У новому випуску подкасту «Вона. Війна» ведуча Аліка Піхтерева, спілкуючись з акторкою Софією Оніщенко, яка виїхала з України в Польщу майже на початку повномасштабного вторгнення, згадала про свій дім на Донбасі. Журналістка Радіо «Накипіло» залишила його в липні рівно десять років тому. Аліка пригадала абрикоси, які так рясно родили в саду бабусі на Донеччині… Нова ж героїня подкасту Софія згадала Харків і рідну Кислівку, що майже відразу опинилася під окупацією, розповіла про акторське життя у Польщі, навчання та виступи, а також про збори на Збройні сили України, минуле та майбутнє.
Ти зараз на мистецькому фестивалі. Можеш трохи докладніше розповісти?
Нині я перебуваю на двотижневому фестивалі, який називається FLIPT, у місті Фара-ін-Сабіна, що поблизу Рима. Заходи відбуваються в театрі Potlach. Цей фестиваль організовано спільно з відомим режисером Еудженіо Барбою. Він читав тут лекції, показував свої вистави. Я пам’ятаю, як під час навчання готувала реферат про Еудженіо Барбу. А тепер побачила його наживо. І виявилось якось по-іншому.
«По-іншому» — це як? Ті люди стали більш земними для тебе?
Досить тривалий час я мала таке хибне враження, ніби все, що відбувається за кордоном, — неймовірно ідеальне й фантастичне. Хоча насправді наша українська культура на високому рівні. Але треба було поїхати за кордон, щоб це зрозуміти. Усе, про що розповідав пан Барба на своїх лекціях, я чула на лекціях у Харкові, Маріуполі, Херсоні.
В акторському середовищі ще до повномасштабного вторгнення активно обговорювали станіславщину в наших театрах і те, що це дуже сильно псує нам театральну карму. Як тепер ти оцінюєш цей досвід?
Звісно, це прикро, але, напевно, потрібно було пройти цей шлях. А втім, Станіславський і орієнтир на театральне життя росії наявні й тут. Нині я навчаюся у Вроцлавській театральній академії, де є навіть окремий предмет, який називається «Практика акторської майстерності за теорією Чехова». Я просто блокуюся емоційно, коли чую, як поляки говорять: «Міхаїл Чєхов». Але треба, напевно, проходити цей шлях пояснення і відмови, де це можливо. І насправді навіть тут, в Італії, учора в коридорі я бачила, що хтось читає італійською Станіславського. Це поширено не тільки в Харкові. Звісно, коли я навчалася в Харкові, він був великим орієнтиром. І це дуже прикро, бо тоді забувались інші орієнтири, на які ми могли спиратися. Навчаючись у Харкові чотири роки у двох різних структурах, я дуже багато чула про Станіславського й майже не чула про Курбаса, якщо говорити про практичні предмети, а не про теорію.
Де ти знаходиш сили, щоб постійно пояснювати про Станіславського, російську культуру й балет зокрема?
Чимало років я мріяла про те, щоб навчатися театрального мистецтва в іншій країні. Але я ніколи не могла подумати, що це станеться за таких обставин. Сьогодні, звісно, мені просто хочеться бути й навчатися вдома. Моя мрія ніби здійснилася, але контекст повністю перекреслює насолоду. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то мені було всього вісімнадцять років. Мої батьки вже тоді в Кислівці опинилися в російській окупації. Тому я сама вирішила, чи їхати мені за кордон. Раніше я ніколи не виїжджала за межі України. Я тоді навіть англійську дуже погано знала, а польську — і поготів. Тепер мені допомагає фактаж. Я говорю: «Ось моя школа в Кислівці. Уявіть: із неї вивозили книжки українською і завозили російською». Або: «Там мій музей». І коли я показую те, що стосується конкретно мене, я прошу не про тотальну заборону російської культури. Звісно, є люди, які не розуміють цього. Але є і інші…
Я захоплююся твоїми силою і витримкою. Розкажи мені трохи про ваш театр «Газ».
Ми на фестивалі з іншим проєктом, тобто я тут просто із Даркою в команді незалежних митців і мисткинь. Ми виступаємо тут не як «Газ». Але нещодавно ми мали прем’єру — виставу «Завтра десять років тому».
Це театр, який складається з українців і українок. Як ви взагалі знайшлися, як відбувалася робота?
Так, я дуже люблю про це розповідати, бо мене надзвичайно надихає, знаєш, коли я так повертаюся до цього, як ми все починали. Театр «Газ» я заснувала разом із Дар’єю Богдан і Василиною Марценюк. Дар’я Богдан — акторка з Харкова, Вася — акторка з Бахмута, яка навчалася в Харкові. Так сталося, що ми всі випадково зустрілися у Вроцлаві в театральній академії. Ми тоді не знали польської, але вже відвідували заняття. Нам дуже сильно бракувало українського контексту, бо ми тоді були єдиними українками в усій академії. Ми хотіли пояснити оточенню, ким ми є і чим є Україна. Нас мало хто питав про війну, але запитували про Україну.
Ми вирішили створити виставу, яка називається «Історія України». Це автобіографічна вистава про наш досвід війни. Ми показали ту виставу в академії, а потім почали показувати її на різних фестивалях у Польщі. І вона стала репертуарною виставою академії уже не тільки для студентів, але й для широкого загалу. Тоді ми вирішили, що настав час, коли нам хочеться вийти на новий рівень.
Спочатку були тільки я, Даринка й Вася. Усі називали нас «трьома дівчатами з України». На початках нам подобалося, але потім ми вирішили вигадати якусь влучну сміливу назву. Ми вибрали «Газ» із декількох причин. Дві головні — це те, що ми з Харкова, і те, що Лесь Курбас має однойменну виставу. Також наша назва про те, що ми всі навчалися в «Нафті». І багато чого звідти почерпнули: цінності й погляди на театр. Згодом ми вже почали робити інші вистави. І наша команда стала розширюватися.
«Нафта» — це харківський незалежний театр. Нині це один із небагатьох незалежних театрів, який працює в Харкові. Він спільно з Харківським театром ляльок нещодавно зробив виставу «Мина Мазайло». Це якраз історія, яка пов’язана з Курбасом і Кулішем, з харківськими двадцятими.
На прем’єру цієї вистави прийшли поляки? Яка була реакція?
Ми живемо у Вроцлаві, тому до нас дуже багато приходить людей із Польщі. Коли ми тільки починали, наші вистави відвідували суто поляки. Зокрема, на перші п’ять постановок «Історії України» приходили тільки поляки. Нам довелося докласти зусиль, щоб залучити й українського глядача. Хоча у Вроцлаві живе чимало людей з України. Уже на виставу «Завтра десять років тому» — виставу, для участі у якій ми запросили одинадцятьох підлітків із різних областей України, — прийшло чимало українців. У ній ми досліджували питання майбутнього, бо саме підлітки з України — це сьогодні майбутнє України та Європи. Звісно, розказували їхні історії про минуле, бо наше минуле плекає наше майбутнє. Для нас це була важлива подія. Загалом, глядачі не чекали вистави такого рівня. Говорили про високий рівень свідомості українських підлітків.
Можна, я процитую фрагмент із цієї вистави? Я так розумію, твій монолог був про майбутнє України?
Так, це був розділений монолог серед акторів і акторок. Його написала Стефанія Черба — одна з підлітків, які до нас приєдналися.
«Майбутнє України залежить від майбутньої мене. На створення майбутньої мене впливаю я теперішня. Я теперішня є частиною теперішнього України. Я — машина часу. На мені відповідальність. Я — одне з мільйонів облич теперішньої України. Громадянка. Окрема особистість колективної свідомості. Відповідальність дарує мету — удосконалювати себе, щоб майбутню Україну ліпила гідна особа, людина з моїм обличчям і номером паспорта. Але не я. Плід моєї праці над собою. Він живе в майбутньому. Я тут. Одне з мільйонів я, що належать до теперішньої України. Голоси, що говорять в унісон, чути краще, якщо сплести місточки між собою. Голоси стануть гучнішими. Міст стане міцнішим і довшим. Разом з іншими моє я може гарантувати теперішній Україні міст у майбутнє. Я — машина часу».
Ти думаєш, ми подорослішали через цю трагедію, яка сталася з нами, коли почалася велика війна?
Коли відбуваються такі штучні й дуже стрімкі події, як повномасштабне вторгнення, то, звісно, це дуже прискорює дорослішання, і це не завжди може бути органічно. Мені дуже сильно не хотілося б через війну розв’язувати нині якісь такі складні питання в Польщі. Я відчуваю, що виросла через війну й через те, що не було іншого вибору.
Ти закрила за останні місяці декілька величезних зборів для ЗСУ. Нагадай, на які суми.
Мій більш самостійний збір — це збір на РЕБи. Перед нами стояла мета зібрати 150 тисяч, але ми зібрали більше — 158, здається. А інші збори, то були збори, до яких я долучилася як комунікаційниця і менеджерка. Тобто до мене зверталися знайомі, наприклад пані з Одеси, яка збирала для свого чоловіка 250 тисяч на авто. Або мій знайомий із Кислівки, який теж збирав на РЕБи 250 тисяч. Вони попросили допомоги з поширенням інформації.
Як ти шукаєш своїх однодумців? Я знаю, що ви й на виставах теж робите збори. Як ти долаєш страх не зібрати?
Я завжди попереджаю, що я не знаю, як буде, але роблю все можливе, щоб усе вдалося. З виставами ми маємо традицію, що після кожної вистави робимо невеликий аукціон. Ми надихнулися тим, як це робив свого часу театр «Горобчик». Мені допомагає розуміння, що після вистави, після якогось збору я можу написати своїм знайомим, що ось ми маємо плюс 10к, плюс 20к. І що це сталося за виставу. Наші аукціони також просувають моду на донати. І це теж, напевно, важливо.
Я була на одному з аукціонів. Це було, мабуть, навесні. І там розігрували пряничок. Розкажи, будь ласка, про цей пряничок. Як він до вас потрапив?
Напевно, тобі йдеться про пряник із Кислівки. Моя родина була в російській окупації в Кислівці, а частина нашої родини жила в Куп’янську. Моя тітка працювала в пологовому будинку, вона — лікарка-неонатологиня. Вона принципово не виїжджала через те, що розуміла: тоді там просто не залишиться лікарів. Тітка виїхала з Куп’янська тільки після того, як дістала поранення. І, коли родина почала поступово перебиратися, вони вивезли із собою трохи речей. Серед них був цей пряник. Моя родина, коли бачить якісь аукціони, одразу намагається щось дати. У Польщі я розігрувала баночку сушених помідорів — останню з Кислівки. Усі гроші йшли на ЗСУ.
Чи є в тебе сьогодні якісь речі, до яких ти маєш такий сентимент, які ти встигла забрати?
Востаннє була вдома в Кислівці 6 січня 2022 року. Я мала приїхати сьомого січня, але не змогла цього зробити через ожеледицю, я тоді вже залишилася в Харкові. Планувала приїхати 10 лютого. Але я не брала нічого такого для мене важливого. Коли ж я виїжджала з Харкова в березні 2022 року, то не мала із собою нічого сентиментального. Я тоді була в такому стані, що брала тільки найважливіші речі.
