Уже понад рік росіяни намагаються захопити Серебрянський ліс — ботанічний заказник під Кремінною, що на Луганщині. Контроль над цією територією дозволить їм вийти на адмінкордон з Донеччиною.
Тому в Серебрянському заказнику точаться запеклі бої. Оборону тримають бійці Збройних сил, тероборони, Нацгвардії та добровольчих батальйонів.
Марія Малєвська і Олександр Бринза з’їздили до бійців мінометного розрахунку батальйону «Гроза» бригади «Буревій» Національної гвардії України. Дізналися, чому військові називають цю територію «лісом чудес», як близько позиції противника та як тримати оборону, щоб окупанти не нахабніли.
Виїзд до Серебрянського лісу — ще затемно. Позаду лишаються останні прифронтові села і селища — побиті, вони стоять пусткою, й з вікна бронемашини один зрешечений паркан змінюється іншим, одне вигоріле обійстя — наступним й наступним.
Бронеавтомобіль називається «Козак», належить нацгвардійцям. Один із них — командир мінометної батареї, інший — водій, попереджає триматися міцно: трястиме нещадно.
Кидає дійсно страшенно, цими дорогами застрягає навіть така висока техніка, як «Козак». З вікон видно вигорілі автівки та сплющену військову техніку, чим глибше — тим більше повалених обстрілами дерев.
На те, аби вистрибнути з «Козака», буде 20 секунд, попереджає командир: стояти тут не можна, гатять без упину. Після швидкої висадки ще кількасот метрів потрібно бігти, перестрибуючи через повалені дерева, щоб добратися до бліндажа мінометників.
У тісному бліндажі — два яруси деревʼяних ліжок, стіл із генератором і ще один із газовою туристичною горілкою. Навідник міномета Назарій робить фільтр-каву:
— Що ви тут їсте, що пʼєте в такому малесенькому бліндажі в лісі?
— По-перше, бліндаж у нас не маленький, а великий — ну, в масштабах, які є у мінометників. Їмо те, що беремо з собою: ми заїжджаємо трохи менше ніж на тиждень і беремо сухпаї, їжу, яку купляємо собі в магазині, хто що любить.
— Що у вас сьогодні на обід, наприклад, буде?
— На обід сухпайчик. Тут вже лотерея: можливо, у нас буде каша перлова зі свининою, а можливо, суп рисовий з курки. Є «джетбойл» [портативна плита для приготування їжі], два пака запихаємо, підігріваємо і їмо. Є батончики, цукерки, ні в чому собі не відмовляємо.
Назарій не зізнається, але його здають побратими: виявляється, він — титулований ультрамарафонець. Це коли забіги на 100 і більше кілометрів, по горах, із перешкодами або по шосе:
— Я почав бігати не так давно: мені зараз 30, а почав бігати я в 25. Полюбив ультрамарафони, бігаю в горах, бігаю довгі дистанції, і в 21-му році виграв чемпіонат України на 100 кілометрів по шосе. Займав призове місце у Туреччині, в Каппадокії, ультратрейл, це по горах 130 кілометрів. Є таке змагання Backyard Ultra, кожні два роки відбувається віртуальний чемпіонат світу між країнами, п’ятнадцять кращих бігунів збирається, і вони бігають, хто довше зможе. От я в 22-му році виграв, і це дає білет в Теннессі на чемпіонат світу. Мав їхати в Теннессі, але вирішив, що в армію піду.
— Що для вас останньою краплею стало, чому ви пішли до війська?
— Не було такої останньої краплі, було просто поступове розуміння ситуації, в якій ми знаходимось. Спочатку, 24 лютого я, як більшість киян, з дружиною виїхав подалі. Приходило розуміння, що це надовго, і потрібно якось долучатися. Останнім, що мене змотивувало, це була масштабна кампанія Гвардії наступу: було розуміння, що люди потрібні, людей потрібно багато. Тому не слухав те, що говорять мені батьки і дружина, бо всіх батьки і дружини відмовляють. Це не є причиною кудись не йти. Робиться вибір, ставляться перед фактом, і тоді вже батьки й дружини його приймають, тому що по-іншому не може бути.
— Які ваші навички ультрамарафонця знадобилися тут, на фронті?
— Я думаю, що ніякі. Ви бачите, мобілізуються люди різного типу. Просто хороша фізична форма є перевагою, тобі просто комфортніше виконувати якісь речі. Але ми сюди не бігати прийшли, ми прийшли в даному випадку кидати міни. Не тільки бігуни це можуть робити, це можуть всі робити. Я не вважаю, що я маю якісь навички, які допомагають краще, ніж іншим, я такий, як всі. Нічого особливого.
— Як тут противник себе поводить останнім часом?
— Агресивно, але стримуєм. Кремінний ліс — це зона тяжких боїв завжди, але піхота наша тримається, ми їх підтримуємо, в принципі, у нас все виходить. Тримаєм фронт.
— З чого росіяни працюють в основному?
— У нашій зоні в основному міномети, але прилітає різне. Буває, авіація працює, КАБи [керовані авіабомби] прилітають. Артилерія, КАБи, міномети.
— Проривати оборону не намагаються?
— Намагаються. Я думаю, що це не тільки в нашому регіоні. Вони постійно всюди пробують прорвати. Шукають слабкі місця, але наші хлопці молодці, тримають, не дають слабинку, тримаємо.
Побратим Назарія — 23-річний Євген із Ізюма. На момент початку повномасштабного вторгнення Женя вже служив. Каже, що окупацію рідного міста переживав дуже тяжко:
— Я там виріс, и когда зашли туди нехороші люди, було дуже складно. Добре, що родина встигла виїхати в той момент.
— Ви в цей момент були вже на фронті?
— У Києві. Якраз коли повномасштабна війна почалась, я був у Жулянах на обороні нашого аеропорта. Жуляни, Бахмут, и ось, друга ротація сюди. «Лєс чудєс».
— Ви всі тут кажете «лєс чудєс». Чому?
— Тому що реально чудесний ліс! Тут може бути все що завгодно. Через це «лєс чудєс».
— Як поводить тут себе противник, з чого працюють здебільшого?
— З усього! У них дуже багато ресурсів, вони можуть працювати з чого завгодно. Міномети, пушки, КАБи, ФАБи [фугасні авіабомби], все, що хочете. Вертушка може залетіти попрацювати, що ще? «Гради», «Васільок» можуть попрацювати. Усе, що завгодно.
Хлопці одягають бронежилети, беруть зброю, міни, вистрибують на поверхню і рухаються на вогневу позицію. Тут вони вирили для міномета невеличку яму, прикрили зброю гілками з сосен. На те, аби налаштувати приціл, йде кілька хвилин.
Назарій закладає одну за одною міни, із запізненням чутно, як вони лягають там, де треба. Гучним ехом ліс повторює гахкання від виходу міни й згодом — вже від влучання.
З усіх артилеристів мінометники завжди стоять ближче всіх до противника. Тут, у Серебрянському лісі, це може геть невелика відстань. Розповідає Максим, офіцер батальйону «Гроза» бригади «Буревій»:
— Міномети — це основна підтримка піхоти. Якщо б не було би… у нас снарядів немає стільки, щоб великокаліберні пушки так багато стріляли. Але міномети це є перше необхідне, що може відпрацювати і близько до наших позицій, і ближче до позицій, які хоче зайняти противник.
— Про відстань на конкретно тій позиції, на якій ми були, не питатиму, але загалом на ділянці вашої відповідальності яка відстань до противника?
— Ну, середня відстань — десь від 500 метрів до 2 кілометрів. Противник себе активно проявляє, великими групами, звичайно, не наступає, але деякими групами хоче прощупати, наскільки ми можемо оборонятися, вести бій.
Командир батальйону «Гроза» бригади «Буревій» Нацгвардії — молодий і вже обстріляний Юрій Обиход, вибрався з оточення на Луганщині навесні 2022-го року:
— Станом на сьогодні становище у нас важкувате, однак ми повністю контролюємо всі переміщення ворога, всі його рухи як в тиловій зоні, так і безпосередньо на передньому краю, і максимально наносимо вогневе ураження, щоб він навіть і не думав просуватися в сторону наших позицій.
— Хлопці казали, що якщо раптом замовкає, вони нахабніють і починають лізти вперед?
— Так, ця ситуація в принципі від початку 22-го року. Якщо противника тримати в тонусі, показувати, що ми їх бачимо постійно, знаємо, де кожен їхній бліндаж, і намагаємось кожен їхній рух, кожен помах лопатою перекривати своїм вогнем, він максимально зменшує своє пересування і починає переключатись на сусіда ліворуч/праворуч. От на початку заходу на ротацію головне — вистояти перших два-три тижні. Потім противник починає бачити, що ти показуєш зуби, знищуєш його, і починає переключатися на інших наших колег на лінії фронту.
— Хто там проти вас стоїть, чи знаєте підрозділи?
— Так, знаємо. Насправді там зараз велика кількість змішаних підрозділів, починаючи від дивізії, танковий полк, мотострілецький полк, махра, ми їх так називаємо всі. І вони зараз вижимають максимально все, щоб здійснювати хоча б якісь штурмові дії. Також є інформація, що до них надходять до них зеки, «шторм v», «шторм z», це все стандартне отрєбьє, як я його називаю. Вони десь, може, мають певні успіхи на лінії фронту, лише завдяки цим людям, так сказати. А ті військовослужбовці, що в них мобілізовані, вони більше використовуються як робоча сила, як копачі. Щоб там була якась чітка стратегія, тактика, дії, ну, я б не сказав… Так, є моменти, коли видно, що там дійсно якийсь військовий сидить, керує операцією. Зараз по лінії я бачу, що вони сфокусовані на трошки інших напрямках, на жаль.
— Як зараз впливає погода на хід бойових дій?
— Дуже тяжко, ви самі пересувались, бачили, який там стан доріг. Максимально намагаємось ті дороги якось латати, покращувати, розширяти або робити обʼїзні шляхи. Тому що техніка, на жаль, не витримує того навантаження, яка б вона не була, все рівно день, другий, третій — щось виходить з ладу. Тому як і раніше, і як зараз, і мабуть, буде завтра — так звані піджопники-машини, пікапчики, це наше все. Максимально намагаємося їх використовувати, бо вони дуже сильно виручають.
Назарій, який у мирному житті був ультрамарафонцем, зараз, у мінометному розрахунку, має позивний «Бігун». Над головами починає дзижчати квадрокоптер, хлопець заспокійливо пояснює — наш.
«Опановується все швидко, час потрібен, щоби відточувати навички до автоматизма. Щоб в стресовій ситуації руки самі робили, коли починаються прильоти чи просто адреналін. Бо дрон чекатиме дві хвилини, і тобі потрібно швидко добігти, відпрацювати і назад. Для цього потрібен час, щоб тіло звикало і навички напрацьовувались».
Побратим Назарія, Євген, на фронті увесь час повномасштабного вторгнення й два роки до того. Проте на втому не скаржиться:
«Я молодий хлопець, мені 23 рочки, так що… ще повоюємо! Ми постійно прикриваємо піхоту, або коли вони міняються, або коли вони заходять на нову позицію, ми їх прикриваємо. Я хочу звільнити нашу територію, захистити нашу країну від окупантів. Я хочу жити у вільній країні».
Травма на війні: які виплати передбачені та як військовому їх отримати
«Маратони бігати важче, ніж літаки тягати». Історія ветерана Романа Кашпура, маратонця на протезі
