Нещодавно вийшла друком книга «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», яка стала голосом багатьох українок, які переживають наслідки російської агресії. Вона покликана підтримати тих, хто стикається з болем і втратами та потребує прикладів стійкості й сил для продовження життя й боротьби.
У книзі зібрано 11 зворушливих історій українок, які відверто діляться травматичним досвідом. Авторки книги мають різні професії, жили у різних регіонах країни. Їхні історії — це не лише свідчення про біль і втрати, а ще й про людську стійкість та силу.
Героїні розкривають особисті переживання: під час життя в російській окупації, через втрату близьких людей, майна, здоров’я. Деякі жінки пережили ув’язнення, сексуальне та гендерно зумовлене насильство. Попри жахи, з якими довелося зіткнутися, кожна описує, що допомогло вистояти у найважчі моменти: підтримка родини, внутрішня віра, особисті стратегії виживання.
Авторки знайшли сили не лише вижити, а й боротися за майбутнє. Цей аспект робить книгу не лише документом воєнних часів. Вона є своєрідним дороговказом для тих, хто досі потерпає від наслідків травми.
24 вересня у пресцентрі «Накипіло» двоє співавторок книги поділилися досвідом у написанні життєвих історій на тлі війни.
Тетяна Товстокора з Харківщини
До 24 лютого Тетяна жила звичайний життям мами, люблячої дружини та директорки школи, яка відстоювала свій заклад, колег і учнів. Після повномасштабного вторгнення та окупації їхнього села на Балаклійщині вона та педагоги школи продовжили навчати дітей за українськими програмами. У них був осередок вчителів, з якими вони таємно визначили, як проводитимуть навчання. На жаль, у селі деякі люди виявилися прихильниками країни-агресорки.
«Як сходилися, так і розходилися з таких підпільних наших зустрічей поодинці. Вирішили, що поки тепло на вулиці, будемо дітей навчати за нашими програмами. Підручники у дітей були. Будь-де: на лавочці, під вербою чи за чаєм удома. Почали пропонувати батькам. І я зрозуміла, що деякі мамочки відразу донесли російській адміністрації».
Найбільшою підтримкою для Тетяни стала сім’я, яка надихала й не давала їй опустити руки.
Марина Супрун із Чернігівщини
Від 3 до 30 березня 2022 року 16-річна Марина жила у підвалі місцевої школи із ще 367 людьми. Також там перебували весь цей час її мама, сетра, вітчим і його тітка та деякі з друзів дівчини. Всі вони вижили, але у тому підвалі від задухи померли 11 людей, багатьох інших росіяни поранили, а кількох розстріляли.
«Мені було дуже боляче. Коли навколо суцільний хаос, тільки за рахунок особистого болю ти можеш розуміти, що ти — в цьому хаосі, в самісінькому його епіцентрі. Навіть коли ми стояли, розтягнувшись від самих дверей до низу, на сходах, дихали свіжим повітрям, а тоді несподіваний приліт — і от ми від вибухової хвилі всі, наче кеглі, летимо вниз, — навіть тоді я не розуміла, що це відбувається зі мною. Коли горів перший будинок, зовсім поряд, потім другий, третій, я не плакала… Не могла, хоча й хотіла».
Згодом Марина із сім’єю виїхала до Яготина, та випускний клас дівчина закінчувала вже у рідному селі. Зараз Марина — студентка київського вишу.
Підсумковий розділ книги «Жити попри все» про відновлення після травматичних подій написаний психологинею. Авторка розкриває механізми роботи з травмами, дає поради, як відновлювати внутрішні сили та знаходити емоційні опори. Це робить книгу не лише цінним літературним і документальним твором, а й практичним посібником для тих, хто шукає методи, як упоратися з психологічними наслідками війни.
