Контрнаступ на Харківщині розпочався 6 вересня 2022 року. У ході блискавичної операції визволили понад 500 населених пунктів, зокрема Ізюм і Балаклію. До етеру радіо «Накипіло» завітали ті, хто чекав на звільнення Ізюмщини, і ті, хто вершив контрнаступ. Згадуємо, як підіймалися у містах наші прапори, і дізнаємося, як живуть міста зараз.
«Він плакав від щастя, просив обійняти його»
Начальник Балаклійської міської військової адміністрації Віталій Карабанов говорить, що звільнення рідних земель очікували 24/7. Наприкінці липня та на початку серпня 2022 року були перші дві спроби деокупації, які не завершилися успіхом. Інформація про них була секретною: в курсі були Степан Масельський, начальник Ізюмської районної військової адміністрації, та Віталій, який на той момент був його першим заступником.
Колишньому голові Балаклії Івану Столбовому оголошено підозру в держзраді. Під час окупації він залишився у місті, хоча мав можливість виїхати. А за словами Віталія Карабанова, мав і відповідний наказ від ХОВА: евакуюватися і координувати роботу служб та підрозділів дистанційно. У березні з’явилося відео, на якому Іван Столбовий говорить, що домовився про співпрацю з росіянами і заохочує приймати їхню допомогу. У квітні чоловік разом із родиною виїхав до росії.
Балаклію звільнили 8 вересня і серед перших, хто туди зайшов, були бійці спецпідрозділу «Кракен». Молодший лейтенант Владислав із позивним «Міні» був тоді штурмовиком і згадує це як геніальну спецоперацію, яких до того не було в історії.
«Пам’ятаю, як нас вітали люди, як ми підняли прапор над міською радою. Там ще поруч був пам’ятник Тарасу Шевченко, і там ми також встановили прапор. До нас підійшов місцевий житель, це був дідусь років 60. Він плакав від щастя, просив обійняти його. От як можна описати загальний той стан людей на той час, коли ми звільнили Балаклію.
Це було майже усюди, де ми працювали у Харківській області рік тому. Люди зустрічали нас із прапорами, раділи… Вони сподівалися, що ми прийдемо і звільнимо їх з окупації, що ми про них не забули, що вони назавжди будуть з Україною».
Під час окупації по всьому місту були розклеєні агітаційні плакати «Ми з росією один народ», розповідає боєць «Кракена». Якраз зриваючи один із них, наші військові знайшли вірш Тараса Шевченка.
«Це було як знак з неба. Ви самі розумієте, яка була вірогідність того, що це могло статися. Це було дивовижно», — говорить Влад.
Знаємо, що всі ви бачили це відео, проте не можемо його не повторити:
Як відновлюється місто після окупації
«9 вересня ми вже повноцінно тут працювали, наводили порядок. Щоб ви розуміли, спочатку було вивезено сотні тисяч тонн різного сміття. Ви б не впізнали місто, яке воно було до війни і яке після шестимісячної окупації. Це жах», — розповідає Віталій Карабанов.
З 251 житлового будинку пошкоджені 175: якісь легко, а деякі вже неможливо відновити, лише розбирати, каже Віталій. По зруйнованих будинках чекають експертні звіти, щоб люди могли отримувати нове житло або компенсацію. Пошкодження того чи іншого ступеня мають і майже всі 19 закладів освіти. Значних руйнувань зазнала балаклійська лікарня:
«Коли росіяни окупували частину лікарні, вони там зробили собі госпіталь, своїх лікарів поставили і лікувались. І буквально за добу або дві вони оперативно з’їхали з лікарні, виїхали на іншу локацію в місті, обладнали її собі, взяли і обстріляли лікарню з систем реактивного залпового вогню. Головний лікар вийшов на зв’язок зі мною і повідомив, що в лікарні немає ні світла, ні води, харчоблок не працює», — згадує Віталій Карабанов.
Пацієнтів у стабільному стані розпустили по домівках, але потрібно було евакуювати персонал і тих, кому потрібно було продовжувати лікування після операції. Для цього в Балаклію відправили декілька пасажирських автобусів та автівок швидкої допомоги. Проте централізована евакуація не вдалася: на в’їзді в місто колонну розстріляли росіяни, один водій загинув на місці, автобус згорів. Тож людей вивозили самостійно.
Лікарня відновила свою роботу в січні 2023 року: тоді було вже і опалення, і вода, і необхідне обладнання. На сьогоднішній день вона відремонтована вже на 95%, розповідає Віталій:
«Уже, по-моєму, десь півтори тисячі операцій зроблено, вже і діти народжуються. Проводяться дрібні ремонти по відділеннях».
Роботи по відновленню міста ведуться дуже активно, зі слів посадовця. Крім коштів з місцевого бюджету, залучають гроші міжнародних організацій, таких як GIZ, ООН і UNICEF і допомогу інших міст та громад. Головне — критична інфраструктура: центральний водогін, каналізаційно-насосні станції, опалювальна система.
«Їхній тупій пропаганді неможливо повірити»
Любов Шамрай — мешканка Ізюма, колишня голова районної адміністрації. Коли на початку квітня місто окупували, жінці довелося переховуватися по чужих домівках. Любов була відома своєю патріотичною позицією, тож на неї велося полювання.
«Це півроку життя у неволі, коли всі твої права порушені, коли ти нічого не знаєш про своїх рідних, а вони не знають, де ти. Це страшна катастрофа, яку пережили ізюмчани й інші люди, які жили на окупованих територіях», — згадує жінка життя в окупації.
«Їхній тупій пропаганді неможливо повірити, тому що вони постійно говорили: “Слов’янськ вже наш”. Ну, як ваш, якщо ви Довгеньке взяти не можете? Для військових, які тут стояли, страшною карою було, коли їх посилали під Довгеньке рити окопи. Тому що там їх гинуло дуже багато. І коли вони приїжджали сюди на ротацію, говорили, що там лежать штабелями мертві, їх ніхто не хоронить. І я знала, що Довгеньке не взяли».
Любов стверджує, що росіяни брехали, кажучи, що не знали куди їхали. Адже навіть простих солдат ретельно готували: це було помітно з агітаційних розмов, які вони заводили з місцевими мешканцями.
«От стоїть черга за хлібом чи за водою. Солдати завжди прилаштовувалися, нібито вони теж за водою чи хлібом. І говорили: “А от ми раніше жили в радянському союзі, ну хіба погано було?”. А на вигляд йому років 30, у якому радянському союзі він жив? Тобто вони починали розмову, що росія — це є продовження радянського союзу, дружба народів, все буде дуже добре, треба потерпіти, скоро все налагодиться. У кожній черзі всі розмови — політичні, що ми один народ і все буде дуже гарно. Весь час ці наративи виголошували».
Під час окупації Любов із чоловіком жили у порожньому будинку своєї подруги, яка померла до повномасштабного вторгнення. Сусіди знали про це, і навіть коли до них приходили росіяни, не видали жінку. Цим майже незнайомим людям подружжя завдячує своїм життям:
«Ми ж прибігли сюди, пустий дім, пусте все. Ми не могли піти на ринок, бо ми ж були в розшуку. Була листівка про нас з нашими параметрами. Ці люди купували нам продукти, вони ділилися з нами з тим, що у них було. Вони нам фізично допомогли вижити».
Сусіди пропонували навіть тікати до них в разі обшуку. Це вразило Любов: адже за таке могли й розстріляти. З обшуками росіяни ходили лише засвітла, тож улюбленим часом для жінки стала ніч:
«Бо я знала, що коли темніло, вони до ранку вже не ходили з обшуками, тому що міни лягали поруч… Це було таке благо до ранку, що я вільна, вони не прийдуть».
«10-го вдень прибігає сусід і каже: “Здається, нас звільняють”»
Як тепер відомо, операція по звільненню Ізюма готувалася ретельно і в режимі повної секретності. Протягом півтора-двох місяців проводили розвідку, збирали інформацію про ворожі війська та їхні ймовірні дії в можливих ситуаціях. За розрахунками, військові мали закріпитися на околицях Ізюму за сім днів, але несподівано для них самих вже на шостий день вони зачистили половину міста. Найважчим був прорив переднього краю, розповіли кореспондентці АрміяInform Ользі Вікарчук десантники 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади:
Любов Шамрай розповідає, що у порожній сусідській хаті була супутникова тарілка, і вони могли ввечері дивитися українські новини. Радіохвилі наші росіяни глушили.
«Ми знали, що в Балаклії йшли бої, але вони говорили, що наші всі загинули, українська армія розбита. І от 10-го вдень прибігає сусід і каже: “Здається, нас звільняють”. Він колишній військовий. Кажу: “Як звільняють, як їх більше, ніж сосен у лісі? Подивися, їх тут скільки. Де ж звільняють?”. Ми пішли о восьмій годині вечора подивитися новини і побачили сюжет, що 25-ка зайшла в Ізюм».
Виявилося, що в лісі залишилися не регулярні російські військові, а сили так званих «лнр» і «днр». Любов говорить, що росіяни продовжували називати їх «хохлами» і вочевидь втекли самі, не попередивши їх про наближення українських військ.
«Вони там водку пили, співали. Вони о восьмій вечора не знали, що Ізюм уже звільнений. Вони потікали десь о десятій годині: побросали автомати, скинули військову форму, поодягали джинси, що награбували, і побігли кудись лісами».
«Коли я городами добиралася до своєї ділянки, щоб хоч картошки накопати, бо їсти нічого було, то всі вулиці були пусті, люди не виходили на вулицю, вони боялися», — згадує Любов Шамрай.
Після деокупації мешканці почуваються вільніше. До міста повертаються люди, проводяться роботи по відновленню: зокрема поставили міні-котельні, завдяки яким буде опалюватися центр Ізюма, і допомагають вставляти вікна. І хоча зміни не є такими швидкими, як хочеться людям, Любов вважає це зрозумілим: війна обходиться державі дуже дорого, а крім Ізюмської громади, допомоги потребують багато інших.
Рішучий контрнаступ на Харківщині. Як це було
