Як це — щодня працювати під обстрілами, ризикуючи життям, їхати в села, де потрібно відновлювати газопостачання, щоб місцеві жителі мали на чому готувати їсти й могли опалювати домівки? Хто ці люди, які попри війну й далі виконують свою роботу? У новому епізоді подкасту «Герої Харкова» начальник Куп’янського управління Харківської філії ТОВ «Газмережі» Андрій Коваленко розповів, яких зусиль коштує ремонт газогонів у прифронтових селах і містах та як майстри газової служби, ризикуючи власними життями, регулярно відновлюють роботу системи.
Слухайте подкаст на Радіо «Накипіло»
Ми зрозуміли, як діють окупанти, уже після того, як українська армія звільнила частину наших сіл. Ворог занурює людей у морок, позбавляє доступу до інформації, електрики й газу. Чи була очевидною ця тактика росіян вам, як фахівцеві, на початку повномасштабного вторгнення?
Звісно. Куп’янськ і Шевченкове росіяни окупували 26 чи 28 лютого. Ізюм став першою фортецею, де російські війська наткнулися на спротив. І вже першого березня вони завдали удару по магістральному газопроводу. Цей удар залишив Ізюм без газу. Спочатку ми думали, що вони поцілили в цей газопровід випадково. Коли ж я потім аналізував ситуацію, то зрозумів, що вони завдали удару, щоб пошкодити газотранспортному систему й залишити людей в Ізюмі без опалення. Я був там, коли цей літак завдавав удару по магістральному газопроводу. Попри те, що неподалік було скупчення військовослужбовців, він не поцілив у них, а зруйнував саме магістральний газопровід.
Розкажіть про ремонтні бригади й людей, які щодня ризикують власними життями, щоб інші мали змогу готувати їжу й обігрівати власні домівки.
Не багато людей можуть працювати в таких умовах. Але ми вже звикли до війни й постійних ударів. У нас сформовано аварійні бригади, у складі яких менше людей, ніж має бути. Але вони працюють і виїжджають на виклики. Їхня робота часто ускладнюється через те, що не всюди є зв’язок. Ми маємо дві зварювальні бригади. Спочатку заявка надходить на аварійну бригаду, яка виїжджає, оцінює ситуацію та максимально локалізує аварію, а згодом передає дані монтажній бригаді, у складі якої зварювальник і слюсар. Через брак людей у цій бригаді водій виконує обов’язки слюсаря.
Розкажіть докладніше про цих хлопців. Вони мають бронежилети й каски, щоб хоча б якось мінімізувати ризики роботи?
Там, де постійні обстріли, людей забезпечено тактичними аптечками, турнікетами, касками та бронежилетами. Я прошу всіх, щоб не нехтували власну безпеку. Але у бронежилетах дуже важко працювати.
Пане Андрію, чи доводилося вашим майстрам використовувати свої знання з накладення турнікетів?
Ні. На щастя, ні. Дай бог, щоб не знадобилося.
А з інших громад вам допомагають колеги? Чи ці бригади складаються з людей, які залишилися тут жити?
Коли в нас залишилося без газу 14 000 абонентів, то тоді ми залучали фахівців із Борової. Дві бригади відновлювали газопостачання в тих селах. Окрім того, щоби прискорити пуск газу, приїжджали фахівці з Ізюму.
Ви почали працювати на Куп’янщині вже після деокупації. Скажіть, чи вдалося розмінувати всі потрібні об’єкти газової мережі?
Поверхове розмінування зробили. Але Куп’янщина дуже велика — це сім колишніх районів. Тому роботи ще вдосталь. До прикладу, на Ізюмщині попри те, що там спокійно, ми й досі знаходимо й латаємо пошкодження газотранспортної системи. Буває, ми розкопуємо та знаходимо вибухові пристрої. Уже минуло півтора року, як тут вели бойові дії.
Робота складніша, ніж з електрикою. Сапер під електромережею проходить. У нас же більшість газопроводів сталеві, а це заважає саперам. Спочатку за допомогою дронів здійснюють візуальний огляд, а потім ми йдемо з міношукачами.
Ці роботи з відновлення тривають і нині, навесні. І влітку продовжаться?
Після деокупації Ізюмського району газопостачання не відновлено у 12 селах. У цих населених пунктах залишилося 5–10 % будинків, у яких іще живуть люди, що просять відновити газ. Поки ми не можемо цього зробити, тому що там украй небезпечно працювати. Нам потрібно розмінувати приблизно до 20 кілометрів газових мереж.
Але це дуже складно, так?
Звісно, складно. Газові мережі розташовані в полях, які заросли бур’янами, травою. Спочатку дронами потрібно визначити місцерозташування газопроводів. Потім ми йдемо туди з людьми. Труднощі виникають іще й через те, що воронки, які утворилися після обстрілів, позаливало дощовою водою. Ми не можемо побачити, що там унизу.
А взагалі якого характеру пошкодження газотранспортних мереж?
Здебільшого це осколкові ураження та пробоїни різного діаметру. Якщо взяти Куп’янщину, то там вели обстріли й артилерією, і КАБами. Артилерія залишає переважно уламкові ураження. У таких випадках бригаді потрібно якомога швидше виїхати на місце й перекрити газопостачання, щоб пожежа додатково не ускладнювалася горінням газу.
Обладнання сильно потерпає на газорозподільних станціях?
Ми маємо розподільні пункти й шафові газорегуляторні пункти. На розподільних пунктах обладнання в приміщенні. Більше приміщення руйнується: вилітають вікна та двері. А коли згорають шафові пункти, то згорає і все обладнання.
Вистачає матеріалів для ремонту?
У тих населених пунктах, куди ми можемо дістатися, газопостачання є, значить, обладнання вистачає. Знаходимо можливості й робимо.
Як вам удалося пережити зиму? Адже люди хоч із перебоями, але могли опалювати свої хати.
У нас тривали вимкнення. Це вже було у квітні, коли закінчився опалювальний сезон. Цього року опалювальний сезон у більшості громад закінчився першого квітня. А в зимовий період ми відновлювали постачання газу максимум за три дні.
Ви з Барвінківщини, але до повномасштабного вторгнення працювали в Ізюмському управлінні. Виїхали звідти вже перед повною окупацією?
Приблизно так. Перед самою окупацією ми намагалися відновити газопостачання в Ізюмі. Першого березня третина міста була без газопостачання, а третього березня — уже все місто. Із сьомого березня ми відновили постачання газу для 1 600 абонентів. Але, на жаль, у другу частину Ізюму не вдалося подати газ. Точної дати, коли окупанти зруйнували авіаударом газорозподільну станцію «Ізюм», я не пам’ятаю. Відновити її роботу було неможливо.
Ми подали газ іще в частину сіл Ізюмського району. І як було людям жити? Тут обстрілюють, газу, світла та зв’язку немає.
Це був якийсь хаос, відчував безсилля. Ми готувалися до відновлення, але це було неможливо через руйнацію газотранспортних мереж. Одного дня ми виїхали з Ізюму ввечері, а наступного ранку не змогли сюди заїхати.
Після контрнаступу ви змогли зайти? У якому стані застали мережу?
В управлінні касетними боєприпасами вибило вікна. Більшість автотранспорту з Ізюму я забрав. Тут залишилися аварійна служба і, по-моєму, чотири машини. Дві машини вкрали. Одну машину — той, хто співпрацював з окупаційною владою, перефарбував і використовував як аварійну. Але ми її потім повернули. Є, звісно, нестачі, багато чого окупанти вкрали.
Попри небезпеку ви й ваші майстри залишаються працювати. Чи не думали ви над тим, що можна було виїхати в безпечніші місця й жити з рідними? Чому ви залишаєтеся?
У Куп’янську працює 50 людей, з них — десять жінок. Є жінки, які живуть там і допомагають хлопцям. У декого із чоловіків сім’ї живуть у Харкові, вони їздять до родин на вихідні. У мене, як і в цих людей, душа болить за наші газові мережі. Я працюю в цій галузі із 2001 року.
Думаю, ми потрібні тут, щоб відновляти газопостачання для людей, щоб підтримувати населення; наша робота — частина опору. Я нагадаю рядки Ліни Костенко:
«Не забувайте мріяти щодня.
Не забувайте усміхатись горю.
Усміхнені вуста — це та броня,
Яку не зломить навіть ваша доля».
