Історія отця Олександра Нестаренка — історія відповідальної людини. Коли почалася повномасштабна війна він разом зі старшим сином став на захист України. За рік служби Олександр зрозумів: може приносити користь своїм побратимам в іншій ролі, тож висвятився, пройшов навчання і став капеланом у рідній бригаді. Нині нести службу священникові допомагає його пес — лабрадор Бумер, який створює навкруги себе хороший настрій і підтримує військовослужбовців та цивільних. Про те, як минає служба капелана, з отцем Олександром Нестаренком у «Неспішному ранку» поговорила ведуча Наталка Маринчак.
Як ви опинились у армії, адже перед повномасштабним вторгненням узагалі займалися бізнесом?
Так, я займався бізнесом. Займався автоперевезеннями й був партнером «Нової пошти». Іще багато іншого до цього було. Але загалом я зовсім не військова людина.
Не військовий, а ще тоді й не священник?
Так, і священником не був, і військовослужбовцем не був.
Що сталося 24 лютого для вас? От ви жили в передмісті Харкова, займалися своїми справами, бізнесом, маєте родину, дітей…
Двадцять четвертого лютого я мав їхати у відрядження на Захід України. Але вранці зателефонувала дружина мого брата, яка живе на Салтівці в Харкові, і сказала, що почалися обстріли. Я не думав, що таке може статися. Ми зі старшим сином одразу пішли до центру, де зібралися люди й обговорювали те, що діється. Саме тоді я вперше побачив, як у небі пролетіла крилата ракета. Тоді зрозумів, що це все дуже серйозно. Ми зі старшим сином одразу вирішили, що вступимо до лав Збройних сил і станемо на захист країни. Хоча ні я, ні мій син не були військовими.
Що далі? Які були ваші дії?
Увечері ми зібралися в селищній раді й поспілкувалися зі старостою. На зібрання прийшло чимало людей. Ми всі разом вирішили, що будемо створювати у своєму селищі невелику тероборону. Побудували блокпости на виїзді й розподілили між усіма завдання. Без зброї стояли на блокпостах. На моєму подвір’ї робили коктейлі Молотова. Це тривало майже два тижні. Потім нас запросили долучитися до Збройних сил, тоді саме формувалася харківська бригада. Ми із сином твердо вирішили, що підемо до війська. Я прийшов додому й повідомив це жінці з молодшим сином, якому тоді було шістнадцять. Відправив їх до родичів у Польщу. Наступного дня нас зі старшим сином забрали до нового батальйону. Коли вранці приїхав автобус, я думав, що нікого не буде. Але прийшло дуже багато людей. Усі були цивільні. Минуло трохи часу, ми адаптувалися, отримали форму та зброю і через три тижні поїхали на бойові завдання до Харкова. Це було наше перше навчання.
Власне, у бойових умовах і навчилися, так?
Так, тільки в бойових умовах. Ми не мали часу на навчання. Нині добре, що людей навчають, коли їх набирають. Нам ніхто нічого не показував. Усі вчилися на своїх помилках. Я служив звичайним солдатом, а син закінчував військову катедру, то мав офіцерське звання, тож він одразу став командувати взводом. Ми служили в одній роті. Добре, що ми перебували поруч. Мені було так спокійніше за сина.
А якої миті ви зрозуміли, що можете змінити фах? Що на вас вплинуло?
Відслуживши в жорстоких бойових умовах рік, я зрозумів, що людям потрібна допомога. Допомога не стільки просто священника, який перебуває в цивільному житті, скільки допомога священника, який поруч в окопі. Коли ти живеш у бліндажі з хлопцями по декілька тижнів, їм легше почати вірити в Бога. Що стосується ухвалення рішення, то ще за чотири-п’ять років до війни я мав багато запитань до церкви. Я православний, мої дідусь і бабуся також були православними. Подумав, якщо стану священником, зсередини все побачу та знайду відповіді. На початку великої війни я вступив до Дніпровської духовної семінарії. Якби не війна, може, і не став би священником або став би, але пізніше.
Коли ви остаточно вирішили, що будете висвячуватися?
Прослуживши перший рік, я побачив, що армія — це зовсім інше життя. Для того щоби щось зробити в армії, мають віддати наказ. В армії все має бути чітко, за правилами. Коли в нас з’явилися відповідні посади й мені запропонували, я погодився. Зателефонував, звісно, додому й порадився з дружиною. Вона й діти підтримали мене. Тоді я остаточно вирішив висвятитися. На посаді капелана я вже півтора року.
Що за ці півтора року для вас змінилося?
Сказати, що моє життя змінилося повністю, то ні. Змінився мій погляд на світ, змінилося моє ставлення до людей. Думаю, навіть трохи добрішим став.
Отче, уже приблизно пів року ви служите разом зі своїм собакою. Розкажіть, як так сталося і навіщо вам на війні пес.
До війни в нас удома жило два пси. Один загинув. Залишився лабрадор Бумер. Якось, коли я був на навчанні в Києві, побачив помічника капелана із собакою. От я собі й подумав, чому б і мені не служити з Бумером. Я ж маю найдобрішого у світі собаку! Й от у жовтні минулого року я взяв свого пса із собою. Його полюбили більше, ніж мене, не тільки бійці, але й цивільні, які жили поруч. Усі знають його та кличуть до себе. Він — справжній психолог. Кожна людина, яка бачить Бумера, одразу хоче погладити його. Тому мій пес — це своєрідний міст між мною і людиною, з якою я спілкуюся. Він дуже добрий і любить усіх. Завдяки цьому я краще контактую з людьми.
Як це відбувається? Куди ви приїжджаєте разом із ним?
Якщо їздимо, наприклад, десь по підрозділах, то він їде зі мною. Він присутній на всіх наших службах. Правда, у церкві, звісно, ні. Я завжди запитував у старших священників, чому собаці не можна заходити до церкви. Невже він гірший за людину? Але я не маю свого приходу, тож поки нікуди його не завожу.
