Тактична медицина у країні, де вже десять років триває війна, — це обов’язкові навички, якими має володіти кожен. Гостя нового випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» — дитяча реаніматологиня та інструкторка курсів із надання домедичної допомоги й тактичної медицини Ярослава Шевченко. Вона розповіла про свою роботу, про те, чому ніколи не поїде з Харкова, про те, як навчає восьмирічного сина надавати першу допомогу, і про те, чому важливо вміти надати першу домедичну допомогу.
Навчати людей вас підштовхнуло повномасштабне вторгнення?
Я інструкторка із 2015 року, тому повномасштабне вторгнення більше підштовхнуло мене йти саме в тактичну медицину. Донедавна я все ж таки працювала як цивільна інструкторка.
Які курси ви нині проводите? Більш цивільні, для військовослужбовців чи мікс?
Знаєте, не можна сказати, що війна принесла нам щось позитивне, але є такі штуки, які в Україні з початком повномасштабного вторгнення все ж таки стали краще розвиватися. Завдяки міжнародним донорам не тільки українські лікарі, але й цивільне населення сьогодні активно навчається надавати домедичну допомогу. Нині влітку пік курсів, курсів саме з базових реанімаційних заходів, як-от Stop the Bleed — це курси із зупинки кровотечі. Крім того, навчання військових теж не припиняється.
Як це відбувалося у 2015–2016 роках, як розвивалося?
У 2015 році я починала як інструкторка такого курсу, як «Домедична допомога». Тоді Всеукраїнська рада реанімації, нині дуже потужна й велика організація, була тільки в Києві. Разом зі студентським самоврядуванням вона придумала цікавий проєкт, щоб активні студенти старших курсів навчилися на інструкторів, а потім повернулися у свої медичні виші й навчали навичок домедичної допомоги студентів перших курсів.
В одному з ваших дописів в інстаграмі ви писали: «Рік тому я думала, що виснажена до крайності. Сьогодні я знаю, що здатна робити більше». Як ви тепер? Який ваш рівень виснаження і чи вмієте ви давати йому раду?
Якщо я зараз скажу, що я не виснажена і маю змогу далі працювати й не втомлюватися, то збрешу. Інколи я маю такі курси, на які зранку просинаюся і не хочу йти. Сил немає взагалі, але мене мотивує курс сам собою. Тобто сьогодні в мене єдиний вихідний. Знаєте, де я була? Проводила курс базової реанімації у дітей, тому що мене дуже просили це зробити. Коли я вийшла перед людьми й побачила, як вони дивляться на мене, як вони мотивовані, бо ж прийшли вчитися і хочуть рятувати дітей, мені вистачило хвилин п’ятнадцять, щоб надихнутися їхньою мотивацією і погнати читати класний курс.
Бачила, як у багатьох інструкторів часом не набирається достатня кількість слухачів. Ви помічаєте залежність між рівнем небезпеки й рівнем зацікавленості курсами?
Це як зі зборами. Збори живуть, коли щось стається із цивільними. На жаль, мотивувати людей складно. Найскладніше, коли до тебе приходять і розповідають про негативний досвід реанімації. Вони сидять і говорять, що не знають, чому не робили цього раніше. У нас часто бувають ситуації, коли курс оплатили міжнародні донори й на нього записано певну кількість людей, а із двадцяти осіб приходять десять-дванадцять.
Я маю подругу, яка бачить, що я вкотре йду на курси. Тоді вона каже, що також пішла б, але боїться, що коли щось станеться, то не зможе скористатися набутими знаннями. Як би ви відповіли їй?
Якщо ваша подруга не вірить у себе, це не значить, що в стресовій ситуації вона не спрацює. Це по-перше. А по-друге, мабуть, я порекомендувала б їй уявити, що сталося щось із близькою людиною. Краще, коли ти щось умієш, ніж коли ти сказав: «Не піду на курси, тому що стресую». Десять років тому я не могла взагалі нічого говорити. Я досі не люблю своїх світлин, досі не можу слухати своїх інтерв’ю і ненавиджу свої відео, але виходити до людей і розповідати я навчилася.
Бо ви бачите мету, правильно?
У березні 2022 року я пішла працювати на швидку. Моя лікарня тоді після обстрілу тимчасово не працювала, а людей потрібно було рятувати. І я прийшла на швидку тимчасово, поки відкриється моя лікарня. Щоб ви розуміли, два з половиною роки в мене триває це «тимчасово». Тобто я повернулася в лікарню, але не покинула швидку.
Де можна стежити за анонсами ваших курсів? Як стати учасником, долучитися?
Це абсолютно відкриті курси. Їх проводять по всій країні. Їх сертифікувала Європейська рада реанімації. Представником Європейської ради реанімації в Україні є Всеукраїнська рада реанімації. Вони мають єдину вартість і єдину якість по країні. Ми стежимо за якістю курсів, щоб дотримувалися методології, щоб інструктори професійно зростали й розвивалися.
Як ви оцінюєте досвід двох років терору?
Сьогодні я маю дві роботи — це нічні й денні чергування; це графік, коли одне чергування може перейти в інше. Мене тримає мотивація. Я дуже люблю відчуття, коли щось удається, коли бачу результати своєї роботи. Узагалі, мені здається, це перекриває всю втому. Наприклад, коли мені пишуть: «Ви знаєте, у нас дитина вдавилася чимось. Тож ми зробили, як ви казали. Блін, воно працює!».
Скажіть, будь ласка, у скількох курсах узагалі ви можете інструктурувати, проводити навчання. І чим ви займаєтеся загалом?
Наразі я курс-директорка базових реанімаційних заходів у дорослих і дітей. Це курси, які можна проходити як початковий рівень для медиків і цивільних. Інколи займаюся курсами із зупинки кровотечі — це Stop the Bleed. Й у вільний час, коли є можливість ми ще проводимо курси для військовослужбовців різних рівнів.
Як вам співпрацювати з військовослужбовцями? Яка різниця між цивільними й військовими в плані навчання?
В ідеалі навіть для військовослужбовців усі курси починаються теж із базового рівня. Базовий рівень — це ASM. Простіше кажучи, це майже базовий курс зупинки кровотечі. Тобто ми вчимо накладати турнікети й зупиняти кровотечу за допомогою тампонади й переміщення. Тому все починається з базового рівня. Потім люди, які займатимуться саме порятунком життів своїх побратимів, можуть навчатися на курсах вищого рівня.
Що стосується мотивації, то все залежить від того, куди потрапив, у який підрозділ і наскільки налаштоване не тільки керівництво, але й бойовий підрозділ. Мій досвід у цьому невеликий. Останнім часом ми проводили курси для окремих підрозділів, де курсанти були мотивованими, і навчати було класно. У нас були щойно створені підрозділи, де цього не було, тому ми вирощували їх. Тож усе по-різному. Узагалі не можна стригти всіх під один гребінець.
Які є перепони? Чого, можливо, бракує? Що вас гнітить і тривожить?
Бракує кваліфікованих інструкторів, тому що кожен стати інструктором не може. Просто взяти людину і сказати, що ми з тебе зробимо інструктора, ну, на жаль, так не виходить. Бо не можна зробити класного медика з будь-кого. Не завжди класний медик буде класним інструктором. Тому в нас сьогодні дефіцит інструкторів. Дуже багато людей нині пішло у військо. Тепер вони займаються суто у своїх підрозділах.
Ви маєте одного сина. Як вам удається чи не вдається балансувати, проводити час із дитиною, проводити курси та працювати?
Мені подобається фраза: «Хай яка ти хороша матір для своєї дитини, уже треба відкладати гроші на її психотерапію». Тому ідеальною ти не будеш. Усе, що можу дати синові, я даю. А всім буде що потім розповісти психотерапевтові, коли виростуть. Це, безсумнівно, правда.
Яка ваша мотивація бути тут? Наприклад, не поїхати в Німеччину до мами й залишатися в цьому місті, працювати, учитися, поліпшувати навички. Що вами керує?
Узагалі жодного разу не думала про те, що можу поїхати з Харкова. Тому що єдиним варіантом мого виїзду з міста — це якщо воно опиниться не під нашим контролем. Але Харків завжди буде українським, тому я не поїду звідси. Нині живу у своїй такій, знаєте, бульбашці, де в мене дуже велика кількість друзів серед військовослужбовців, інструкторів і медиків, друзів, які хочуть допомагати, робити щось для перемоги. Ми живемо за девізом «ти або в армії, або для армії». Тому сказати про те, що я зараз зберу речі й кудись поїду… у мене такої думки жодного разу не виникало. Я завжди вважаю, що роблю замало, але хоч щось намагаюся робити, щоб люди й далі жили, допомагаю дітям, які в нас залишилися, допомагаю своїм друзям у війську.
На початку серпня 2024 року Ярослава повідомила в своєму Instagram-акаунті, що вона мобілізувалася.
