Вісімнадцятирічна Вероніка Кожушко могла стати героїнею програми «Вона. Війна», адже вона створила чимало художніх робіт, писала вірші й коротку прозу. Вероніка була частиною мистецького життя у Харкові, захоплювалася письменниками Розстріляного відродження, понад усе мріяла жити й розвивати рідне місто. Однак 30 серпня 2024 року дівчину вбила російська авіабомба. Нині її справу продовжать друзі.
Цей випуск подкасту «Вона. Війна» присвячено пам’яті талановитої дівчини. Розповідають про мисткиню Регіна Авксентьєва й Аріна Ніколенко.
Як ви познайомилися? Які були перші враження?
Аріна Ніколенко:
Ми познайомилися з нею на презентації альбому в Харківському літературному музеї. Там були Сергій Жадан, Юрій Гуржи та багато інших класних музикантів. Ніка підійшла до мене й сказала, що я маю гарний вигляд. А я тоді згадала, що ми бачилися з нею раніше, у Літмузеї. Тоді я говорила їй, що вона має гарний вигляд. Так ми почали спілкуватися, разом відвідували події, знайшли чимало спільних інтересів, зокрема Розстріляне відродження. На одному з квартирників ми познайомилися з Регіною.
Регіна Авксентьєва:
Ми зустрілися перший раз на лекції Олега Стефана на освітній програмі «Театр, що (не) втратив надію». Потім ми бачилися на квартирнику в будинку «Слово». Ближче ми познайомилися на виставці Ніки й Аріни під назвою «…зоряні сади», яку організувала творча спілка «Химери». Я допомогла розвісити малюнки, потім привезла мольберт, а тоді залишилася на виставці на всі дні…
Це була ваша спільна з Нікою виставка? Розкажіть про неї докладніше.
Аріна Ніколенко:
Голова творчої спілки «Химери» Валерій Левчук запропонував Ніці зробити виставку. Вона сказала мені, що ми можемо зробити спільну виставку. Звісно, я погодилася. Який митець не хоче побачити своїх робіт на виставці? Так народилася ця ідея і, власне, її реалізація.
Яким був відгук і як вам самим відгукувалося це?
Аріна Ніколенко:
Мені дуже сподобалося. Виставка зібрала чимало абсолютно різних митців. Прийшов, до прикладу, Гамлет Зіньківський. Це Ніка запросила його. Вона легко комунікувала з людьми.
Що стосується назви виставки, то вона також була невипадковою. Це уривок із вірша Миколи Хвильового. Ми довго думали над назвою. Один із днів виставки випадав на день самогубства письменника. Ми вирішили взяти образ із вірша «То диму молоко душа на жито точить…».
До речі, про історію з Гамлетом. Ваша подруга мала якусь унікальну здатність просто пробивати стіни. Коли Ніка загинула, я побачила, скількох людей вона встигла охопити, намалювати й припасти до душі. Як це відбувалося?
Регіна Авксентьєва:
Мені згадалась історія про те, як Ніка передавала свій малюнок Жаданові. На зустріч її підвіз батько, який залишився чекати, а Ніка пішла до Сергія Вікторовича. Батько чекав п’ятнадцять хвилин, пів години, годину. Потім не витримав і зателефонував доньці. А Ніка спокійно так каже: «А ми тут із Сергієм Вікторовичем чай п’ємо». Вона володіла унікальною здатністю до комунікації. Мені здається, Ніка з кожним могла знайти спільну мову.
А як ви думаєте, завдяки яким її особливим рисам це стало можливим?
Аріна Ніколенко:
Мені здається, що вона була просто дуже щира. Вона ніколи не добирала слів. Ніка просто казала, що думає.
Регіна Авксентьєва:
Ніка мала якусь таку внутрішню скромність. Мені здається, що це надзвичайно важливо. Комунікація з людьми в неї виходила вельми щира.
Вона дуже гарно малювала. На кого вона вчилась і як бачила своє майбутнє?
Аріна Ніколенко:
Вона вчилася в Харківському національному університеті радіоелектроніки на спеціальності «мультимедіа». Вона не мала художньої освіти, їй просто подобалося малювати. Ніка планувала працювати у сфері програмування, бо цим вона займалася з дитинства, постійно навчалася на якихось курсах. За допомогою малювання ж зображала свої емоції.
Регіна Авксентьєва:
Мені здається, Ніка малювала весь свій вільний час, а ще писала вірші та прозу.
Аріна Ніколенко:
Це якраз те, про що не знав навіть її батько, як виявилося.
Регіна Авксентьєва:
Мені здається, знали про тексти тільки найближчі друзі.
Чи думали ви про те, щоб показати їх світові? Можливо, ви вже розмовляли з редакціями?
Аріна Ніколенко:
Про це думав Сергій Жадан: як виявилося, він розмовляв із видавництвом. Він хотів випустити збірку з її віршами й ілюстраціями до цих віршів.
А вона встигла їх показати Сергієві Вікторовичу?
Аріна Ніколенко:
Батько передав її вірші, а вона надіслала письменникові тільки малюнки.
Цікаво, звідки у вас узагалі зародилася така непереборна любов до української культури, до того, щоб у неї вгризатися? Можливо, це з дитинства було чи ви якось переосмислили?
Аріна Ніколенко:
Для мене це почалося якось дуже випадково. Я знала, хто такий Микола Хвильовий, що собою являє період Розстріляного відродження, але заглиблюватися в це я почала перед самим повномасштабним вторгненням. Я стала розмовляти українською 2020 року, а потім уже почала досліджувати культуру. Пам’ятаю, як одного разу побачила фото Леся Курбаса, тоді я подумала: «Вау, який гарний, треба про нього почитати». Тому це було дуже випадково.
Регіна Авксентьєва:
Мій дідусь був професором української мови в університеті Каразіна. Він помер іще до мого народження, але батьки в дитинстві плекали в мені любов до української літератури. Крім того, ми жили поруч із будинком «Слово». Мама щось мені розповідала, але я не заглиблювалася.
Уже на початку вторгнення росіян, коли я поїхала в Європу, я побачила, наскільки байдужі люди. Тоді почала цікавитися своїм. У період, коли я вчилася у Львові, мені також було дуже самотньо. Тоді я відрахувалася. А потім у Харкові знайшла своїх людей. Нині я вважаю, що харківська та слобожанська культура — це той осередок, який треба плекати. Тому вирішила залишитися тут і нікуди більше не їхати.
Про це, власне, говорив і Тімоті Снайдер, коли приїздив до Харкова. Він сказав, що зі Слобожанщини все починається. Я поділяю думки Ніки про Михайля Семенка. Це мій улюблений поет.
Аріна Ніколенко:
У жодному колі спілкування я не знаходила однодумців у цьому питанні. І знову я сама.
Регіна Авксентьєва:
Я не розумію Семенка як людину. Але саме Ніка зацікавила мене цим поетом. Він часто ставав причиною наших дискусій.
А які були її аргументи на захист Семенка?
Аріна Ніколенко:
Ніка говорила, що він не боїться порушувати правила, що він абсолютно щось нове для тодішньої літератури. І саме в цьому вона вбачала його геній.
Регіна Авксентьєва:
Вона взагалі була близька з футуристами.
А в її творчості простежувалося щось футуристичне?
Регіна Авксентьєва:
Так, у ламаних лініях. У неї дуже багато малюнків саме такого стилю. Крім того, вона показувала мені колись вірш Ґео Шкурупія, у якому він грається словами й досліджує звуки. Вона теж такий написала, а потім я написала.
Ви можете прочитати якийсь її вірш?
Регіна Авксентьєва:
Мені дуже важко. Я сьогодні зустрічалася з батьками, перекидала з Нічиного телефона на свій її вірші. У мене зараз у листуванні повідомлення від неї. Окрім того, у мене в збережених є її вірші.
Коли відбувалося прощання з Нікою, я зачепилася за фразу її тата: «Не забувайте мою дитину». На вашу думку, як було б краще підтримувати батьків? Чи потрібно їм спілкування з друзями Ніки?
Регіна Авксентьєва:
Звісно, потрібно. Але вони в дуже складному стані. Я не знаю, як можна пережити втрату дитини. Тому нічого не можу про це сказати. Вони за щось чіпляються. Коли батько стояв поруч, він сказав, що він тільки тепер зрозумів, наскільки Ніка була талановитою і наскільки багато він не знав про неї.
Аріна Ніколенко:
Вона дуже багато разів наголошувала, що це один із небагатьох віршів, які їй подобаються. Тож звучить він так:
Найзліші вірші виходять про Бога.
Там пахне зневірою, ладаном і журбою.
Всевишній згадується лише в контексті відсутності.
Атеїзм прокидається лише в вірних католиків.
Бери хрест до знівечених лап.
Пиши, як ти потрапиш в ад.
І, допоки викреслюєш знаки,
У тебе розвивається гемофілія.
Бог докладає до ран лише порожні сторінки Біблії.
Регіна Авксентьєва:
Цей вірш мені скидала Ніка. Він подобається мені найбільше:
Все зупиняється, коли немає натхнення.
Навіть коли сил не стає, а все йде.
Звичайно ж, крізь мене, але стрімко-рухливо.
Втома не стає на заваді, коли є своє богобачення.
Тоді й у метро пишуться вірші,
Тоді й стає зрозумілий музичний супровід,
Який я невпинно підбираю під кожну прогулянку будівлями.
На кожну сходинку виділяю по такту,
На кожен під’їзд по строфі,
На кожну будівлю по симфонії.
Мене дивує, як можна встигнути пірнути на таку глибину за вісімнадцять років свого життя на землі, як можна так багато відчути й усвідомити. Вона поспішала жити, мабуть?
Регіна Авксентьєва:
Так, напевно. Складно сказати насправді.
Ми з вами почали говорити про батьків. Я питаю, мабуть, із цією метою, щоб розуміти, чи можна, на вашу думку, наприклад, написати їм, чи можна їх так підтримувати. Як ви надалі бачите культуру пам’яті про Ніку?
Регіна Авксентьєва:
Вони хочуть, щоби про Ніку говорили й пам’ятали її. З ними треба говорити й писати їм. Тому що, коли батьки втрачають дитину, це страшно. Вони не можуть навіть удома проводити час. Я не знаю, як це сказати.
Чи маєте ви нині у планах якісь заходи й концерти?
Регіна Авксентьєва:
Творча спілка «Химери» планує зробити літературний вечір, присвячений Вероніці. Ми ще думали про виставку. Але я не знаю, коли це відбудеться.
Я прочитала багато некрологів про Ніку. Соліст гурту «Мур» Олександр Хоменко у своєму дописі після поховання мисткині попросив більше ніколи не звертатися до нього російською. Що нового ви почули про Ніку після того, як її вже не стало?
Аріна Ніколенко:
Мені було дуже приємно, що Хоменко написав це. Я хочу подякувати йому та Жаданові, який опублікував допис з її малюнком. Неймовірно рада, що люди, з якими Ніка навіть не спілкувалася, написали про неї для своєї аудиторії. Рада, що люди дізнаватимуться про Вероніку як про художницю та поетку. Це великий внесок у пам’ять про неї.
Регіна Авксентьєва:
Ніка надихалася цими людьми. Вона жахливо себе недооцінювала. Наскільки талановитою вона була. Тому добре, що пам’ять про Ніку живе.
Крім сором’язливості й таланту, які риси Ніки вам згадуються з найбільшим теплом?
Аріна Ніколенко:
Її цілеспрямованість. Попри навіть її сором’язливість Ніка була дуже цілеспрямованою. Вона постійно малювала, говорила, що повинна це робити, бо якщо закине, то відкотиться назад. «Я робитиму це, малюватиму кожну чашку кави в “Нафті”, але я не дам собі скотитися, не дам пропасти тому, що я роблю.
Які її улюблені місця були в Харкові?
Аріна Ніколенко:
«Нафта», «Мейкерз», садок Літмузею. Держпром. Вона була абсолютно закохана в цю будівлю. Багато разів малювала. Постійно знімала. За день до її загибелі ми йшли з виставки в центрі, і вона знову знімала Держпром. Заходило сонце, кричали ворони, а вона фотографувала. Я пожартувала, що вона, напевно, уже має окрему папку з фотографіями Держпрому.
Регіна Авксентьєва:
Ніка взагалі любила таку архітектуру. Ці ламані лінії, мені здається, дуже проявлялися у її малюнках. Хоча вона не тільки так малювала. Іноді Ніка відходила від свого стилю. Не боялася цього, тому що знала: його все одно буде збережено.
Так відбулося з нашою афішею вистави «Буря». Цю виставу буде присвячено Ніці. Валерій Левчук говорив про це на прощанні. Ніка була художницею цієї вистави: вона малювала афішу, але не завершила її. За день до загибелі Ніка надіслала мені малюнок. Думаю, ми будемо робити афішу саме з нього.
Про що мріяла Вероніка, на чому зосереджувала сили, чого хотіла досягти?
Регіна Авксентьєва:
Ніка мала дуже багато мрій. Вона часто змінювала рух. Але Ніка хотіла знімати. Це їй дуже подобалося. Вона працювала із чеським журналістом.
Аріна Ніколенко:
Він мав ідею для проєкту: зробити мозаїку з людей, які живуть у Харкові. Показати їх, чим вони займаються. І він так знімав Ніку, а потім вона знімала мене. Я досі не знаю, що вийшло, але переконана: щось гарне. Ніка завжди була дуже прискіплива у фотографуванні. «Тут підлога нерівна. Тут трошечки на пів градуса завалено горизонт. Я маю це виправити. Тут світло не таке. Я переставлю камеру взагалі в іншу кімнату й знімати не буду», — говорила вона.
А із чеським журналістом, я так розумію, теж просто познайомилася, бо була дуже комунікабельна?
Регіна Авксентьєва:
Ні, їй запропонувала пані Тетяна з Літературного музею. Ніка знімала візитку й озвучувала відео. У кінці цього відео Ніка каже: «Мені вісімнадцять. Я маю творити за тих, хто не може. Ми маємо безліч голосів, частина з яких більше не говоритиме ніколи». Це кінець цієї візитки. Я багато разів переглядала це відео — мені страшно від того.
Чекатиму, коли ми побачимо на загал цей репортаж.
Аріна Ніколенко:
Я розмовляла із цим журналістом через декілька днів після її загибелі. Він сказав, що хоче зробити із цього повноцінний проєкт. Думаю, він хоче взяти якісь Нічині тексти, зняти короткометражне кіно, у якому використати цю візитівку.
Регіна Авксентьєва:
Ніка мріяла про це, дуже хотіла знімати прозу. Думала над тим, щоби знімати разом із цим журналістом. Хвилювалася, говорила, що не знає, як усе це писати…
Дуже складно добирати слова під час такого етеру. Я просто відчуваю дуже велику вдячність вам, що ви продовжуєте за Ніку. Зичу вам не зупинятися, бо тепер ви говорите за тих, хто не може. Попрошу наших глядачів і слухачів у якийсь із вільних днів просто погуляти центром Харкова, зайти в «Нафту» чи «Мейкерз», узяти кави та пройтися вулицею Багалія, зайти в Літмузей. Просто зробити це на пам’ять про чудову мисткиню — дівчину, яка багато-багато чого не встигла. Я дуже прошу пам’ятати, дізнаватися і вгризатися у те, що вона встигла залишити на цій землі. Тож стежте за цим, стежте за анонсами, чекайте на відео. Хай живе пам’ять про життя.
