Жодна інкарнація Міністерства культури не зробила стільки для української ідентичності, скільки вклалися в це артисти, актори, музиканти й письменники. Ми запитали у колег про визначні культурні продукти, які вплинули на їхню ідентифікацію як українців.
Пісня «Червона рута» у виконанні росіян, пісня «Лента за лентою» у донецькому барі
Катерина Переверзєва, головна редакторка онлайн-видання «Люк»
Історія перша. Я народилася в Брянську, але кожне літо проводила у бабусі в Ізюмі, тож знала українську мову, читала українську літературу та знала українські пісні.
Мені було років шість, коли на святі у Брянську дорослі росіяни вирішили поспівати караоке. Однокласники, яким теж було шість-сім років, співали «Червону руту», але вимовляли текст як російський. Це було настільки убого. Пам’ятаю, слухала, як вони перекручують українські слова, і думала: «Господі, не позортеся, це не ваша мова, не ваші пісні, не треба їх співати, якщо не вмієте».
Історія друга з часів Майдану. У Донецьку був бар «Ізба», де проходили квартирники, камерні концерти. Там збиралася патріотична тусовка, ми співали пісні під гітару. Часто приходили люди після проукраїнських мітингів або акцій. Там я вперше почула «Лента за лентою». І саме в той момент сталася перша відмова від подвійної ідентифікації, що у мене мама українка, а батько росіянин.
Я зрозуміла: мені не потрібне дитинство в росії, російські корені. Після тієї пісні я провела внутрішню лінію, що це більше не моє. Що я відчуваю до всього, що мене пов’язує з росією, лише відразу й лють, бо це культура, яка займається загарбництвом. А українська культура, українські корені й та пісня для мене стали символами: що ми, українці — це не ті, хто нападає, а хто захищає своє.
Українське телебачення
Оксана Павленко, головна редакторка Divoche.media
Був момент, коли «Санта-Барбара» заговорила українською. Це, здається, перше, що мене змусило задуматися про мову. А далі — телебачення як продукт свого часу. Це шоу «Табу» з Миколою Вереснем, «Територія А», яка відкрила Юрка Юрченка, купа якихось шоу, на зйомки яких ми ходили замість уроків історії, «Не всі вдома». І, звісно, озвучка серіалів: від «Альфа» до «Друзів».
Усе це існувало в жорсткій конкуренції з російським продуктом і давало розуміння інакшості від того ринку. І це — про сприйняття себе українкою, про важливість мати власну попкультуру: ще й таку круту, як перші альбоми Ірини Білик. Не треба применшувати значення попкультури, бо вона формує цінності та національну свідомість, подекуди в дещо дивний, але дієвий спосіб.
Книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного та «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського
Роман Коробенко, журналіст радіо «Накипіло»
Я познайомився з цими книжками ще у школі, у 10 класі. «Тіни забутих предків» відкрили мені міфопоетичну сторону української літератури. А от Панас Мирний захопив соціальною частиною і проблемами головного героя. «Хіба ревуть воли…» я взяв за основу курсової роботи в університеті. Планую ще перечитати під час повномасштабного вторгнення.
Існує стереотип, що класична література неактуальна. Та якраз Панас Мирний через мотивацію головного героя Чіпки дуже чітко навіть на момент ХІХ сторіччя окреслив, хто є ворогом: у романі дуже багато кацапів. Мені здається, що під час війни варто перечитувати українську класику, аби перевідкривати її для себе та дивитися в історичному ракурсі ширше.
Гра Cossacks
Віктор Пічугін, журналіст «Накипіло»
Я завжди любив комп’ютерні ігри. У 2001 році я взяв усі накопичені гроші, пішов до комп’ютерного магазину біля станції метро «Левада» і вперше в житті купив диск із грою. Не пам’ятаю, можливо, саме через назву, я купив «Козаки: Європейські війни».
Чудову, як виявилося, стратегію: в ній можна було керувати різними націями, державами, територіями, Алжиром, Османською імперією, П’ємонтом. У кожної були власні особливості й сильні сторони.
Гра мене захопила, а остаточно я закохався в неї після того, як пограв за Україну. За механікою «Козаків», усі військові юніти могли захоплювати селян ворога, які добували золото, сіяли пшеницю та будували споруди. Селяни спротив не чинили. І лише українські цивільні юніти, коли до них підходив ворог, не здавалися в полон, а давали відсіч сокирами та кирками.
Після того, як побачив це вперше, я майже завжди грав за Україну, настільки був вражений. Гру випустила українська студія GSC Game World, а за декілька років вона ж створила легендарну гру S.T.A.L.K.E.R.
Вистава «Амількар» у театрі P. S.
Кирило Лукаш, актор, радіоведучий
Я навчався на актора в українськомовному виші, а для цієї професії мова — основне. Була вистава «Амількар, або людина, яка платить» харківського театру P. S. Я не працював ще там, і мене вразила вистава, зокрема й через мову. Бо української тоді в театрах Харкова було мало: театр імені Шевченка, P. S., «Арабески» — і все.
Це було настільки вишукано й круто, що «Амількара» я дивився 18 разів. Були люди, які й частіше ходили на цю виставу. Після того ми всі розмовляли цитатами звідти, а іноді цілим курсом на кілька тижнів переходили на українську — у ті далекі часи я ще не повністю відмовився від російської.
Такі вистави, разом із Жаданом, Андруховичем, фестивалем «ЦЕХ», Літературним музеєм, клубом «Остання барикада», книгарнею «Є» і «Шафа» демонстрували нам, молодим, що українська культура може бути без шароварщини. Що вона може бути модерною, стильною, модною, крутою, навіть крутішою за «вєлікую русскую». Це, звісно, привело нас до усвідомлення себе як українців.
Книга «Бунтарки. Нові жінки і модерна нація» Віри Агеєвої
Аніса-Дарія Мерабет, заступниця керівника освітнього центру «Накипіло»
Моє самоусвідомлення як українки почалося наприкінці 2020 року. Я досліджувала свою українську ідентичність, історію України, перейшла на українську мову. На мене вплинула, зокрема, книга «Бунтарки. Нові жінки і модерна нація». Це збірка есеїв про різних діячок в українській культурі, в українській історії, пов’язаних із фемінізмом.
Пройшло чотири роки, я досі не дочитала цю книгу, якщо чесно. Але в той момент вона стала для мене відкриттям, класним поштовхом до вивчення українського, до дослідження фемінізму. Я відкрила імена, які раніше не знала. Книга стала мені вікном у все українське, в українську історію, культуру.
А ще книга стала вагомим аргументом у спілкуванні з людьми, які мають консервативні думки та вважають, що українська національна ідея — це коли жінка стоїть на кухні та водить дітей в садочок. Із людьми, які цитують Kinder, Küche, Kirche. Там є класні аргументи, чому українській історії це не властиво, чому українські жінки завжди були сильними, незалежними, «топили» за жінку в науці, за жінку в культурі.
Сергій Жадан, гурт «Жадан і Собаки»
Аліка Піхтерева, журналістка, радіоведуча
Дуже добре пам’ятаю період, коли я остаточно усвідомила себе українкою. Хоча я завжди це розуміла юридично, географічно — але процеси ментальної належності формує все ж таки культура.
І коли у 2014 році випадково потрапила на концерт «Жадана і Собак» — все стало на свої місця. Я тоді була знічена й розгублена: ми місяць як переїхали з Донбасу в Харків. Я не розуміла, хто я і що, слухала Земфіру та плакала за втраченою домівкою.
А на концерті, гурт п’ятьма моцними піснями, такими як «Бийся за неї», «Країна» та «Давай, Гєш» (закреслено), добре пояснив, хто такі українці. Потім я прочитала кілька книжок Жадана та відчула, як пульсує і дихає моя країна. І що я дихаю в такт.
Згодом було багато культурних відкриттів і ще глибшого розуміння, як же я була ошукана, роками читаючи Достоєвського та споглядаючи вистави Гришковця. На жаль, я пам’ятаю всі ці прізвища, але вірю: настане той день, коли мозок зітре їх як травматичний досвід.
