Гуманітарна місія «Проліска» безкоштовно евакуює пацієнтів з прифронтових регіонів в будь-яку точку України. Орендують автівки швидких у приватних клінік, щоби люди з Куп’янщини або Херсонщини могли отримати належну медичну допомогу в більш безпечному місці. За весь час роботи команда евакуювала вже понад 500 людей.
Марія Малєвська і Олександр Бринза разом із медиками і працівниками гуманітарної місії з’їздили до Вовчанської громади за 73-річною жінкою. Цей репортаж — про вивезення маломобільних людей, про допомогу самотнім людям і про людяність.
Автівка швидкої допомоги їде з Києва, разом з медиками в кареті — польова працівниця гуманітарної місії «Проліска» Олена Ключко.
Вони мають забрати з села Білий Колодязь під Вовчанськом пенсіонерку, яка потребує лікування на стаціонарі у Харкові. Олена Ключко — у синій фірмовій жилетці з написом «Проліска». Жінка побувала в окупації, розповідає, що після звільнення Малої Рогані «Проліска» однією з перших надала їм допомогу: продуктові, будівельні набори. Тому влітку 2022 року Олена доєдналася до штабу і тепер теж допомагає людям, постраждалим від війни.
«Тридцять два дні ми з родиною були в окупації в селі Мала Рогань. Було дуже важко, тому що ніхто не був готовий до цього. Не було ні опалення, ні газу, запасів їжі… ну, ніхто не готувався. Діти, які своїми очима дивилися, як колони військових заходили повз доми… це було жахливо. Ніхто не думав, що діти будуть прокидатись від артилерії, від мінометів.
У нас на той час автомобіль зламався, і пішки ми не наважились виходити, тому ми чекали на наших солдат, коли нас звільнять, і ми дочекалися цього. Тому, коли я їжджу по фронтовим селам і бачу цих людей, які кажуть: “а як ми виїдемо, ми чекали на цей час, коли нас звільнять, тому дуже нам не хочеться покидати свої оселі”, я їх розумію».
В Олени Ключко періодично дзвонить телефон — колеги перепитують щось про будматеріали, які гуманітарна місія видає постраждалим від обстрілів. Паралельно «Проліска» має кілька напрямків роботи. Медична евакуація — один із найскладніших та найдорожчих.
«”Проліска” працює у рамках проєкту УВКБ ООН [Агентства ООН у справах біженців] і UHF [Гуманітарного фонду для України]. У цих проєктах є напрямок евакуації — і мирного населення, і з медичною допомогою. Сьогодні ми їдемо до маломобільної людини, яка самостійно не може сісти в автобус та поїхати до лікарні».
Із Курилівської та Кіндрашівської громад в іншому, Купʼянському районі, нещодавно оголосили обовʼязкову евакуацію. Вовчанськ, на іншому боці області, зараз теж щодня потерпає і від авіаударів, і від вогню артилерії.
«Вовчанська громада нам уже рідна, ми кожен тиждень туди їздимо, надаємо допомогу як у будівельних наборах, так і непродовольчі товари, також є у нас евакуація. Це громада, яка знаходиться на кордоні з… не знаю, як правильно їх назвати. Тобто вона постійно, 24 години знаходиться під обстрілами. Усі прифронтові села без електрики, бо після обстрілу його відновити — це дуже небезпечно для життя і на це немає ресурсів».
Від заправки на виїзді з Харкова до Білого Колодязя — години дві не дуже хорошою дорогою. У селі, як це часто буває, табличок із назвами вулиць та номерами у приватному секторі все менше, навігатор тут, у прикордонні, працює погано.
Але побачивши автівку швидкої, сусіди відразу розуміють, по кого це. Чоловік, який представляється Сергієм, каже, що проведе, бо тут всі чекають і знають: по їхню пані Надію мають приїхати. Сергій ховає пса, медики паркують швидку перед подвірʼям, беруть кейс із ліками та заходять у будинок разом із працівницею «Проліски» Оленою Ключко.
На ліжку сидить 73-річна Надія Гриньова. Вона в окулярах, під рукою — мотузка, що її протягнуто через усю невеличку кімнату до трельяжа. За допомоги цієї мотузки пенсіонерка може підвестися з ліжка, сама не встає і не ходить від літа. Команда евакуації підбадьорює пані Надію і переконується, що та зібрала та речі в лікарню.
У руках пані Надія тримає кілька пʼятисот гривневих купюр — заплатити за евакуацію. Проте їй лагідно, але категорично кажуть сховати гроші: гуманітарна допомога безкоштовна.
Чоловіка пані Надія поховала 3 роки тому, дітей подружжя не мало. З родичів — лише старший брат, який живе у Харкові.
— У мене давно боліли ноги, коліна, а це вже прихватило — спочатку ще ходила з паличкой, тоді з двома, а тоді взагалі вже не стала ступати на ногу. Він давно в мене, цей артроз, а тоді загострився, воно ще з серпня ще почалося, це загострення.
— Так ви й не ходите самі?
— Та ні, в мене такі болі, як я стану на ногу.
— А як же ви самі?
— Та ходила тут добра людина… Добра людина ходила, вхажувала мене…
— А як з лікарями тут, можна взагалі викликати?
— Якби б я ходяча, то можна-то доїхати, а лікаря шо… Тут вони першу допомогу окажуть і всьо. А хто його зна, кого шукати, щоб лежачу мене доставили.
— Тихо у вас чи побахує?
— Та буває, от вже й сьогодні он бахкали, і вночі, вони десь же чи в Вовчанську… Прилітало колись і у нас на тій стороні, завод цукровий розбили, тоді там аж коло переїзда прилітало. У багатьох вже місцях прилітало.
— Так коли обстріли, ви й сховатися не можете?
— Ну а шо, шо буде… Шо суждено… Конєчно, не добіжу, рачки хіба що полізу.
Допомагали увесь цей час жінці сусіди. Один з них, Сергій Гончаров, розповідає, що допомагають всім, хто просить, — тим, що в їхніх силах.
— А вона давно самотня?
— Та чоловік помер років три…
— І оце відтоді ви допомагаєте?
— Допомагаємо усе. І сусідка тут, Танька Ахтирська, і з сільсради ходять допомагають, і гуманітарку дають.
— Як взагалі у вас в селі останнім часом?
— Та важко, роботи нема. Вода є, газу в нас і не було, дровами весь час топим.
— А лікарня найближча де?
— Лікарня у нас у Бугаївці, 17–18 кілометрів звідси. А так єсть тут така як амбулаторія.
Медики вимірюють пані Надії тиск, оглядають ноги, лікар виїзної бригади Віталій Вілівчук робить жінці знеболюючий укол, аби та змогла перенести довгу дорогу до Харкова.
Лікар та водій швидкої, обійнявши пані Надію, саджають у спеціальний візочок — так довозять до автівки, що припаркована за двором, та перекладають там на спеціальні ноші, на яких жінка їхатиме до Харкова. Сусідка пані Тетяна засовує один черевик, що його загубили дорогою, та наказує лікуватися та повертатися.
Незважаючи на знеболюючий укол, їхати 73-річній пані Надії важко, на дорозі трясе, трасу стало засипати мокрим снігом.
— Як вам їдеться?
— Та ну дуже добре, умови дуже хороші. Такий комфорт…
— Тепленько?
— Тепленько. Тіки шо трусить, дорога така, і воно болі в нозі.
— Хвилюєтеся як воно там буде?
— Канєшна, хвилююся. Брат лікарю розповідав, казав, може, навіть йде руйнування кістки. Операція невідворотна… Ну, а яка операція вже в таком возрастє? Та і сума там прілічна.
Приїхавши до приймального відділення обласної лікарні, медики супроводжують свою пацієнтку, аж поки жінку не влаштовують у палату. Лікар виїзної бригади Віталій Вілівчук, повернувшись до автівки, каже, що є наступний виклик, чергова евакуація, тепер вже з Сумщини.
«Вони всі чекають! Вони всі чекають нас. І вони знають, що ми приїдемо. І вони знають, що ми їм допоможемо».
Олена Ключко, працівниця «Проліски», теж дочекалася, поки пенсіонерку оформили у відділенні, й далі рушатиме на склад — мусять видавати чергову допомогу постраждалим.
«Бабусю ми довезли, все добре. Вона почуває себе після дороги важко, бо дорога була важка, слизько, дощ пішов. Зараз медики відвезли її до завідувачки, очікують. У нас є соціальний супровід, будемо наглядати за нею, надамо їй гуманітарну допомогу у вигляді засобів реабілітації, так як зʼясувалося в ході, що у неї немає ні палички, ні ходунків. Будемо тримати з нею звʼязок і підтримувати, якщо їй ще потрібна буде допомога».
Сльози, вмовляння та багато обстрілів. Як проходить примусова евакуація з Вовчанська
«Ми хочемо бути на першій лінії». Волонтер Віталій Дмитрюк про евакуацію з гарячих точок
