкрай складно нічого не робити.
Після цього я пішла на курс домедичної допомоги, який саме проводили для команди «Накипіло». Потім ми почали домовлятися про якісь інші курси, і так дуже плавно й органічно я потрапила в команду AID 46. Нині я разом із ними займаюся медичною евакуацією і медичним супроводом із прифронтових територій. Я була на вовчанській евакуації та працювала там. Нині викладаю курси, наразі це Stop the Bleed. Окрім того, навчаюся для проведення інших курсів.
На інструкторку можна вивчитися у Харкові? Чи треба кудись їхати, щоб опанувати цей фах?
Усі інструктори мають пройти сертифікацію. Але навчання відбуваються і в Харкові, і в Києві.
Після перших виїздів як ти зрозуміла, що й далі робитимеш це?
Я не хочу бути медикинею, і ніколи не хотіла. Мені ніколи не було цікаво працювати із травмами людей. Шкода, що я маю із цим працювати. Але мені цікаво допомагати людям. Тож коли я сьогодні бачу потребу в цьому й відчуваю, що можу це зробити, то роблю це, виїжджаю на місця. Звісно, з одного боку, це якоїсь миті затягнуло мене — тепер мені цікаво в цьому розбиратися, але цікаво доти, доки в цьому є потреба, тобто поки росія і далі обстрілює місто, а в міста 100 % бракує ресурсу на те, щоб закривати все це. Крім того, мені пощастило, що я не боюся вигляду крові.
Фото з інстаграму Ліни і 2402.foundation
Як тебе змінив цей досвід?
Ну, передусім мені здається, що я стала трошки злішою. Я почала більше злитися на безвідповідальність людей. Звісно, в усьому, що нині відбувається, винні росіяни. Але я почала більше злитися на людей, які нічого не роблять, щоб урятувати себе чи близьких поруч. Мені боляче бачити мертвих людей. Це дуже неприємний досвід, який хотілося б забути, але ти не можеш, на жаль, цього зробити.
Найперше, мабуть, ти говориш про те, що люди не вчать домедичку, не носять із собою турнікетів, не мають аптечок?
Інколи, коли я іду по місту й бачу скупчення людей, думаю, що якщо сюди прилетить, я не поїду їх рятувати, адже заклади й самі люди мають думати про безпеку. Звісно, що зрештою я поїду й допомагатиму. Але дуже хотілося б, щоб люди більше думали про те, що вони не можуть покладатися на когось, що в них є тільки вони самі. Людина стікає кров’ю за час від трьох до п’яти хвилин. Шанс, що доїде швидка, є, звісно. Але чи варто на нього покладатися? Напевно, що ні. У мене ж завжди із собою важка сумка з турнікетами та іншими потрібними для першої допомоги речами. Я не можу взяти на себе відповідальність вийти з дому без цієї сумки, адже щоразу, коли людина виходить без турнікета чи без знань, вона має думати про те, що робить вибір. Бо ми всі в Харкові розуміємо, що весь час може щось статися.
Які поради ти можеш дати цивільним людям, як не потрібно поводитися на місцях ударів?
Нещодавно я готувала матеріал на цю тему «“По військових — стріляємо, по цивільних — не стріляємо”. Правила життя у Харкові й підступність ворогів» для сайту «Накипіло». Рекомендую людям прочитати його. Коли ви опиняєтеся на місці удару, це щоразу може бути інша історія. Але є щось спільне, чого не варто робити — не варто фотографувати й викладати фотографії одразу в мережу, бо, по-перше, це може допомогти ворогові, а по-друге, треба ще думати про те, що на фото можуть бути загиблі чи поранені чиїсь рідні. Особливо мене бентежать світлини вбитих дітей.
Загалом же я не рекомендувала б перебувати на місці удару, якщо ви не можете чимось допомогти або ваша присутність може додати роботи. Адже що більше людей на місці удару, то більша ймовірність повторних жертв. Коли ви перебуваєте на місці удару, увесь час треба пам’ятати про підступність росіян і їхню тактику бити ще раз. Треба оцінювати, чи справді ви допомагаєте. Тому що допомога на місцях може бути дуже потрібна.
Чи маєш ти якісь такі теми, про які хотілося писати, але ти відкладаєш їх на потім?
Я забороняю собі про такі теми думати, бо, на жаль, у моєму житті дуже багато всього знецінилося. З одного боку, у мені дуже багато віри в людей, і це, напевно, те, що досі підтримує мене. Я люблю писати про людей і розповідати їхні історії. З іншого боку, є щось, про що мені вже складно розповідати. Я хотіла б писати про якісь культурні фестивалі. Це прикольно. Адже культура це прекрасно. Але мені сьогодні складно про це писати, хоч я читаю такі матеріали й аж ніяк не засуджую тих, хто їх робить, оскільки культура дуже важлива у воєнний час. А втім, у мене таких матеріалів стало менше.
Як у тобі вживається стільки різних досвідів? Ти шукаєш допомоги у психотерапевтів чи сама справляєшся? Що розраджує тебе?
Мені допомагають люди. Мені допомагає мій собака. Я не змогла б без нього. Мені так складно, що його немає декілька днів удома. Мене підтримує моя сім’я, мій чоловік. Допомагає віра в майбутнє і бути при надії. Це також трохи змінює реальність навколо мене й додає ще один дуже складний аспект до переживань.
Я вже не ходжу на терапію. Тобто в мене бувають періодичні сесії з терапевткою через якісь травматичні ситуації, які стаються, але на постійну терапію я нині не ходжу, тому що мене на це не вистачає. Я не впевнена, що готова нині так глибоко копати. Навколо так багато поверхневого болю, що шукати ще глибинний, сумніваюся, що можу. Думаю, відкласти це на трохи пізніше. Поки триматимуся за тих, хто поруч, і за себе перш за все.
Коли саме ти зрозуміла, що попри всю контрастність і подекуди контроверсійність Харкова хочеш жити саме в цьому місті?
Я дуже вдячна досвіду роботи в медіа «Люк». Це той досвід і та робота, під час якої я почала сильніше закохуватися у Харків. Нині я не бачу себе десь не в цьому місті. Я дуже хотіла б, можливо, відкрити колись собі якесь інше життя в іншому місті, але я занадто багато не знаю ще про це. І нам так багато потрібно ще про нього дізнаватися. Нам дісталося місто в досить складному стані й у складний період. Думаю, що це персональна відповідальність за те, де ти живеш і що ти робиш. Не уявляю, як жити в якомусь іншому місті.
Дуже люблю Харків, дуже люблю говорити про нього, дуже люблю думати про нього, дуже люблю взагалі все в ньому — від найгіршого до найкращого. Не готова миритися з тим, що мені не подобається, але водночас не готова й закривати очі на все, що в ньому класне й надихуще.
Фото з інстаграму Ліни.
Так, і класного надихущого багато. Воно, безсумнівно, переважає. Для мене точно. І люди такі фантастичні в місті, і місто таке фантастичне, і коли опускається сонце над Держпромом, у тебе просто зупиняється серце, ти думаєш: «Господи, чому ти такий красивий? Одружися зі мною, Харкове». У мене такі емоції.
Дуже хотілося б і потанцювати з Харковом, і на побачення з ним сходити. Інколи ти ходиш із ним на побачення, коли просто йдеш вулицею, слухаєш музику, гуляєш із собакою. Мені подобається, що в Харкові можна бути дуже різними, жити різними життями. Не дарма люди багато говорять про це місто. Річ не стільки в тому, що ми так близько до війни, що ми вже у війні живемо. Ми можемо закривати очі на це, говорячи про залізобетонність, але я не вірю, що Харків залізобетонний, Харків не залізобетонний, він із людей, він теплий.
Підсумовуючи нашу розмову, хочу всім побажати сходити на побачення зі своїм улюбленим містом. Не знаю, з якого міста ви слухаєте на, але якщо ви все ж харків’яни й так само фанатично до нього ставитеся, то візьміть собі маленьку каву та йдіть на романтичне побачення зі своїм коханим містом!
