Понад 50 тисяч людей в Україні вважають зниклими безвісти. Інформація про таку кількість людей — військовослужбовців і цивільних — міститься у Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
У День пам’яті захисників України, 29 серпня, у Києві рідні зниклих безвісти й полонених пікетували офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста — єдиної організації, що має право на відвідування місць утримання військовополонених. Наступного дня, 30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, у різних містах України відбулися акції, що об’єднали українців, які втратили зв’язок із близькими внаслідок війни.
У двадцятому епізоді подкасту «Особова справа» на Радіо «Накипіло» зібрано історії українців, зниклих безвісти через російське повномасштабне вторгнення.
Харків. У переході станції метро «Університет» люди розгортають прапори України та військових бригад. Акція «Звільни своїх» відбувається напередодні Дня Незалежності, з міркувань безпеки — під землею.
«Це така відкладена й вишукана кара: не знати, що з ними й де вони», — говорить харків’янка Наталія Шестакова.
Вона тримає фотографію сина Дмитра, 29-річного бійця 95 окремої десантно-штурмової бригади, який пішов на війну в серпні 2022-го, а в січні 2023 року зник безвісти під Кремінною на Луганщині.
«Донині тільки вісьмох захисників 95 бригади повернули з полону й одного, на жаль, загиблого в полоні. Дмитро — звичайний харків’янин, українець, будівельник. Коли я проходжу по саду Шевченка, то знаю, що мій Дмитрик тут теж працював. Востаннє спілкувалася з ним 12 січня, а 15-го він зник безвісти. Вірю, що побачу його живим, і вірю, що побачу його майбутнє щасливе життя», — упевнена Наталія.
Київ. Арка Свободи українського народу.
Це фрагмент соціального ролика громадської організації «Медійна ініціатива за права людини», яка займається розслідуваннями воєнних злочинів та адвокацією змін задля дотримання прав і свобод людини.
У п’ятницю, 30 серпня, це відео показали на акції у Києві, де центральною подією стала прем’єра фільму «В очікуванні на зв’язок». Організаторка показу Анастасія Племенник, представниця Асоціації громадських організацій «Адамант» і донька військовополоненого, якого обміняли 31 січня 2024 року після 22 місяців полону, сказала, що ця документальна стрічка про шлях, який проходять сім’ї зниклих безвісти в пошуку близької людини.
«Щоб голос цих родин гучніше прозвучав. Насправді кожна історія дуже важлива. Історії матерів, дружин, доньок. Розуміння того, що ти не сам, що є такі самі люди, готові разом діяти й підтримувати одне одного. Це дуже важливо. Я відвідую багато заходів, які стосуються зниклих безвісти. Пересічні люди не хочуть чути, тікають, вони не розуміють, що робити із цією інформацією. Їм легше відвернутися і піти. Але це важко, і кожна родина, у якої рідний зникає безвісти, вимушена самостійно шукати його. Хоча мені здається, що ці питання можна було б вирішувати на етапі звернення до військкомату.
Нині в деяких військкоматах із цим легше. Вони мають дорожні карти, але дуже часто ті не містять усієї потрібної інформації. У більшості бригад не налагоджено комунікацію з родинами. Хоча у військкоматах функціонують відділи цивільно-військової співпраці, які мали б виконувати роль посередника між бригадою і родинами. Нещодавно вийшла нова постанова, згідно з якою цей відділ розширюватимуть. У ньому працюватимуть ті, хто пройшов полон, і ті, хто не може брати участь у бойових діях через важкі поранення.
Не досить просто подати заявки до МВС, СБУ, КШ [Координаційного штабу], МКЧХ [Міжнародного комітету Червоного Хреста], НІБ [Національного інформаційного бюро], військкомату й сидіти чекати, що хтось за тебе щось зробить. Це не працює. Потрібно тиснути. Усім родинам раджу: вашого рідного мають знати на ім’я і прізвище, те, який вигляд він має. Поки всі люди, які працюють у цих структурах, не запам’ятають цього, не запам’ятають вас, нічого не зміниться», — сказала Анастасія.
Тетяна Гойдик із Житомирщини — одна з героїнь документальної стрічки. Як і Дмитро Шестаков із Харкова, її брат Олег Гурко — військовослужбовець 95 бригади. Боєць зник безвісти в січні 2023 року на Луганщині.
«Я дуже хочу, щоб люди не втрачали надію. Мого брата ховали всі. Ми сказали, що ніколи не здамося. Ми шукаємо їх живими, і ми знайдемо їх. Я впевнена в цьому. Українська жінка — це страшна жінка. Вона, якщо хоче повернути когось дорогого, землю переверне. Так, мені здається, що я роблю дуже мало. Але ми стараємося. Горе об’єднало нас. Мій брат зник безвісти під час штурму 15 січня… У нас усі сім’ї [зниклих безвісти під час штурму 15 січня] дуже активні. І завжди хтось присутній на акціях. Ми підтримуємо одне одного. Ми створили ком’юніті. Ці люди стали моєю сім’єю, це не перебільшення. Це люди, які розуміють мене, розуміють наше горе. У нас воно спільне.
Знаєте, я дуже люблю повторювати, що ми спираємося одне на одного. Ми без ручки, без ніжки, ми зараз інвалідизовані. Тому що в нас забрали душу, частину душі, якою є наша рідна людина. І ми шкутильгаємо. Ми шкутильгаємо, але ми ніколи не зупинимося. Упадемо — поповземо. Ми ніколи не зупинимося на шляху. Хтось там зневіриться, другий підштовхне його та скаже: “Не смій”. Це дуже важливо, коли є свої…»
В Ірини й Михайла Заверух зник безвісти брат Юрій.
«Ми прийшли сюди, щоби приєднатися до всіх на акції, тому що нас це теж зачепило. Нашого брата вважають зниклим безвісти вже 21 місяць. Донині ми не маємо жодної інформації про його зникнення. Ми чекаємо його з надією, що він живий, що повернеться до нас», — сказала Ірина.
«За ці два дні це вже третя акція. Дякуємо всім організаторам. Учора ми були під Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Сподіваємося, що це дасть якийсь результат. Такі акції важливі для того, щоби привернути увагу міжнародної спільноти й державних органів. Вимагаємо від держави й усіх організацій більшого тиску на державу-терористку, щоб усі зниклі й полонені були вдома зі своїми рідними», — додав Михайло Заверуха.
Олена Бєлячкова, координаторка груп родин полонених і зниклих безвісти «Медійної ініціативи за права людини», сказала, що дані про кількість зниклих безвісти в Україні орієнтовні.
«Цифра в понад 51 тисячу зниклих безвісти передбачає як зниклих безвісти військовослужбовців, так і зниклих безвісти цивільних людей, серед яких і дорослі, і діти. Ця цифра передбачає також звільнених військовополонених і цивільних, а також ідентифіковані тіла людей. Ми розуміємо, що ця цифра не є близькою до реальності», — заявила Олена Бєлячкова на пресконференції у «Медіацентрі Україна» в Києві 30 серпня.
За її словами, є безліч перешкод, з якими стикаються сім’ї полонених.
«90 % інформації, що є про кожного зниклого й полоненого, — це та інформація, яку знаходять саме родини, бо вони найбільше зацікавлені в цьому; вони відкриті й діляться цією інформацією. Ми, правозахисники, завжди наголошуємо: якщо ви дізналися, що ваша рідна людина в полоні, вам відомо її місце утримання або те, що стосовно неї розпочався судовий процес, обов’язково інформуйте всі інституції, куди ви зверталися… Іноді складається враження, що в Координаційному штабі відбувається криза спілкування з родинами, які втомилися ходити на зустрічі та чути одне й те саме. У штабі повинні напрацьовувати ті шляхи й заходи, які дадуть родинам можливість розуміти, що відбувається, які процеси відбуваються, і не втрачати надію», — переконана Бєлячкова. Родини безвісти зниклих просять представників Міжнародного комітету Червоного Хреста діяти ефективніше. В організації пояснили, що «докладають усіх можливих зусиль, щоб тисячі українських сімей отримали інформацію про статус їхніх близьких». Правозахисники радять українцям, які чекають на близьких, об’єднуватися задля взаємної підтримки й боротьби.
