2019 рік здавався безтурботним. Та якщо почитати матеріали «Накипіло» того періоду, із подивом з’ясовуєш, що вони актуальні й зараз: доступність міста для людей з інвалідністю, розвиток бізнесу переселенців, збереження культури та архітектури в Харкові, запровадження реформ.
Про це поговорили з нашою журналісткою Альоною Нагаєвщук, а ще згадали про найнестандатніше інтерв’ю «Накипіло».
Це серія матеріалів до десятиліття «Накипіло» заради великого збору на 102-гу бригаду ТрО, де служить наш друг Гліб Тимошенко.
Мета: 1 000 000.00 ₴
Альоно, розкажи, будь ласка, як ти потрапила в «Накипіло»?
Я, до речі, вчора переглядала, коли вийшов перший серйозний матеріал на «Накипіло». Це було в 2016 році, коли я прийшла на стажування в редакцію. Мене вразила ситуація з ДТП зі швидкою на ХТЗ. На попередньому місці роботи в цій темі розбиралася, і все мені не вистачало якось простору, місця, часу, щоби вийти за межі новин, заглибитися в цю тему й покопатися.
Вийшла з нальотом на аналітику стаття. Невелика, але я пам’ятаю, що мені дуже тоді сподобалося це відчуття, коли тобі дають багато простору в темі. Коли ти впевнений, про що писатимеш, до кого підеш, що хочеш дізнатися – і тобі просто кажуть: «Роби». Думаю, той момент мене щоразу підштовхує робити щось краще, докопуватися до суті. Ця навичка й сьогодні сильно допомагає абсолютно в усіх сферах: і в роботі, і по життю просто.
А якщо згадувати момент, коли наші стежки перетнулися, – на Медіафорумі Львівському. У залі побачила «Накипіло». Я знала, що в Харкові є така медіагрупа, що є пресцентр, куди я приходила чи дивилася стріми пресконференцій. Думаю: підійду, познайомлюся. Є у мене така звичка — підходити до людей. Так познайомилася з Наталею Курдюковою, а вона спрямувала до редакторки Олени Лептуги. Ми обмінялися контактами, а далі було стажування, що переросло в роботу.
До того я працювала в новинній редакції. Коли займаєшся оперативкою, можна розвинути швидку реакцію. А в «Накипіло» я побачила, що можна інколи не гнатися, а розвивати якусь тему. Швидко покрити якусь тему новинами, а далі розвивати її вглиб.
Були цікаві відеоматеріали, великі статті Аліни Шульги. А ще веселі такі всі були. Такі, знаєш, ненапряжні. Це відчуття свободи і того, що ти, грубо кажучи, прийшов з вулиці – а вже можеш робити щось. І до тебе одразу серйозно ставляться. Бо до цього я дуже довго стикалася з тим, що не було якоїсь довіри. Мовляв, тобі менше 20 чи 25 років, що ти взагалі вмієш?
На деякі планьорки приходив Гліб Тимошенко. Не як учасник, а просто сидів, пам’ятаю, читав щось із планшета, а ми обговорювали щось своє. Він слухав, іноді щось пропонував, неочікуване, якось дивився на ситуацію або тему з абсолютно незвичної сторони.
Так народився матеріал про секс-працівницю Олександру. Ми продумували матеріал про можливу легалізацію проституції, жартома попросили Гліба знайти нам героїню. Того ж тижня в нас вийшло відео з нею.
Гліб доводить: немає того, чого не можна зробити. Він трошки кордони піднімає. От у ситуації з Олександрою він жарт перетворив на матеріал.
Тоді я була вражена твоєю професійністю, бо ми придумали соціально важливий проєкт, а інтерв’ю взагалі не туди пішло. І виявилося, що не всі секс-працівники й працівниці потребують захисту.
Класно, що ця розмова відбулася. Є такі герої, на яких наштовхуєшся – і потім розумієш, що після цієї людини ти можеш говорити вже будь з ким.
А ти пам’ятаєш матеріали тих часів? Яким був контент «Накипіло» до Великої війни?
Найперше, що згадую, — спецпроєкт «Такі ж, як ти». Тема інклюзії тоді тільки розкривалася. У регіональних медіа писали матеріали переважно про те, що людям з інвалідністю важко. А ми робили історії про класних людей. Коли ти на них дивишся, розумієш: так, є труднощі, але для цих людей — це просто їхнє життя, і вони такі самі, як і всі. Їм є, що розказати про своє насичене життя чи як місто їх сприймає, як сприймає оточення, як вони себе почувають, як самореалізуються.
Мені важливо було тоді показати в цьому проєкті всі назології: як люди з різними особливостями, фізичними чи то ментальними, залишаються такими ж людьми, які про щось мріють, чогось хочуть, щось втілюють, не лінуються. І можуть бути прикладом для багатьох людей і свого віку, і в своїй сфери діяльності: ми писали й знімали і про активістів, і про військових, і про спортсменів, і про дітей. Мені хочеться вірити, що цей проєкт підштовхнув звертати увагу на людей з інвалідністю.
Я пам’ятаю, як ми записувалися, й це дуже теплі спогади. Наприклад, одна з перших наших героїнь, Христина, в останній день зйомок подарувала нам чай. Підписала коробочку з побажаннями для «Накипіло». Це ніби дрібничка, але все одно дуже мила й приємна. Ти ніби робиш свою роботу, аж тут — маленький подаруночок. Ти розумієш, що все не дарма, і герої розуміють важливість цих тем.
І з того, що я ще згадую, ми багато писали про пам’ятки архітектури, що вони руйнуються, і що взагалі робиться, аби їх зберегти. Пам’ятаю, два тексти великих вийшли про будівлю по вулиці Свободи, 35. Це пам’ятник архітектури, який незаконно вивели з реєстрів.
Після того, як у матеріалі ми показали, що відповіді з обладміністрації і з Міністерства культури абсолютно різні та що є ознаки злочину, у редакцію подзвонили з прокуратури. Телефонував чоловік й офіційним сталевим голосом перепитав, чи я авторка статті й чи можна її взяти на сайт прокуратури, бо вони відкрили провадження.
От це – про ідеальну місію, коли ти завжди хочеш зробити матеріал, який достукається до справедливості й змінить світ на краще. Бо журналістика перетворюється в рутину, а тут – такий відгук. Тоді розумієш, що все не дарма, що ти привернув увагу громадськості, національних медіа, правоохоронних органів. І таких матеріалів у «Накипіло» багато, які знайшли відгук у суспільстві.
Згадані тобою теми релевантні й зараз. Ти знаєш, що ми ось лише вчора знімали історії ветеранів російсько-української війни з ампутаціями, які знайшли себе в тату-салоні, говорили про протези. Чи робили текст про пошкоджені пам’ятки архітектури, бо з фасадами, скажімо, на вулиці Сковороди — біда.
Ну так, комунальники й архітектурна тусовка між собою не комунікують нормально. У перших завдання — швидко прибрати сліди влучення, вони не будуть розбиратися, де там цегла цінна, де її можна перевикористати, і це економічно вигідно громаді. Цей момент не проговорюється.
Проблеми, які не були вирішені до Великої війни, тільки посилилися. Тому теми про урбаністику чи соціальні послуги, начебто з «мирного життя», не менш актуальні зараз.
Журналісти повсякчас стикаються з проблемами, болем, попри всі історії успіхів. Кілька років тому ти пішла з «Накипіло», але повернулася в найбільш важкий 2022 рік. Чому?
Так, ти постійно працюєш з проблемними темами і не завжди можеш знайти якесь рішення, а інколи відсутність рішення — це теж тема для матеріалу. І, направду кажучи, ковідна криза загострила відчуття, яке я через кілька місяців, почала називати «вигоранням емоційним»: коли ти робиш все на автоматі, продовжуєш працювати, але майже нічого не відчуваєш із того, що робиш. Починаєш думати, що з цим робити, й один з варіантів — піти.
Відмовляла себе, бо як же так: тут же є теми, тут же є люди. Я не уявляла іншої команди, бо на той момент «Накипіло» було єдиним довгим стабільним місцем роботи. І важко було прийняти, що насправді я хочу вийти за межі журналістики як такої. Після звільнення я побачила, що можна працювати і з текстами, і з комунікаціями, і це для мене було “вау”.
Проте в 2022-му я змушена була виїхати за кордон, і не могла там знайти собі місця. Мені постійно здавалося, що я не маю бути там, не маю права бути в безпеці, маю бути з усіма. Ми спочатку у Франику жили, потім повернулися влітку в Харків, і там святкували контрнаступ, евакуацію батьків з Куп’янська.
Та я знову мала поїхати за кордон. І невдовзі себе упіймала на думці, що в мене просто їде дах, і я не знаю, що з цим робити. Було багато проєктів, фрілансу, та мені було важливо зараз робити те, що максимально пов’язане з Україною, можливість досліджувати теми у воєнному контексті.
Я дуже дякую тобі, що ти дала тоді таку можливість. Це стишило мене всередині, бо я була в стані, коли ти не хочеш виходити з дому по два тижні нікуди, крім магазину. А тут, коли я почала говорити з людьми, повернулося оце відчуття: коли ти щось придумав, зібрав інформацію, поговорив, пошукав аналітику, десь порився — і вимальовується текст.
Зараз пишеться навіть краще, ніж колись. Зараз це лонгріди, і мені постійно хочеться кудись ще залізти вглиб та отримати захват від інфи, до якої докопалася.
Як людський капітал сприятиме повоєнному відновленню України
Як бути з вигоранням? Я, звісно, не про звільнення з «Накипіло», може, ти щось інше порадиш?
Незалежно від сфери діяльності, зараз багато людей викладаються. Будь-яка хвилинка є вільна — беруть щось почитати по роботі, подивитися по роботі. І це змазування часу особистого й робочого сильно впливає на працездатність, бо не продукуються свіжі ідеї, важко побачити новий ракурс.
Порада — менше працюйте, наче банальна, але. У моєму випадку треба просто відрізати інтернет, забрати ноутбук, бо я починаю інформацію шукати, уже десять сайтів передивилися, щось кудись повиписувала, нотаточки зробила. І це просто нестримний потік у голові.
Тож просто варто переключатися на якісь інші розмови, теми, інтереси. Я почала малювати нещодавно. Примушувала себе кілька вихідних посидіти, не чіпати нічого, пов’язаного з роботою.
Коли довго пишу текст, ставлю собі строк: максимум чотири дні. Бо якщо довше писатимеш, уже не побачиш, що насипиш зайвого, перевантажиш текст. Малювання — це щось подібне, але руками. До речі, в «Накипіло» стоїть каркас для плетіння маскувальних сіток. Вільні руки — вільний мозок, до того ж це – реальна користь для військових.
Які матеріали «Накипіло» ти можеш порадити читачам?
Спецтему «Такі ж, як ти», ми про них уже говорили. Матеріали Влада Лященка й Аліни Шульги про людей, які зітнулися з війною в 2014 році. А ще наші смішні доковідні опитування. Це якийсь 2017-й рік чи 18-й. Про прикмети колись запитували, а люди жахалися, бо я до них підходила з пустим відром. Чи про Пакт Молотова-Рібентропа. Тоді багато харків’ян навіть не здогадувалося, що це. А молоді люди згадували, і ми розвінчали стереотип, що молодь книжок не читає.
А ще трохи моторошно дивитися на опитування про бомбосховища.
Останнє запитання: що ти вважаєш найбільшим досягненням «Накипіло», і чого ми не досягли?
«Накипіло» — медіа в постійних пошуках розвитку, тестуванні цікавих форматів. Нові люди привносять щось різне, і це класно. Ми виросли — це велика перемога для регіонального медіа. І подолали стереотип, що якісна журналістика є виключно в Києві. Оце, мабуть, совкове мислення, що десь там – столиця, і там все найкраще.
Чого не досягли? Хотілося б сказати щось про постійний стан підриву, постійний шалений ритм. Іноді не вистачає перемикача всередині, який варто вчасно перемикати.
