«На очах одного покоління зникали колишні убогі фабричні слобідки, прокопчені заводські застави, смердючі закутки великих міст, яких гидливо уникали жителі центральних кварталів. Окраїнні райони міста почали змінюватися, спосіб життя населення, характер забудови поступово змінювались, і зрештою, втративши свій сільський характер, поглиналися Харковом».
Так писали пів сторіччя тому про швидке збільшення населення та території Харкова в 1920–1930-х роках. Тоді місто зростало блискавичними темпами, кількість мешканців наближалася до мільйона. Так продовжують писати і тепер, але чи не помилкове це твердження? Чи не домальовує наша уява те, чого насправді не було, ігноруючи життя та побут реальних тодішніх жителів міста?
Салтівка, Олексіївка, Нові Доми, Павлове Поле, багатоповерхівки на Холодній Горі та інші райони із хрущовками й панельними висотками — усе це було збудовано набагато пізніше. Більшість будинків у центральній частині міста — дореволюційні, тобто збудовані раніше. Що ж залишається між цими періодами?
Нове дослідження «Радянська (де)урбанізація Харкова» доводить, що головним містобудівним методом більшовиків було механічне приєднання до Харкова величезних територій навколо міста. Усі густонаселені села й заводські селища, які знаходились між залізничними станціями Основа, Сортувальна, Нова Баварія та Харків-Слобідський (Харків-Балашовський) на вимогу комуністичної партії стали частиною Харкова.
Таким чином місто перетворилося на величезний заводський комплекс із розгалуженою мережею залізничних колій. Усі навколишні станції, які приймали та відправляли сировину й готову продукцію, тепер були в межах міста. А люди продовжували жити в заводських бараках і мазаних хатах сільського типу.
Не кращою була ситуація і в новому житловому фонді. Щойно збудовані будинки в районі ХТЗ і за Держпромом одразу ж перетворювали на комуналки. У більш-менш пристойних умовах жив лише партійний апарат комуністичної партії. Величезна ж кількість харківців продовжувала мешкати в тісних заводських бараках і в традиційних хатах-мазанках.
Ситуація значно погіршилася на початку 1930-х років, коли під час Голодомору люди із селищ масово тікали до міста. Робота на підприємстві та доступ до заводської їдальні став для багатьох чи не єдиним шансом на виживання. Саме тоді до Харкова переїхало найбільше селян. Зауважимо: до Харкова, в якому майже не будувалося нового житла.
У результаті на душу населення в місті тоді припадало від чотирьох до шести квадратних метрів житлової площі. І це продовжувалося кілька десятиріч.
Не маючи альтернативи, люди продовжували будувати житло з доступних матеріалів, а саме мазані хати у 1920–1930-х роках. Сотні мазанок можна побачити на вулицях Харкова дотепер, і ще тисячі сховано під пізнішим цегляним каркасом. Дослідження містить інтерактивну карту з фотографіями понад 400 таких хат.
