Дар’я Кушніренко — акторка, художниця, викладачка, волонтерка й мама двох дітей. Вона разом із чоловіком і дітьми після початку повномасштабного вторгнення залишилася в Харкові та зайнялася волонтерством.
Звідки бере сили для творчості й допомоги іншим, як змінилися діти за час повномасштабної війни — Дарія розповіла в інтерв’ю Аліці Піхтеревій у проєкті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
Ви вважаєте себе енергійною людиною? Де ви берете ресурс?
По-різному буває. Але, напевно, так. Іноді дивлюся на декого зі своїх студентів, деяких друзів, і розумію, що їх забракне на таку кількість проєктів. Свої сили я черпаю у друзях. Коли зовсім вигораю, коли після чергових новин на очі накочуються сльози, я телефоную до них і розмовляю. На початку повномасштабки терапією було волонтерство. Це дуже допомагає, коли ти робиш щось корисне й бачиш результат. Щовечора я підбиваю підсумки, що корисного я сьогодні зробила. Якщо поставила кілька галочок, то вже спокійна, що прожила цей день не даремно. Коли ж не можу поставити більш ніж три, то почуваюся не дуже добре.
У попередніх інтерв’ю ви розповідали про те, як для вас почалося повномасштабне вторгнення. Ви завчасно зібрали тривожні валізки й уже були готові до того, що відбулося. Звідки у вас з’явився цей підхід до майбутнього, погляд на майбутнє?
По-перше, війна у нас триває із 2014 року. Я із 2019 року розуміла, що буде повномасштабна війна. Перед вторгненням багато спілкувалася з друзями, мене намагалися заспокоїти. Але я потихеньку складала валізки, згадувала, що ще важливе потрібно покласти. Так я себе заспокоювала. Коли ти готовий — ти спокійніший. Ми також готували дітей до цього, пояснювали їм багато речей. До прикладу, як потрібно лягати під час вибухів, куди треба піти. Коли це почалося, я не переплутала це з феєрверком. Ми вже знали, як діяти.
Які слова ви добирали, коли говорили з дітьми про те, що може початися велика війна?
Тоді я намагалася пояснити м’яко, але наполегливо, що це серйозно, щоб вони не думали, ніби це жарт. І ми домовилися, наприклад, про те, що якщо ми, мама й тато, не можемо сказати ніяких подробиць, то потрібно просто йти туди, куди ми говоримо.
Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, за іронією долі валізки вам не знадобилися. Як так сталося? Чи хотіли ваші діти виїхати?
Тієї миті я не розуміла, наскільки це може бути небезпечно, наскільки окупанти нелюди. Спочатку ми хотіли вивезти дітей і повернутися до Харкова, щоб боронити місто. Однак ми боялися, що Харків буде закрито й ми не зможемо повернутися.
І найголовніше — ми не хотіли залишати наш будинок. Ми вже тоді мали двох собак, кицьку, папугу й черепаху. Як їх усіх забрати? Крім того, у мене тут бабуся, мама й тато. Але ніхто не захотів їхати. Ці всі думки виливалися у сльози. Але я вирішила, що ми нікуди не поїдемо.
Як швидко для вас розпочався процес волонтерства? Коли приєдналися ваші сини? Скільки їм було років, коли це все сталося?
Волонтерство розпочалося відразу. Старшому тоді було 15 років, молодшому — дев’ять. Іще до війни студентка додала мене до групи «Оперативне реагування». У цю групу в перші дні посипалися запити від людей. Спочатку я збирала запити, телефонувала друзям, запитувала, хто міг би допомогти з ліками чи ще чимось. Тоді в голові був рій думок про те, як можна розв’язати певні проблеми. На папірцях я записувала адреси та прізвища, писала: «Виконано» чи «Не виконано».
А вдома ми розгорнули справжній штаб. Молодший син показав мені, як можна з телефона перекладати назви закордонних ліків, а потім допомагав їх сортувати. Орієнтовно за тиждень-другий старший син, який із першого дня блокував російські пабліки в соцмережах, сказав, що хоче робити корисніші справи. Чоловік тоді розвозив їжу, тож син також почав там допомагати: спочатку на сортуванні, а потім мив холодильники, вантажив, навіть готував їжу. Він працював на цій кухні доволі довго, поки її не закрили. І це для нього стало трагедією.
Усе літо 2022 року ви були в роз’їздах, активно волонтерили. Як ви сьогодні згадуєте цей час?
Нормальний час у таких умовах. Як інакше його можна було провести? Тоді якраз і народився «Івасик-Телесик», який ми почали возити із чоловіком. Реакція дітей — це якраз те, що повернуло чоловіка до творчого життя, бо він думав, що все це не на часі.
Це вистава, з якою ви нині їздите?
Ми показуємо цю виставу на деокупованих територіях, іноді збираємо донати. Добре, що Харківський театр ляльок дозволяє після вистави збирати гроші. Нещодавно збирали на машину, люди трохи докинули — це суттєво просунуло наш збір.
Нині ви вже знову викладаєте та граєте. Якої миті ви усвідомили, що мистецтво під час війни потрібне? Які внутрішні зміни відбулися у ваших відносинах із ремеслом, з вашою професією за цей час?
Я відразу почала викладати. Маю запис тих уроків. Зі студентами ми саме почали робити вертепні ляльки. У мене в розробленні була вистава «Маленький Мук». Уночі перед повномасштабкою я саме зробила власне Маленького Мука. Треба було доробити ще кількох персонажів. Але я довго не могла себе пересилити. Усвідомлювала, наскільки важливо привезти людям ліки й допомогти. Я перебувала в такому стані, що ніяк не могла доробити цю виставу. Зрештою за якийсь час знайшла в собі сили й закінчила. А потім почали працювати над «Івасиком-Телесиком».
І де ви ставили ці вистави? У підвалах, у метро?
У різних місцях: і на вулиці показували, і в будинках. Одного разу сталася така смішна історія, коли ми мали виступати на вулиці. Але розпочався дощ. Тож волонтерка запросила нас у власний будинок. І там, у маленьких кімнатах, ми ставили свою виставу.
Ми тоді відчули таку енергію, зрозуміли, для чого це потрібно. Це повернуло нас до тями, до мистецтва, і ми зрозуміли, що це потрібно людям. Коли деякі мами зі сльозами на очах підходили після вистави й дякували. І коли немовлятка під час вистави не плачуть у мам на руках, значить, це потрібна справа.
Чи маєте ви певну формулу дружньої сім’ї?
На мою думку, найголовніше — говорити, висловлювати те, як ти зараз почуваєшся, висловлювати почуття, висловлювати вголос, проговорювати свій стан. Це єдине, що може врятувати будь-яку родину від розлучення. І це дуже важливо. Усі родини мають свої скелети в шафах, але не кожен може із цим упоратися, якщо мовчати.
Розкажіть про ваш досвід пошуку балансу між роботою, родиною і волонтерством.
Не знаю, я намагаюся робити те, що роблю. Нині я багато не встигаю, але до мене ставляться дуже ліберально. Сьогодні готую виставу для Івано-Франківського театру ляльок.
Раніше я сильно переживала, дуже багато працювала: вистави, викладання, діти, волонтерство... Це виснажило мій організм. Я пропустила момент, коли потрібно було просто лягти відпочити. І хвороба змусила мене все переосмислити. Треба вміти чути своє тіло й не доводити себе до того стану, коли тобі збиратимуть гроші на лікування.
На початку нашої розмови до вас прибігало біле кошеня. Воно з’явилось у вашому домі випадково чи його підкинули? Розкажіть про долю всього вашого звіринця.
Тварини, яких ми самі завели, — це черепаха й кицька. Коли ми зайшли вперше у свій будинок і хотіли впустити нашу кицьку, то на мене зненацька невідомо звідки налетіла вівчарка. Так і залишилась із нами. А на початку повномасштабного вторгнення ми мали двох собак, кицьку, черепаху й папугу. Але на другий день повномасштабки на машину чоловіка раптом накинувся якийсь пес. Щойно він відчинив двері, собака сів на переднє сидіння так, ніби він завжди там їздив. І так у нас з’явився ще пітбуль. А на попередній Новий рік уранці ми прокинулися від скаженого гавкоту наших трьох собак. Чоловік вийшов у двір і побачив на паркані брудне кошеня. Ми забрали його в будинок, відмили й побачили, що воно біленьке. Другу папужку нам віддала кума, яка виїхала з міста.
Чи виникають у вас думки про те, що, можливо, варто було б поїхати з Харкова на певний час?
Думаю про це завжди. Неможливо не думати, коли багато різної інформації. Але мої батьки їхати не хочуть. Вони кажуть, що це наша земля, ми нікуди не поїдемо, усе буде добре. Я ще маю стареньку бабусю. І знову ж таки: собаки. Три собаки. Куди ми можемо поїхати із трьома немаленькими собаками? Якщо пітбуль іще вміє їздити в авто, то інші дві — ненавчені, вони на повідку навіть не вміють ходити. Ми намагалися навчити, але це потребує таких зусиль. Тому дуже важко знайти можливість виїхати такою родиною. Треба ще мати куди їхати. А ми не з тих людей, що можуть залишити друзів. Це дуже болюче для нас питання, над яким я постійно думаю.
