Мілла Денчик — парамедикиня добровольчого розвідувального батальйону «Сонечко». До того, як пішла доброволицею, багато років займається декомунізацією, популяризацією української мови та дослідженням національно-визвольної боротьби. У програмі Аліки Піхтеревої «Вона. Війна» Мілла розповіла, що патріотичні погляди мала з дитинства, завдяки батькам та покійному дідусю.
«Перший яскравий спогад — один день, коли я була на Революції Гідності. У 14-му році мені було 12–13 років, я випросила у батьків поїхати на Майдан. Тоді я відчула, що це, напевно, стане сенсом мого життя — боротьба за українські ідеали».
На той час було Міллі було непросто знайти в Харкові однодумців. Пізніше дівчина познайомилася з Вадимом Поздняковим, який займався організацією патріотичних акцій та народною декомунізацією, і доєдналася до осередку ВГО «Сокіл», який очолював Вадим. У 2018 році вони заснували громадську організацію «Світанок»: проводили мітинги та акції, а також започаткували проєкт «Декомунізація. Харків», який згодом набув масштабу і тепер називається «Декомунізація. Україна».
«У демократичному суспільстві це абсолютно нормально, коли народ щось вимагає або виходить проти чогось. Але, на жаль, в нашій державі не чують, коли люди просто говорять про це. І треба заявляти активно. Саме від цього ми маємо відходити, щоб мітингів і маршів з вимогою чогось або проти чогось ставало менше. Щоб суспільство чули не тільки через кидання фаєрів і бруківки», — вважає активістка.
Найтяжчим моментом своєї діяльності називає 2019 рік. Тоді Віктора Тетюцького, Володимира Дворнікова та Сергія Башликова засудили до довічного ув’язнення за теракт біля Палацу спорту 22 лютого 2015 року, в якому загинули чотири людини. І відразу передали на окуповані території так званих народних республік в рамках взаємного звільнення утримуваних осіб.
«Для мене ця справа була дуже принциповою. Я добре спілкуюся з батьком загиблого Данила Дідика, і дивитись на його розпач було дуже важко. До того ж, я сама була присутня, коли стався теракт. У 13 років побачити, як людина помирає і витікає кров’ю… Це дуже на мене вплинуло.
Коли їх подали на обмін, це був дуже сильний розпач, я відходила тижня два. І після того Дворніков ще писав Вадиму в фейсбуці: “Привєт, скоро увідімся”. Може, він пішов воювати, і його десь собаки доїдають, бо я давно його в мережі не бачила. Будемо сподіватися, що кара божа його наздогнала».
Через активістську діяльність у Мілли були й затримання, зокрема за повалення пам’ятника жукову. У якийсь момент Вадим і Мілла вирішили масштабувати свою діяльність з декомунізації:
«Їздити, валити — це можна робити до безкінечності. Треба, щоб цим займалися державні органи. Ми почали писати звернення, контактувати з органами місцевої влади і вимагати виконання закону. На початку бувало дуже важко, особливо якщо пишеш з Харкова у Львівську область, тобі кажуть: “А чого тебе турбує з Харкова? Не можете у себе навести порядок, лізете до нас”. Але пізніше у нас випрацьовався авторитет, і органи місцевої влади почали дослухатися до нас».
Вони розшукували на сайтах органів місцевого самоврядування контакти громад, надсилали їм звернення, вставляючи в готовий шаблон відповідні назви об’єктів, які потрібно демонтувати чи перейменувати. Якщо листа ігнорували або відписували агресивно, робили ситуацію публічною. А у випадках з перейменуваннями завжди пропонували варіанти нової назви, наприклад, на честь місцевих діячів:
«У багатьох містах не знають історії своїх громад. Є дуже багато діячів, а вони називають типово: Бандера, Хмельницький, Леся Українка, от і все. З жіночими назвами — це взагалі мрак».
Мілла мріє про те, щоб поставити у звільненому Криму, в Сімферополі пам’ятник Харитині Пекарчук, адже саме в цьому місті народилася українська військова:
«Жінка, яка отримала Залізний хрест, воювала за УНР, переодягалася чоловіком, щоб потрапити в армію. Це потужна постать для Криму, на мою думку. Вона не була українкою по крові, але була українкою по духу».
Мілла досліджує і поширює історії свідомого українського жіноцтва. Раніше фемінізм не сприймала, бо його транслювали через діячок комуністичного спрямування, до яких не хотіла бути причетної.
«Але пізніше я вирішила познайомитись з феміністичним рухом в Україні й відкрила для себе, що він відрізняється від американського чи європейського. Там переплітаються принципи жіночої свободи, рівності й національної ідеї. Це мене підкупило. Для мене український фемінізм — це поєднання боротьби за права жінок і національної свідомості».
Дівчина розповідає, що її розуміння фемінізму відрізняється від загальноприйнятого, тож була рада знайти однодумицю у війську. Багато спілкується на ці теми зі своєю посестрою, котра також є парамедикинею у батальйоні. Саме приклади українських діячок надихнули Міллу доєднатися до війська:
«Коли я читала про українок минулого століття, які йшли воювати і ставали офіцерками, на рівні з чоловіками билися з ворогом, попри величезний тиск через те, що вони жінки, в мене виникало почуття провини. Я презентую себе як українську феміністку, а по суті нічого не роблю, окрім того, що дуже на цьому розуміюся. Я завжди вважаю, що я роблю недостатньо, тому роблю більше, більше і більше».
Історія прикордонниці з Харківщини: про службу та родину в окупації
На початку в підрозділі Мілла зустрічалася зі скептичним ставленням через те, що вона жінка. Їй казали, що вона скоро піде, адже до неї доєднувалися дівчата, які потім полишили військо. Проте зараз дівчина вже влилася в колектив.
«Я кажу, війна — це не людська справа взагалі. Ми більш розвинені істоти, ніж тварини, і вбивство одне одного не має бути закладено в нас. Тому я вважаю, що війна — це не чоловіча і не жіноча справа. Але якщо є агресор, ми маємо боротися проти нього. І в цій боротьбі немає статі».
Дівчина довго шукала підрозділ, з керівництвом якого в неї би сходилися погляди щодо важливих питань. До добровольчого батальйону «Сонечко» Мілла потрапила, тому що знала командира, він теж активний громадський і політичний діяч.
Адаптуватися до служби було непросто, адже Мілла вважає себе інтроверткою, а в армії багато спілкування з дуже різними незнайомими людьми. Зараз вона працює на напрямку тактичної медицини і паралельно навчається на оператора БПЛА. У бойових умовах їй перебувати ще не доводилося, проте вона проходила симуляції зі стрес-тестами, реалістичним гримом і штучною кров’ю, тож точно знає, що в ступор у потрібний момент не впаде.
«Страх відчувають всі. Моя посестра каже, якщо людина говорить, що не боїться на війні, вона або обманює, або не все добре з головою. Бо страх — це нормальне відчуття людини».
Мілла не лише парамедикиня та активістка, а ще й поетка. Коли тільки долучилася до війська, мала сильне натхнення писати вірші. Останнім часом не вистачає сил щось писати, багато тренувань. Проте вже під час служби у підрозділі Мілла провела благодійний творчий вечір.
«Я поговорила з командиром, він мене всіляко в цьому підтримав, і тоді я вперше прочитала свої вірші на загал. Так у моєму підрозділі й дізналися, що я пишу вірші. Моя посестра в якийсь із днів, коли я поїхала по справах, вона роздрукувала і повісила у нас ці вірші».
У підрозділі Мілли немає проблеми із забезпеченням тактичною медициною — дівчина говорить, що командування розуміє важливість цього і дбає про те, щоб у бійців та бійчинь було все найкраще. І якщо щось потрібно, можна подзвонити волонтерам, які оперативно це знайдуть.
Парамедикиня говорить, що вони радять користуватися оригінальними турнікетами CAT, проте пильнувати, адже їх часто підробляють.
«Велика проблема — це китайські турнікети. Держава це закуповує, якісь бригади окремо закуповують їх, і це просто засоби вбивства людей, бо вони не працюють. А те, що не працює, вбиває. По суті, людина, яку можна було врятувати, просто витече через те, що турнікет порвався або його неможливо затягнути. І мені здається, держава має сприяти тому, щоб таких випадків не було».
На думку Мілли, влада поки не вміє визнавати помилки публічно, воліє в кращому випадку тишком вирішити проблему і все заперечити. А народ, у свою чергу, ще не звик до довгої боротьби — «нація спринтерів, але не нація марафонців, поки що». Саме за націю дівчина і воює:
«Я воюю за наші майбутні покоління. Я точно не воюю за людей, які не хочуть жити в цій країні, яким не цікаві процеси. Я воюю за щось більше і за тих людей, які усвідомлюють себе до кінця українцями».
https://nakipelo.ua/ru/iuliiu-paievsku-zvilnyly-z-polonu-khto-taka-tajra
