«Удача, мов птах, сидить на плечі,
Китайські гетри, пакистанські м'ячі,
Тайський одяг, в'єтнамська мівіна:
Я залишаюсь. Це — моя країна».
Сергій Жадан
Якось я прийшла в театр із маленькою чепурною сумочкою, куди чемні пані з роману якої-небудь Марґарет Мітчелл могли покласти хіба дзеркальце й помаду. Після вистави дорогою до гардеробу я примудрилась у цьому ридикюлі загубити номерок. Довелося викладати на стійку весь вміст: турнікет, балончик із перцем, що з ним дещо приємніше ходити темними харківськими вулицями. І помаду, звісно. Ця сцена нікого не здивувала, лише гардеробниця сумно зітхнула. Мовляв, із таким набором тепер дівчата театр відвідують.
Зрештою, у новій реальності найбільше мене дивує, що продовжують знімати рекламу сиропів від кашлю. Ось цю рекламу, де актори нездарно бухикають і нарікають на хворобливий стан, аж раптом над ними виростає сивий янгол в окулярах із товстими лінзами й простягає цілюще зілля. Над учасниками процесу миттєво з'являється веселка. «Як це розуміти?», — чи не щодня питаєш себе. Відповіді не знаходиш.
Уночі мені сняться реалістичні сни про зомбі-Апокаліпсис. Зранку я відкриваю стрічку новин і не можу повірити, що це відбувається насправді: Авдіївка, катування в полоні, загинула ціла родина у Немишлянському районі Харкова. Все, що я хочу знати і пам'ятати, — їхні імена. Кожного полеглого воїна, ім'я бабусі з Куп'янська, вбитої російським обстрілом у власному будинку. Імена тих, хто досі у полоні. Адже я є частиною кожної сім'ї, цей біль надто зрозумілий мені, надзвичайно близький. Тому я би хотіла хоча б знати імена. Але я розумію неможливість. Списки безкінечні.
Сюрреалізм, жах і парадокс. Раніше сни допомагали втекти від реальності, а зараз — навпаки. Намагаєшся заснути, аби побувати в альтернативних світах, не таких страшних, як твій.
У часи студентства я іноді не хотіла йти на чергову тусовку чи концерт, а друзі вимагали у безкомпромісній формі. Моя подруга якось сказала: «Ну камон! Харків — не місто для сну!». І ми йшли, приміром, у «Живот», де вимушені були чесно висіти до п'ятої. Бо метро відкривалось тільки о цій порі.
А й правда. Харків — не місто для сну, і вкотре пригадується мені ця фраза, коли проти ночі після першого вибуху хапаєш кота (найцінніше, що маєш у хаті) та біжиш ховатися між двох стін. Ніби це дійсно допоможе.
Близька людина, що у війську вже два роки, вимагала видалити моніторингові канали, що сповіщають про виліт ракет, і просто собі спати. Мовляв, моє мене не омине. Вкотре на передній план виходить різність (телефон уперто виправляє це слово на «ніжність») наших досвідів. Прірва досвідів подекуди. Що я можу сказати людині, яка вже два роки випробовує себе на міцність під авіаударами, РСЗВ, артилерією, ракетами? Я можу її хіба обійняти. Утім, далеко не факт, що саме це потрібно насправді.
Час буває різний. Вірніше, відчувається по-різному. Інколи він такий несправедливо швидкоплинний, а іноді — тягучий як гума. А буває час липкий, коли бачиш у каналі лаконічне «РАКЕТА» і знаєш, що у тебе на все — 40 секунд.
Кожна секунда липне до шкіри, пролазить крізь пори і змішується з кров'ю, жваво розганяючи її організмом. Кожна секунда може стати останньою, це ти усвідомлюєш не метафорично. Але все, що ти можеш робити — просто чекати.
Про що я думаю в ці миті? Про те, що нічого не має значення, і не мало. Про те, як же багато часу я згаяла марно. Коли не пішла з родиною кататися на санчатах, бо робота ж. Відмовилась іти на концерт із друзями, бо настрою немає. Не поїхала в Карпати, бо шкода витрачати на себе стільки грошей. А тепер сидиш у коридорі, дивишся коту в очі та думаєш: як же безкінечно багато в тебе вкрала росія. Але перед цим ти сама добряче себе ошукала.
У дитинстві мені було дуже страшно, що мама чи тато помруть. Інколи я навіть перевіряла уві сні, чи вони дихають. А потім я прийняла життя як щось, що не закінчиться ніколи. А навіть якщо і закінчиться: чи є сенс думати про це?
Тепер думки про смерть носять виключно побутовий характер. Бо реальність нагадує той самий малюнок із каміном, який Буратіно випадково проткнув носом. Ніби живеш собі: робота, плани, дедлайни. Але один обстріл швидко нагадує про бутафорію сьогодення. Ніби ми — лялькові хлопчики й дівчата з рожевими щічками, які п'ють чай із маленьких бутафорських горняток. Але в один момент злий хлопчик може ногою розкидати всю цю ідилію, не лишивши й сліду від лялькової пасторальності. Грьобана реальність із вічним «але», вічною зірочкою за виноскою, постійно відкритою дужкою.
Мене дивує, що через годину після чергового обстрілу я можу посваритися з таксистом через пісню в автівці «я счастлівий как нікто» у виконанні григорія лєпса. Дивує, що люди купують дітям шоколад «кіндер», гроші за який конвертуються в ракети, що по їхніх же дітях і летять. Дивує, що у когось є кошти та час на лазерну епіляцію, але на курс із надання домедичної допомоги — немає. Вірніше, рік тому мене це дивувало, а тепер — пригнічує. Бо питання нашої єдності прямо пропорційне перспективі виживання кожного й кожної — із такими думками стоїш на касі в супермаркеті.
Це може здатися чимось неврівноваженим. Утім, я для себе зробила висновок, що це здорова реакція. Особливо, коли ти ввечері йдеш у кав'ярню з архітектором і звертаєш його увагу на велетенські красиві вікна, зауважуючи, що це дуже гарно, але у випадку прильоту — геть непрактично. А вночі отримуєш від нього світлину з розтрощеними вікнами того самого закладу. І снобське «я ж казала» в цій ситуації не є доречним.
А деякі новини занурюють у стан фрустрації на години, якщо не дні. Прізвища загиблої родини у Немишлянському районі — Путятіни. Ольга, Григорій і троє їхніх дітей: семирічний Олексій, чотирирічний Михась і десятимісячний Павло. Згоріли живцем, їх ховали у закритій труні. Через кілька днів поховали подружжя Манойло, які теж загинули від російського обстрілу тієї страшної ночі. Я пам'ятаю. Завжди пам'ятатиму.
Я працюю з новинами. Щодня обробляю їх, структурую, зачитую в етері. У моїх венах течуть новини, я складаюся з них багато років. І так дивно, що ніяк не можу згадати, якими вони були раніше, два роки тому. Що я розповідала слухачам 23 лютого? Хоча ні, нерелевантно, тоді всім було неспокійно. У редакції нас вчили складати тривожні рюкзаки, а під час інтерв'ю в театрі завліт розповідала, що намагається якомога швидше подолати застуду, аби в разі чого сидіти у підвалі «з комфортом».
Але... 23 січня, про що я розповідала? Звідки бралося аж стільки новин? Коли був цілий і жвавий Куп'янськ, зухвалий колоритний Вовчанськ? Коли я не знала, скільки там мешкає дітей і вразливих категорій населення. Про що були новини? Про Донбас, безперечно. А ще? Не згадаю. Мабуть, про будівництво, плани та, звісно ж, скандали.
Нині кожен мій ранок — загиблі, постраждалі, руйнації. І я не знаю, як бути байдужою. Це мої люди. Це мій світ руйнується щодня. Це його потрощені вікна забиваються ОСБ замість того, щоб заливатися сонцем. Усе так близько, що мене відверто дивує, що це все ще не я. Цитую харківського поета Івана Сеніна: «Своїм янголам-охоронцям я проставлятимусь вічно».
Я не ставлю собі питань, чому залишаюсь у Харкові. Мені воно здається недолугим. У 2015 році гурт «Лінія Маннергейма» випустив пісню «Де твоя лінія», яка стала моїм путівником. «Далі відступати немає куди», — ще тоді промовили музиканти. Я вже залишалася без дому в 2014 році. Тож Харків — моя особиста Лінія Маннергейма.
Та не тільки це надихає залишатися в місті. Не тільки впертість, ще й любов. Жовто-блакитний прапор на флагштоці, що від його краси затамовуєш подих, гуляючи набережною. Театри, що вперто продовжують створювати фантастичні вистави в умовах тотальних заборон та обмежень. Літературний музей із його натхненними й масштабними проєктами. Стрітарт на ОСБ авторства Діни Чмуж — вірші українських митців на тих місцях, що ятрять, та все ж потроху загоюються.
Концерт чарівних галичан «Пиріг і батіг», яким в унісон підспівують сотні голосів, де жваво бігає малеча та проливається світло в напівпідвальних приміщеннях. Щемке відкриття книгарні в центрі міста, яке своєю появою освічує сам Жадан, і десятки юних фанаток сучукрліту злітаються туди, як метелики.
Все, що змушує нас триматися Харкова, — це любов одне до одного і до цього химерного міста, в якому, попри всі закони здорового глузду, дихання стає легким, а очі — щасливими. Заклади, що відкриваються на власний страх, швидко ремонтуються після прильотів і знову відчиняють двері для людей. Адже їм є для кого варити цю каву і випікати ці найсмачніші круасани. І поки є для кого — це має сенс.
Хай це зараз буде для мене. Аби згодом це було — для нас.
