Чому нас лякає відмова, а точніше — її наслідки? Сьогоднішній випуск «Психотерапевтичної п’ятихвилинки» про те, як навчитися казати «ні». Одна з важливих навичок комунікації — уміння відмовляти, не погоджуватися, говорити «ні».
Складність у тому, щоб не пристати на пропозицію, не захотіти робити щось, не погодитися, не сказати «так», ховається не в моменті розмови. Якщо замислитися, то стає зрозуміло: нас лякають наслідки відмови. Чи готові ми до наслідків нашого «ні»? Чи варті вони того, щоб вибрати свої бажання і відстояти особисті кордони? Ось питання, над якими будемо розмірковувати сьогодні: чому відмовляти складно та як почати це робити.
Щоби з’ясувати причини, традиційно маємо повернутися у дитинство. Якщо батьківська сім’я формує настанову, що любов і прийняття треба заслужити хорошою поведінкою, зручними рішеннями, правильними реакціями, а в іншому разі дитину чекатимуть відторгнення і відсторонення (або ще гірше — присоромлення), то формується алгоритм: «Я маю бути хорошим/-ою (таким/-ою, яким/-ою очікують), тоді точно здобуду любов». Відмови й обстоювання себе тут неможливі.
Страх бути відкинутими настільки сильний, що унеможливлює спонтанність у виявленні своїх бажань, зокрема у відмовах та окресленні особистих кордонів.
Згадаймо також, які цінності були фундаментом батьківської родини. За умови, коли ввічливість, повага до інших, обслуговування потреб інших, першочергова увага до емоційного стану інших були провідними, а злість — під забороною, украй складно водномить і легко позбутися такого світогляду. Зокрема, і тому, що покаранням за спроби протидіяти обслуговуванню потреб інших (ідеться не тільки про реальні, але й про емоційні потреби) були сором і нав’язування почуття провини.
Дитинство закінчилося, а алгоритм і досі працює. Бути незручним — оплачувати це почуттям провини.
Трапляються і інші ситуації. Уявімо, дитина зростає у сім’ї батьків, що страждають на залежність або часто хворіють, або є інфантильними. Їх поєднує те, що дитина змушена часто розв’язувати дорослі проблеми, піклуватися про інших і підтримувати їх. У такі моменти вона відчувала тепле ставлення, вдячність, щось, що можна було сприйняти за любов. Поступово формується потреба бути незамінним, піклуватися і сприймати себе як рятівника: «Без мене не обійтися! Навіть батьки не могли!». Очевидно, що відповісти «ні» неможливо. Бо хто ж тоді допоможе? Правильно: ніхто. Виходу немає.
Бувають і інші сім’ї. Такі, у яких відмови й обстоювання кордонів постійно були пов’язані з агресією та навіть насильством. Дитина, що є свідком або свідкою такого, часто починає боятися конфліктів, не розуміючи, як поводитися в них та екологічно доносити свою думку, і не сприймаючи загалом ситуацію у батьківській сім’ї як щось патологічне. Конфлікт під забороною. Сказати «ні» — потенційно зіткнутися з незадоволенням та агресією, спровокувати конфлікт. Це викликає страх.
Що робити, якщо ви впізнали себе в одній із цих історій або згадали свою — іншу, але теж пов’язану з блокуванням відмов?
Якщо змога, розкажіть свою історію професіоналові. Складно побачити по-новому те, що звично та зручно, без допомоги сторонньої компетентної людини.
Утім, самостійно можете спробувати таке:
1. Перш ніж погоджуватися або відмовляти, візьміть паузу. Коли відчуваєте, що хочете сказати «ні», але не готові зробити цього тут і зараз, повідомте співрозмовникові, що вам треба подумати. Позначте час, коли повідомите про своє рішення. Наприклад, «я напишу тобі за 15 хвилин», «дам точну відповідь увечері», «мені потрібно декілька днів, щоб дати зворотний зв’язок».
2. За цей час ви зможете поставити собі відверте запитання, чого хочете насправді, опанувати або хоча б зрозуміти свої емоції (страх і сором) та сформулювати відмову.
3. Відмовляйте просто, не грубо, проте конкретно. Важливо, якщо є змога, пояснити причини свого рішення. Пояснити — не означає виправдати. Скажіть про свої емоції, актуальні потреби й можливості.
4. Якщо ви маєте бажання, то спробуйте запропонувати альтернативний варіант реалізації того, про що вас просять. Обов’язково переконайтеся, що ця альтернатива вам комфортна й відповідає вашим потребам. Наприклад, на прохання зупинитися у вас удома на кілька днів перебування у місті ви можете відповісти: «Я не можу тобі запропонувати пожити в мене, проте я знаю хороші готелі в центрі / можу допомогти з пошуком квартири / поділюся контактами рієлторів».
5. Неодмінно проаналізуйте ситуації, коли ви успішно відстояли свої кордони й відмовилися робити те, що вам не підходить. Будьте впевнені: від вас ніхто не відвернувся, не покинув вас, не розірвав взаємин із вами. Можливо, це було сприйнято з подивом та агресією. Усе нове викликає складні реакції. Однак людина, що цінує вас, точно не полишить вас через відмови й повагу до своїх потреб.
Бути зручним, хорошим, правильним для всіх неможливо. І не треба. Бо це тільки ваше життя.
