Ганна Зяблікова — харківська активістка, співорганізаторка «ХарківПрайдів». Два роки тому вона здобувала другу освіту за кордоном. Після початку повномасштабного вторгнення дівчина повернулася до України та вступила до війська. Зараз вона стрілкиня-санітарка в медичній роті 47-й ОМБР, працює в екіпажі медичної евакуації.
Поговорили з Ганною про «лівих» і «правих» у війську, про мотивацію, російськомовних військових і армійську бюрократію.
Як потрапила до війська
Я мобілізувалася 1 вересня 2022 року. Хотіла саме в 47-му бригаду. Мені імпонувала позиція, яку головний сержант бригади Валерій Маркус пропагував: що в армії потрібні люди різні, вмотивовані вчитися, доєднуватися до великого організму, яким є військо.
І мені імпонувало, що в його інстаграмі прописано: не є важливим стать новобранця, релігія, расова приналежність або сексуальна орієнтація. Це було дзвіночком, що для мене — феміністки, активістки, борочині за права людини, в тому числі за права ЛГБТ-людей — є місце в настільки консервативній структурі, як армія.
Звісно, я розуміла, що полк не буде складатися на 100% з людей, які розділяють ці принципи. Адже військо — зріз суспільства, а українки та українчики є абсолютно різні. Я йшла із розумінням: щоб адаптуватися в цьому колективі, мені треба деякі амбіції та цінності трошки відсунути або не вилазити з ними на рожен. Та було найважливішим доєднатися до організованого спротиву військовій агресії росії, бо я відчувала відповідальність як громадянка України.
Хто зараз служить у Збройних силах
В армію люди йдуть з абсолютно різною мотивацією, з абсолютно різною підготовкою. Є кадрові військові, які свідомо вчилися, отримали офіцерські звання, які воювали з 2014-го. Це люди, для кого армія — це професія, і вони мають певний склад характеру, жорстко підігнаний під армію.
Серед цих людей є жінки і чоловіки, які налаштовані гомофобно або прогресивно. Їх усіх відрізняє те, що вони усвідомлено знаходяться в цьому процесі та бачать своє майбутнє саме у складі Збройних сил України. Звісно, багато хто втомилися, звісно, частина отримали поранення, інші повернулися вже після того, як відновилися.
Також в ЗСУ є люди, які прийшли туди за грошима. Бо коли в країні високий рівень безробіття, високий рівень нестабільності фінансової, економічної, соціальної, деякі люди йдуть в армію, аби бути одітими, обутими та відправляти якусь копійку сім'ї. Всі ці люди замотивовані робити вклад в обороноздатність. Вони можуть бути з різним абсолютно бекграундом, це найчастіше люди не з міст, а з маленьких селищ.
Є люди, які пішли добровольцями. Вони залишили роботу, проєкти, фінансову чи соціальну стабільність і пішли у військо свідомо, бо не змогли знаходитися в цивільному житті. Вони розуміють: лише згуртувавшись, ми можемо вибити право на безпечне цивільне життя. Я себе до них відношу, бо пішла добровільно, я жінка, не є військовозобов'язаною, я не медикиня за професією чи освітою. Простого цивільного класного життя не буде, якщо ми не переможемо росію в цій війні.
Ну і ще є частка людей, які просто мобілізовані, вони взагалі нічого не хотіли, але так сталося.
Про місце жінок у ЗСУ
У ЗСУ офіційно немає жодних проблем із жінками у лавах війська. Але по факту є так звана «скляна стеля», як і в цивільному житті. Чим вищою є посада, на яку претендує жінка, тим важче до неї дістатися. Не тому, що у жінки недостатньо компетенцій, а тому, що майбутні колеги вважають, що жінка апріорі є менш цінною, ніж чоловік.
Є стереотипи, пов'язані не з фізичними спроможностями жінок, а з комунікативними, когнітивними спроможностями. Це все йде від того, що армія — консервативна структура, по-перше. По-друге, людям буває важко повірити в те, чого вони не бачили. Коли люди стикаються у службі з позитивними прикладами жінок на різних посадах, вони стають відкритішими до того, що жінки можуть заходити на ці посади.
Є також нерозуміння, які в армії є робочі можливості. Людина зовні, коли думає про армію, то одразу про штурмовика. Накачаного чувака у броні, який іде штурмувати окоп або посадку. Тобто це думка про «рексів» так званих.
Я маю сказати, що і чоловіки в армії не всі є «рексами». І не всім в армії треба бути «рексами». Люди не усвідомлюють, що навіть бойова посада необов'язково вимагає від тебе якоїсь офігівшої фізичної активності. Часто працювати близько до «нуля» або на «нулі» треба в першу чергу розумом.
Кажуть, що жінка може бути медиком. Це дозволяється. Це стереотипно прийнято. Можливо, тому, що в цивільному житті медики — люди так званої репродуктивної праці. Це зона турботи. Жінки — турбота, очаг, вони викормлюють пораненого з ложечки.
Хоча насправді медики в ЗСУ — це повний спектр посад, функціональних посадових обов'язків. Якщо ми кажемо про бойового медика або медикиню — це людина, яка виконує всі функції піхотинця. Плюс, якщо когось поруч поранило, ця людина стає медиком. А до того ж ця людина — це, умовно кажучи, «рекс».
Про російську мову
Мене бісить російська мова. У мене виникає відразу бажання сратися з тим, хто розмовляє російською.
На фронті вона існує. Але на фронті її, по-перше, дуже мало. По-друге, людей, що розмовляють російською, я можу перерахувати на пальцях, в кожної людини знаю причину, чому вона так робить. Я розумію: якщо людина на фронті, на ній уже і так багато навантаження. Аби переходити, треба певний ресурс. І я це можу «толернути».
Але коли в Києві, на їбучій, сука, Рейтерський зібралися, курва, «еліта нації», сидять і пиздюнькають російською — ну, це фініш. Це реально фініш. Я не розумію: як у Києві, у столиці України люди не можуть перейти на українську. Для мене це просто жесть. У мене на фізичному рівні відраза, коли я чую російську. «А я там-то учился»... Хочеться сказати: «Блядь, а хулі ж ти українською не навчився?».
Про бюрократію в армії
Це кошмар. Це те, що впливає на всі рівні роботи, що заважає абсолютно кожному. Я впевнена: жодна людина з ЗСУ не скаже «у нас все окей із документообігом, я задоволений своїм досвідом».
Бажання спростити документообіг є у багатьох. З іншого боку, є безпекові моменти: документообіг має бути супергіпермегазасекреченим, з різними рівнями доступу до інформації. Документообіг має бути технічно організований так, щоб унеможливити витік інформації. Та з огляду на мій та інших людей із ЗСУ досвід, людський фактор грає важливішу роль, ніж будь-який технічний. Людина зі флешкою, яка цю флешку потім кладе в карманчик і віддає ворогу, обходить всі технічні приколи.
У мене є гіпотеза: якби документообіг в Збройних силах спростили, це не знизило б рівень витоку інформації, але дуже спростило б життя. Адекватний документообіг підвищив би ефективність роботи, ефективність документального супроводу поранених і таким чином збільшив би нашу конкурентоспроможність в війні, нашу боєздатність.
Люди працювали би швидше, були мотивовані та соціально захищені. А коли ти знаєш, що поранені є соціально захищеними, це мотивує тебе більше ризикувати, викладатися на 100%. Бо ти знаєш: що б не сталося, про тебе і твою родину піклуватимуться. Це важливий елемент морально-психологічного стану бійців і бійчинь.
Про скандал через висловлювання співорганізаторки «ХарківПрайду» Ганни Шаригіної щодо вулиці імені Георгія Тарасенка
(Контекст. 28 березня 2023 року Ганна Шаригіна, співзасновниця організації «Сфера» і співорганізаторка «ХарківПрайдів», написала у Twitter: «Чи буде у Харкові вулиця героя війни і покидька мирного часу, гомофоба і патріота?». Так вона прокоментувала ініціативу назвати одну з вулиць Харкова іменем Георгія Тарасенка, командира націоналістичної організації й підрозділу «Фрайкор», загиблого при обороні міста.) 17 квітня 2022 року Георгію Тарасенку надали звання Герой України.
Я тоді написала, що не підтримую цю заяву та не вважаю, що вшанування пам'яті героїв війни є основною проблематикою ЛГБТ в Україні. Втім, травля Шаригіної, яка велася з використанням усіх можливих гомофобних термінів, мені теж не подобається.
Мені є важливою політика пам'яті військових. Коли є можливість померти щодня чи втратити близьких людей, розумієш: важлива впевненість, що твоя пам'ять не буде спаплюжена. Що близьких не будуть кривдити через те, який ти був або як ти помер.
Упевненість, що про сім'ю попіклуються, це більше про соціальні гарантії, але саме ця впевненість тримає. Вона дає сили не надто боятися смерті, не переживати. Бо коли я помру, мене не стане, нічого не хвилюватиме. Як біологічна істота я не спроможна буду сприймати наругу над моїм іменем, пам'яттю, тілом, місцем поховання.
Та будь-яка людина, що йде на фронт, має близьких людей, заради яких і йде. І дуже хочеться, аби ці люди не були скривджені. У Жори Тарасенка є побратими, сім'я, друзі. Усім цим людям було, я думаю, надзвичайно неприємно дізнатися про цю заяву.
Анна Шаригіна, яскрава представниця ЛГБТ-спільноти, мала би подумати, що її непопулярна позиція буде асоційована з ЛГБТ-людьми. ЛГБТ-військові, яких я читаю у Twitter, висловилися в тому ключі, що було безвідповідально затягувати в цей конфлікт ЛГБТ-людей. І що ЛГБТ-військові в армії співіснують із людьми з різними цінностями, для кого ця фраза — ніби удар ножем у спину.
Для мене це висловлювання було неприємним і неприйнятним. Мені було би краще, якби зі мною порадилися і як з ЛГБТ-військовою, і як з однією зі співорганізаторок «Прайдів» минулих років, наскільки варто таке виносити в публічний простір.
Це було особисте висловлювання Ані Шаригіної, проте «ХарківПрайд» як ГО нічого не сказала: тобто вони мовчазно погодилися. Якби сказали, що підтримують заяву Шаригіної, — думаю, «ХарківПрайд» втратив би певну кількість прихильників.
Або сказали б: «Ми не підтримуємо, бо для нас як для правозахисної організації важливо, аби права всіх людей були захищені. Ми поважаємо пам'ять героїв, які загинули у війні, які захищали Харків, поки ми і наші близькі тут були і є». Цього теж не сталося.
Я зрозуміла, що не можу, не хочу більше асоціювати себе з «ХарківПрайдом». На жаль, я не бачу майбутнього з цією організацією. І мені дуже шкода. З іншого боку, це еволюція, це життя.
У підрозділі я зустріла людину з «Фрайкора». І одразу сказала, що була проти цієї заяви і тепер не з «ХарківПрайдом». І він відповів: «Окей, але загалом праві-ліві, гомофобні-негомофобні — це неважливо, а важливо інше». І показав на нашу карту роботи медичної роти.
Для мене зараз важливо, щоб люди, які мали в минулому конфлікти, якусь міжусобну боротьбу, пам'ятали: найперше — у нас війна. Щоби далі продовжувати між собою затишно сратися, нам треба бути живими. Якщо наші опоненти вже неживі, то це не гідно продовжувати сратися з ними, бо вони не можуть тобі відповісти.
Є вислів якогось філософа: «Я проти вашої думки, але помру, захищаючи вашу можливість її висловлювати». Це мій моральний імператив зараз. Це моральний імператив мого побратима з «Фрайкору». Це моральний імператив багатьох людей, які були і є політично активними, але які наразі трошки відійшли від радикальної боротьби, задля існування суспільства, в якому ця боротьба думок буде відбуватися.
