Дворічна, Козача Лопань, Лиман — складно сприймати назви цих населених пунктів поза думками про російські обстріли і щоденними звітами Генштабу. Зрештою, чимало людей медійно познайомилися з Харківщиною в контексті «обстріли-жертви-руйнації». А я нині йду в гості до людей, які відкривають усім охочим кожне малесеньке село та селище через пісні. Так, від села до села одна й та сама пісня зазнавала безліч трансформацій! Адже за кожним таким співом стоять унікальні голоси наших людей.
Наприклад, вашій увазі пісня «Куй, куй чобіток», записана 1992-го року у Дворчіній, яка стала сумно відома після вторгнення:
«Давайте Козу дістанемо!», «О, а ось це називається басоля», «У нас немає частушок, але є триндички», «”Бульбашки” — це я так ноти називаю».
Я завітала на гамірну й веселу репетицію фольклорного гурту «Муравський шлях». Він створений ще у 1983 році. Можна уявити, скільки штормів і несприятливих подій пережив гурт за десятки років існування: срср, лихі 90-ті, навала московського культурного продукту на український ринок у «нульових», забуття, незацікавленість процесами історичної тяглості… Перелік можна продовжувати довго. Втім, колектив вистояв, і зараз у складі — восьмеро осіб. А все почалося з традиційної для студентів-митців фольклорної експедиції селами регіону.
«Варто було випадково туди попасти. Це романтизоване: молодість, мандри, авантюрні пригоди. Я на той момент вважала себе зрілим музикантом, студенткою консерваторії. І тут раптом чую те, що абсолютно ніде ніколи не чула. Це не той досвід, який із телевізора, радіо можна почути. Він настільки вразив красою, складністю. Але гурт на той момент уже існував. Наш Андрій, як кажуть, старіший та динозаврістіший за мене. Це була така, знаєте, мода не для всіх. Свого часу це був андеграунд і протестний стиль», — розповідає керівниця гурту Галина Лук’янець.
Пані Галина пригадує, як сама собі дивувалася: адже в академії була однією з найкращих, на льоту запам’ятовувала мелодії, могла відтворити напам’ять почуті співи. Та з народною піснею все непросто: від села до села темп, ритм могли змінюватися до невпізнання. У народної пісні, на відміну від академічної, зовсім інші закони.
Пісня «Смутний вечір, тихий ранок» про нерозділене кохання. Записана пані Галиною у Балаклії 2011 року:
Експедиції раніше були пізнавальними, а подекуди й неочікуваними. Варто приїхати на запис до однієї родини, а тобі порадять навідатись в інші хатинки, покажуть чи навіть подарують старовинні речі, сімейну реліквію! Під кожною стріхою — власна історія.
«У мене був цікавий досвід запису людей саме в Харкові. У будинку, де я живу, 15 під’їздів. Я знайшла кілька людей: бабусі, дідусеві було вже за 90. На жаль, він уже помер. Від нього залишилися чумацькі, ліричні пісні. Він прекрасно співав, мав чудову пам’ять. Він був із Вовчанського району, із села Бузове. Зазвичай пісні записують бабусі, в силу ряду причин чоловіки менше живуть. А тут пазл склався, але недостатньо: на жаль, я не мала професійної техніки. Залишилися не дуже якісні аудіо та відео.», — розповідає учасниця колективу Катерина Курдіновська.
А послухати, як співав дідусь з Вовчанщини можна у запису:
Минулої осені після деокупації регіону колектив вирушив у «відчайдушну експедицію» селами, де до цього багато років збирали фольклор. Зустрілися з його носіями: літніми людьми, які раніше збиралися на репетиції, виступали на урочистостях, радо зустрічали гостей. Села понівечені та спорожнілі, але ті, хто залишилися там, — радіють, що знову можуть співати. Бо немає нічого страшнішого для пісні, ніж не бути почутою, а отже — стати забутою.
«Є у нас жіночка, з якою ми спілкувалися, Тетяна Андріївна Шерстюк. Вона займається не стільки відновленням фольклору в класичному розумінні, а переважно обробками. До війни вона розписувала партитури, вчила дітей співати різними голосами, вони вивчали традицію, обробляли фольклор, відтворювали. Тут приходить окупаційна влада, і вони розуміють: щоби банально вижити, їм треба сидіти і мовчати. Невідомо скільки. Все, що ти робив до цього, — анулюється. Люди за цей період пережили шоковий стан», — пригадує учасниця колективу Наталія Філатова-Білоус.
Експедиції «Муравського шляху» перетворилися на мандрівний YouTube-проєкт із фантастично щирими героями та історичними кадрами.
«Ми бачили зовсім різні обставини: якщо приїжджаєш у населений пункт, що не був під окупацією, — бачиш запал, бадьорість. Попри всі жахи, що пережили люди, вони мають віру, надію. Випромінюють її. В Ізюмському районі відчувається шлейф окупації. Люди не зовсім отямилися, але ми бачимо, що вони збираються, співають. Готові далі йти на цей бій — фольклором і культурою, аби нести ці традиції далі», — додає Наталія.
У деяких населених пунктах живуть люди, які все життя присвятили збору усної народної творчості. Від руки записували слова й ноти за своїми бабусями й дідусями, які всі унікальні співанки тримали в пам’яті.
Традиція помирає разом з її носіями. Через обставини воєнного часу процес пришвидшується в рази. Окрім того, що носії фольклору гинуть від обстрілів або передчасно помирають через пережиті емоції, — деякі люди виїжджають, колективи розпадаються. Зібрати їх назад — непросто.
А це може стати у пригоді зовсім скоро: щедрівка записана на Ізюмщині:
На початку року колектив втратив учасника, Сергія Степанова.
«Зараз мало слів…. Усі розуміємо, що це теж ціна війни — непряма жертва обстрілів, переживань за рідних і свою землю. Він весь цей час був у Харкові, на його очах руйнували і відновлювали “Дафі”, де він працював. Розділяємо горе з близькими та горюємо самі», — розповідали тоді учасники колективу.
Попри все, робота не зупиняється. «Муравський шлях» дає концерти, щотижня влаштовує відкриті репетиції, їздить громадами, записує й обробляє співи, прищеплює любов до народної пісні новим поколінням.
«Я кожен раз закохувалася по-новому. Спочатку в шоці, не розбираєш слів. Це дійсно може бути у пересічних слухачів, коли ще не розумієш, як вибудована ця мелодія та що це за слово. А потім ти слухаєш, слухаєш — і закохуєшся. Той же весільний обряд: це не просто повеселитися, випити, потанцювати. Це дійсно глибокий обряд. Вказання до дії майже в кожній пісні є, у цих приспівках постійних. Я почала приходити, напрошуватися, прислухатися. Так, мабуть, і відбувалося народне навчання: слухати багато, аби потім щось спробувати», — згадує співачка Юлія Лузан.
Недостатньо просто вивчити пісню, обов’язково затягне контекст: збирачі й виконавці досліджують обряди, традиції та побутові звички. Залишитися байдужим — складно.
Весільна пісня, записана 1992-го року у Ізюмі:
«На території України багато пісень збереглося, це просто щастя. Але поступово ця сільська традиція відходить, і важливо саме зараз, коли цифрові технології вийшли на пристойний рівень, все записувати та оцифровувати те, що записане до нас, документувати належним чином. Пісень — тисячі», — ділиться Катерина Курдіновська.
Пісню можна реставрувати, тому такими важливими є зафіксовані слова й ноти. Записи на бобинах часто бувають неповними: аби відновити необхідний фрагмент, потрібно піднімати архіви, гортати документи. Тож нотатки бабусь із села перетворюються на історичний документ, який говорить: українська пісня була тут сотні років тому. Шкода, що володимир путін не слухав «Муравський шлях», так би не зганьбився тезою, що Україну заснував ленін.
«Українська культура — дуже глибока, дуже схожа із західними слов’янськими культурами. Це можна простежити в обрядах, ліричних, побутових піснях. Схожа сюжетика, мелодії. У нас є такі етнорегіони, які на межі двох країн, і частина Слобожанщини, на жаль, — на території росії. І там є українські села, ми колись записували там українські пісні», — ділиться Катерина Курдіновська.
Оскільки пісня має жити в сучасному світі, колектив де тільки не співав: у метро, у пабах і кафе, просто неба, у гуртожитку для переселенців. Словом, ніколи не знаєш, де натрапиш на «Муравський шлях».
Зараз ставлення до народної творчості змінюється у самих українців: ми шукаємо свою ідентичність, переосмислюємо історію, розуміємо, внаслідок яких кривавих і моторошних подій Харків перетворився на «русскоговорящий город». Учасники колективу не натішаться, скільки зацікавлених палаючих очей бачать на своїх виступах. Що приємно — серед молоді. А це означає, що пісня жива і житиме далі.
«Запам’яталося: коли ми співали колядку, я побачила дівчину, яка стояла, закривши очі, наче медитувала. Нібито навколо неї нікого нема. Вона просто в себе ніби всотувала цей спів. Мені це дуже сподобалося. Дай Бог, щоби таких людей у нас було більше», — додає Катерина.
До речі, фольклор — не для концертних майданчиків. Добре співати просто неба: наприклад, веснянки вигадані саме для цього. Люди виходили на пагорби і таким чином закликали весну: та ще й із такою гучністю, аби сама природа почула!
Веснянка «Скочила коза»:
Раніше співали всі. Хтось — краще, хтось — гірше. Не годилося співати літнім людям, але вони навчали малечу.
Усе переймалося на слух. Академічна традиція свого часу втрутилася, аби зберегти і передати співи. Науковці розробили систему запису народних співів, адже в класичній музиці деяких «прийомів» просто не існує. Наприклад, на чверть знижена нота — це для класичної музики щось за межами, а для традиційної — звична справа.
Музиканти дуже пишаються олдскульними нотами старих видань. «О, а це — ті, по яким колись в трамваї потопталися», — каже Наталія, гортаючи папірці великого стосу. Колись — це ще у 90-х. Але ноти тут попитом не користуються, адже тоді починають співати ноти, а треба співати пісні. Суть народної пісні — індивідуальність, варіантність.
Андрій Ружинський, якого колега величала «динозавром колективу», співає в колективі з самого початку його існування. Тоді він ще називався «Слобожани» і являв собою осередок, створений студентами Університету ім. Каразіна.
А Василь Міщенко співає в колективі з середини 90-х років. Пан Василь називає ноти бульбашками. Він не має музичної освіти, але за природою своєю — співак і танцюрист, а природу не обдуриш!
Раніше весь доробок записували на диски, тепер композиції можна послухати на сайті. В архіві зберігається приблизно 1 600 пісень. Це мало — сумують музиканти, — але більше місткість сайту не дозволяє. Усього у фонді близько 4,5 тисячі пісень. А відео мандрів зберігається на YouTube-каналі.
Але є повтори, або коротенькі фрагменти. Весільні співанки безкінечно повторюються в сусідніх селах, районах. Загалом можна знайти з десяток варіантів однієї весільної приспівки.
«Вивчимо, як звучить пісня в одному селі, а проїдемо кілометрів п’ять — і вже геть інше звучання. Перевчилися, а потім — ще одне, і запуталися. Інколи вибачаємося перед слухачами: “Ми тут не те село заспівали!”. Але ми завжди “за” наукову достовірність і чистоту, тож намагаємося відтворювати максимально точно й не перемішувати докупи мотиви, записані з різних сіл. Кожну деталь намагаємося відтворювати максимально точно, щоб не загубити традицію. Саме в цьому смисл. У гуртів типу “ДахаБраха”, Go_A та в інших — своя місія, вони подають власне красиве бачення фольклору. У нас — інша місія. Ми консерватори, у хорошому смислі цього слова. Фіксуємо та передаємо першоджерело», — каже Наталія Філатова-Білоус.
«Нас ще називають — співочий музей!», — гордо додає пан Андрій.
Минулоріч ми з колективом разом водили козу Харковом. Це одна з найдавніших різдвяних містерій, що збереглася до наших днів і відбувається у щедрий вечір. Подія супроводжується фантастично милою піснею:
До речі, це не перша наша співпраця з колективом. На початку року разом з Катериною Курдіновською ми розбирали український традиційний костюм на елементи.
Всі пісні, що ви почули в матеріалі — ми взяли з великої колекції гурту, що збередена на їхньому сайті.
«П'ятий Харків» Юрія Шевельова: українське місто без «п'ятої колони»
