Харків’яни надзвичайно люблять своє місто, і святкують День міста щиро, широко, із захопленням, зізнаючись у коханні. Щороку 23 серпня Харків розквітає, нехай навіть нині він перегороджений протитанковими їжаками, мішками з піском, нехай фанера замість вітрин, а від вулиць з минулорічною рекламою віє пусткою — все одно прекрасний.
Звільнення для звіту
У радянській традиції вважалося, що саме 23 серпня совєцькі війська звільнили місто від нацистських окупантів. Насправді це відбулося пізніше. Хоча салют у москві з нагоди визволення Харкова відлунав 23 серпня 1943 року, проте залізнична станція Нова Баварія та Червонобаварський район були звільнені лише 29 серпня. До того з деяких вулиць ще вибивали ворога.
Ще тиждень точилися запеклі бої, ще тиждень після офіційних фанфар частина міста перебувала під окупацією! Тривали постійні артобстріли, нальоти ворожої авіації, а лінія фронту проходила навіть не передмістями, а через житлові квартали. Багатолюдний мітинг із нагоди визволення Харкова провели аж 30 серпня 1943 року.
Тобто нині ми святкуємо навіть не вигнання німецьких нацистів з міста, а день, коли командувач Степовим фронтом маршал Іван Конєв відзвітував про це перед сталіним, аби якомога раніше принести радісну звістку вождю.
Харківський історик Андрій Парамонов, який глибоко досліджував ті події, ставить слушне питання. Чи не час містянам всерйоз і чесно задуматися: «А чи є сенс, як і раніше, триматися за дату 23 серпня?». Нам важливі традиції, але є протиріччя між радянською звітністю і фактичною датою. Зрештою, є ще й моральний чинник: пам’ять про загиблих солдатів і офіцерів, які загинули вже після переможних реляцій і московського салюту.
До речі, про традиції. Дата 23 серпня нам видається чи не вічною, але День міста й День визволення Харкова об’єднали вже за часів незалежності, з 1997 року. У 80–90-х роках День міста відзначали 20 вересня або в найближчу неділю після 20 вересня.
Є не надто приємний і проговорюваний момент: ще на нашій пам’яті відбувалося помпезне святкування Дня міста ніби на противагу всеукраїнським святам. Харківська влада проводила грандіозні концерти, роздавала премії та подарунки, митці малювали мурали з радянськими військовими, акторами й науковцями. На такому пишному тлі відзначення Дня Незалежності, а тим більше Дня Прапора було не надто помітне. Ніби головне свято для харківців уже відбулося, а загальнодержавні — так, для звітності.
Немає свята — вигадай
Взагалі, якщо ми розглянемо свята радянської доби, значна частина з них — умовні, з фальшивими датами, іноді видумані, аби замістити справжні. росія і як імперія, і як радянщина використовувала історичні тейки та святкові ритуали для утримання України у просторі російського впливу. Нав’язливі наративи на кшталт «слов’янська єдність», «спільний цивілізаційний простір», «єдиний народ» випромінювали саме радянські спільні свята і пам’ятні дати.
Ще сто років тому, аби знищити українську самобутність, національну обрядовість, радянська влада насаджувала комплекс нових свят і ритуалів. «Червона Паска» та «Червоне Різдво», Новий рік і свята врожаю, 1 і 9 травня, 8 березня і 23 лютого, зрештою, 7 листопада святкували із яскравими політичними театралізованими видовищами та відзнаками й подарунками для лояльних.
Та все це було вигадане, умовне, несправжнє, сфальшоване.
Антиріздвяний плакат 1920-х років.
Джерело фото: Українське радіо
Революція, якої не було
Навіть сам акт утворення радянської держави сумнівний. За часів срср цю подію називали «великою жовтневою соціалістичною революцією», ніби це грандіозне звершення — «великий жовтень». Подавали військовий заколот як народну революцію, що назавжди змінила світову історію.
При тому річницю «жовтня» святкували у листопаді через перехід на григоріанський календар. 24 жовтня (6 листопада) 1917 року Петроградський військово-революційний комітет розпочав переворот. Військові та озброєні робітники зайняли телеграфне агентство, вокзали, електростанцію, продовольчі склади, державний банк і телефонну станцію. Більшовики майже без спротиву зайняли Зимовий палац і заарештували міністрів. Ніякого епічного штурму, розписаного в підручниках і показаного в кіно, не відбувалося. Проте військовий заколот перетворили на народний рух.
Батогом і пряником
радянська диктатура і свята свої поширювала директивно.«Батогом для дорослих, пряниками для дітей», через заклади культури і освіти, через підприємства і фабрики. Новоробні радянські придумані дати використовували, аби вижати з людей надмірну працю. Прийняті були ювілейні трудові вахти, перевиконання плану до якоїсь річниці, трудові п’ятирічки — за чотири роки до партійного з’їзду, чи рухи «60-річчю великого жовтня — 60 ударних тижнів!».
Міф про 23 лютого як «день радянської армії» нав’язувався упродовж кількох поколінь. Із часом люди до нього звикли, це було «армійське» чи «чоловіче» свято, привід привітати чоловіків і хлопчиків. Це свято Україні дісталося від срср, та воно сфальшоване. Подавалося 23 лютого як день створення червоної армії. Аще нібито з цією датою повʼязували перемогу над німцями під Псковом і Нарвою у 1918 році.
Однак жодна з версій не відповідає дійсності. Декрет про створення червоної армії ленін підписав у січні 1918 року. А перемоги під Нарвою та Псковом ніякої не було, навіть битви у той день не відбулося: червоноармійці майже без бою здали обидва міста німцям. Це типовий російський пропагандистський прийом, до речі: приховати негативні факти, спотворивши правду, і зробити з них позитивну новину.
Місто в подарунок тирану
Подібний пієтет щось приурочити неодмінно до якоїсь дати коштував життя тисячам людей. 30 листопада 1939 року радянський союз напав на Фінляндію. Мета була посунути кордон від ленінграда та створити у країні маріонетковий прорадянський уряд. совєцькі воєначальники планували завершити війну за 20 днів і провести марш у Гельсінкі. Це мав бути подарунок на день народження Сталіну 21 грудня.
Та війна, підготовлена нашвидкуруч, стала ганебною для срср. Зимова війна йшла понад 100 днів і призвела до деморалізації радянської армії. Історики вважають, що саме вона підсвітила Німеччині, що срср може стати легкою здобиччю. На жаль, у складі червоної армії були десятки тисяч військових з України, багато з них загинули.
Ще приклад поспішного військового штурму — кривава ржевська битва. 5 січня 1942 року сталін наказав за тиждень звільнити ржев від фашистів. Виконати наказ вдалося лише за 14 місяців. Та битва — одна з найбільш кровопролитних за історію війни, бо наступ на зайнятий німцями укріплений ржев був самогубством. Втрати сягнули 400 тисяч людей, і все через те, що питання військової доцільності не стояло для маршалів червоної армії, адже сталін дав наказ і термін.
Гірка трагедія спіткала й Київ. У ході штурму радянські м’ясники поклали сотні тисяч людей, аби заволодіти столицею України до «великого жовтня». І сталося це також через наказ сталіна пришвидшити звільнення Києва, аби приурочити цю подію черговій річниці «жовтневої революції». Бажання тирана, за підрахунками різних істориків, коштувало життя від 417 до 800 тисячам бійців червоної армії.
Скорботно, що майже одразу після визволення частини території України, чоловіків усіх вікових груп мобілізували у військо. Тоді на території України було призвано 900 тисяч людей, і більшість із них загинула в першому ж бою. Непідготовлених, погано озброєних людей кидали в бій як «гарматне м’ясо».
Уранці 6 листопада 1943 року Київ повністю визволили від нацистських військ, завдання визволити столицю до річниці жовтневої революції було виконане. Якою ціною, нікого не хвилювало.
Ще приклад, тепер уже щодо всієї країни. 28 жовтня Україна відзначає День визволення від нацистських окупантів. Дійсно, до 28 жовтня 1944 року радянські війська остаточно відтиснули німців до кордону. Однак залишалося місто Чоп, а вже 29 жовтня загарбники розпочали контрнаступ. Протягом тижнів Чоп переходив із рук у руки. Остаточна дата звільнення Чопу — 23 листопада 1944 року. Тобто це і є справжня дата визволення всієї України.
Перемога — не одна на всіх
Згадаємо також радянський День Перемоги. Святкували його 9 травня, аби вирізнятися, підкреслити інакшість. Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини підписали в Реймсі о 2 годині 41 хвилині 7 травня 1945 року за участю генерала Івана Суслопарова. Проте сталін відмовився визнати Акт. Він захотів підписання нового у Берліні, здобутому червоною армією.
Другий Акт про капітуляцію Німеччини підписали вже у берлінському передмісті Карлсхорст 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом. А за московським — 9 травня, о 00:43. Таким дивним шляхом 9 травня стало головним святом срср, а згодом міф про Перемогу перетворився на майже культ.
На щастя, Україна тепер відзначає 8 травня як День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ми відійшли, попри спротив, від радянщини й російського побєдобєсія та приєдналися до європейської традиції відзначення цієї дати. Нам важливо вшановувати історію — але най це буде історія українців, які воювали у Другій світовій із нацизмом, а не уславлення радянського тоталітарного ладу.
У пошуках справжніх традицій
І якщо вийшло навіть з 9 травня — може, час змінити й святкування 23 серпня? Адже День міста теж є умовністю. Встановити точну дату заснування неможливо: бувають розбіжності в роках, у цілих століттях — не те що у днях. В європейській традиції святкування — перша згадка про поселення. Зазвичай День міста прив’язують або до першої писемної згадки в історичних джерелах, або до перших археологічних знахідок.
Гарним прикладом декомунізації та повернення до справжніх традицій є Полтава. Раніше День міста там відзначали 23 вересня, бо цю дату радянська влада визначила як день визволення. Та нещодавно полтавці замислилися: чи справді місто стало вільним у 1943 році? Німецьких окупантів вигнали, та на зміну нацистському режиму прийшов комуністичний. Нині Полтава відзначає День міста 29 червня: це дата першої згадки про місто в Іпатіївському літописі. Дату святкування обрали містяни під час електронного голосування та відновили її за новоюліанським календарем.
Харків, як нині вважають, заснували у 1654–1655 роках українські слобідські козаки. Це аж XVII століття, то чому Днем міста має бути неточна дата XX сторіччя? Події, пов’язані із радянською історією, тим більше зараз через розв’язану росією проти нас війну, не є прийнятними.
Можливо, саме час декомунізувати це свято. Варто залучити всю громаду, пояснювати важливість змін, запросити істориків і краєзнавців, аби надали цікаві й достовірні факти. І тоді вже всією спільнотою вибрати якусь із значущих подій історії Харкова.
