Прифронтовий Харків — місто, яке продовжує жити й боротися. Попри крижану близькість фронту, попри обстріли та спільний кордон із країною-агресоркою, харків'яни будують свої життя та навіть розвивають бізнеси.
Микола Мельник народився в невеличкому місті Хорол Полтавської області у родині інженера механічного заводу і вчительки історії та права. Саме мама привила Миколі любов та повагу до історії України, а тато — звичку все у житті виконувати чітко й правильно. Навчався хлопець у місцевій школі на відмінно, а вільний час проводив із друзями, граючи в «козаків-розбійників».
У 2008 році Микола вступив до Харківської юридичної академії на факультет міжнародних відносин, де і познайомився з Аліною. В Академії закінчив військову кафедру, склав присягу на вірність Україні. Саме вірність стала моральним поштовхом для добровільної мобілізації до лав ЗСУ під час повномасштабного вторгнення росії.
Як почалася ваша історія: Аліни та Миколи?
До 2014 року я жила в Харкові, а мій майбутній чоловік — у Києві. У 2014 році я навчалася в аспірантурі Юракадемії, згодом перевелася в аспірантуру в Київ, ближче до чоловіка. У той час коханий працював юристом на державному підприємстві. У 2015 році ми одружилися.
Ми завжди хотіли мати власну справу, свій бізнес. Тож відкрили ФОП і зайнялися імпортом кокосового вугілля з Індонезії в Україну. Справи йшли добре, ми гуртом імпортували його, возили в заклади аж до карантину.
Ми довго працювали та мріяли про стабільніший бізнес. Шукали нерухомість, аби придбати, а не орендувати. Так і вийшло: у 2018 році купили в Харкові автомийку. Харків — наше улюблене місто, де ми познайомилися, де ми навчалися. Ми легко ухвалили рішення повернутися до Харкова. Особисто я завжди хотіла мати кафе — так ми й спроєктували. На території нашого комплексу є маленьке кафе, автомийка та шиномонтаж. Я займаюся кафе, а чоловік — автомийкою та шиномонтажем.
Справи йшли добре. Ми напрацювали багато клієнтів. Все, що заробляли — вкладали у бізнес: у ремонт, нове обладнання. Вірили, що все буде добре. Добудували літній майданчик до кафе, розвивалися. Навесні 2022 року планували робити великий ремонт на автомийці. Ми дійсно були щасливі…
Чи передчували ви початок повномасштабної війни? Яким було 24 лютого для вашої родини?
24 лютого — мій день народження. Свята у 2022 році, звісно, що не було. Замість дзвінків із привітаннями, я отримала дзвінки нажаханих родичів і друзів: почалася повномасштабна війна. Ми живемо на Салтівці в Харкові, тому рано почули вибухи. Викликали відразу всіх працівників, виплатили їм зароблені гроші та відправили по домівках зібрати речі та евакуюватися.
24 лютого, поки були затори, бо всі виїжджали, ви були в місті. Що робили?
Залишалися на мийці та їли торти, які готували на святкування мого Дня народження, — то від нервів, звісно. Увечері поїхали до батьків у передмістя Харкова. Десь тиждень пробули там. Коли вже стали бомбити так, що ми не вилазили з погреба — чоловік відвіз нас із батьками в Полтавську область, до своїх батьків, а сам пішов у військкомат.
Чи важко Миколі далося це рішення та як ви сприйняли його?
Мені — важко, йому — ні. Всі знайомі, які почули, що він пішов до ТЦК, мені сказали: «Ну, а що ти хотіла? Коля завжди казав, що піде воювати». Так і було. Мій чоловік, мабуть, пів року до 24 лютого дивився російські новини, аналізував іх і казав, що впевнений: ось-ось розпочнеться війна. Тож це рішення було складним для нас, рідних, проте виваженим і логічним для чоловіка.
Микола став до лав новоствореного стрілецького батальйону. Спочатку був начальником автомобільної служби. Згодом вони укомплектувалися, і за два тижні їх відправили на Харківщину, під Козачу Лопань.
Чоловік радів, що був саме на Харківському напрямку, бо прагнув захищати свій дім, свою родину, свій бізнес. Потім він пішов на підвищення: став заступником командира батальйону. Микола — відповідальний, завжди чітко виконував задачі та обов'язки.
У квітні його перевели в Харківську область, я теж повернулася з Полтавщини додому. Відкрили автомийку, кафе, почали працювати. Людям потрібна була робота. Я допомагала військовим із запчастинами, ремонтом машин і коліс, возила їм їжу.
Згодом Миколу перекинули на Куп'янський напрямок, і там він підірвався на протипіхотній міні під час штурму села. Вони зайняли це село, виконали задачу, але, коли виходили, чоловік отримав поранення…
Як пан Микола проживає вимушене повернення до цивільного життя? Яким є досвід вашої родини у процесі адаптації?
Спочатку було важко морально. Микола переживав за хлопців, які там залишилися. Переживав і переживає. Чоловік дуже хотів назад. Але... стан здоров'я після численних поранень не дозволяє. З моменту поранення пройшло більше року, а він досі п'є знеболювальне кілька разів на день. Втім, йому дуже пощастило залишитися живим.
Чоловіку значно полегшало, коли він отримав грант на розвиток бізнесу від Українського ветеранського фонду. Бо коли Микола повернувся зі шпиталю додому, йому було складно адаптуватися. Хвилювання за побратимів і постійні обстріли Харкова не давали спокою.
А от коли ми отримали грант, він поринув у ремонт, у закупівлю обладнання — жити стало легше. Адже наші заощадження, які ми планували витратити на ремонт мийки, пішли на початку вторгнення на потреби батальйону та допомогу нашим працівникам.
Кошти гранту ми скерували на переобладнання боксів автомийки, нове обладнання та опалення, а також на придбання додаткового устаткування для шиномонтажу. На першому етапі ми зробили два бокси, далі будуть ще два бокси. А на третьому етапі плануємо оновити фасад будівлі.
Мій чоловік, ветеран, відчув свою цінність для оточення. Микола з ентузіазмом і жагою працює щодня, а значну частину зароблених грошей відправляє на допомогу Збройним силам.
Як ви нині розділили обов'язки у вашому родинному ветеранському бізнесі?
Я займаюся кафе і документальним звітуванням. Чоловік не любить паперових робіт, тож займається ремонтом і шиномонтажем. Микола керує процесами, перевіряє, чи якісно ми надаємо послуги, шукає різноманітні розхідники в шиномонтажку. Він спілкується з військовими та записує на сервіс у зручний для них час. Послуги військовим ми надаємо безоплатно: миємо, перевзуваємо автівки. Це дуже важливо.
Попри все, ми продовжуємо жити, працювати та допомагати. Ми мріємо про Перемогу. Головною ознакою Перемоги України буде повернення всіх-всіх захисників і захисниць додому, до своїх родин. Це найважливіше: щоби вся родина була разом.
