Захисники носять іграшку з собою, бо вона їх береже. Історія ветеранки, яка стала майстринею

Юлія Білоусова — волонтерка та ветеранка, яка стала майстринею з виготовлення іграшок. Жінка мобілізувалася після Революції Гідності. Її вибір припав на батальйон «Айдар», якому вона часто привозила гуманітарну допомогу. На фронті Юлія знайшла не лише покликання, а й кохання.
Після демобілізації ветеранка взялася за плетіння іграшок. Її вироби не затримуються надовго вдома. А Валерія «Нава» замовляє у майстрині лисичок: їх продають і збирають кошти для військових. 

Як вироби стали оберегами для захисників та популярними сувенірами у цивільних, Юлія розповіла «ШоТам».

Я мобілізувалася у 2014 році, коли росія вперше атакувала нашу країну. Це не трапилося миттєво чи за один день. Цьому передувала низка подій: Революція Гідності, вороже вторгнення та скрутне становище у житті. 

Під час Майдану я волонтерила та спілкувалася з багатьма військовими. Згодом вони одразу ринулися захищати кордони України. У мене було троє дітей, які з моєю мамою залишалися в Луганську до момента, поки там перестало бути безпечно. Спершу мама не погоджувалася виїжджати, та мені вдалося вмовити її, і вони втекли з-під обстрілів. 

Скажу відверто: ставлення до переселенців було не надто позитивним. М’яко кажучи. Ми жили в пансіонаті у Пущі-Водиці на Київщині. І якщо з житлом пощастило, то з роботою — ні. Влаштуватися бодай кудись здавалося просто неможливим. 

Увесь цей час я продовжувала возити гуманітарну допомогу батальйону «Айдар». Якось ми до них приїхали, і я побачила: справ багато, їх потрібно комусь робити. Тоді й запропонувала свою поміч, але за умови офіційного влаштування, бо ж маю дітей. 

Я приїхала й буквально за кілька днів мобілізувалася. Як і під час Революції Гідності, так і на службі у батальйоні я опікувалася забезпеченням бійців. Усе, що стосувалося волонтерки, амуніції, гуманітарної допомоги, лягло на мої плечі, але вже в новому амплуа. Я стала військовослужбовицею. 

Всі, хто були раніше, й ті, хто є зараз у батальйоні, — це велика родина. Цей досвід не зрівняти ні з чим. Служба накладає сильний відбиток. Моє коло спілкування звузилося до волонтерів, військових і тих, хто бодай якось дотичний до армії. Цивільним людям важче пояснити, їм складніше зрозуміти, що відбувається на фронті. 

На той момент жінок серед військових було не так багато, як у 2023 році. Тоді дівчата робили все, аби їх сприймали на тому ж рівні, що і чоловіків. Ніхто не хотів «поблажок». Думаю, через це хлопці ставилися до мене як до подруги або сестри. Хтось мав намір симпатизувати. Втім, для мене це не було проблемою, бо я встановила конкретні умови перебування у батальйоні. 

Не спрацювали ці «умови» лише для мого майбутнього чоловіка. Під час служби він довго намагався отримати хоча б трохи моєї уваги, і зрештою йому вдалося. Бували дні, коли він просто сидів поруч, поки я працювала. Мої «стіни» рухнули, і нині, на щастя, ми разом. Разом демобілізувалися, разом пережили негаразди, разом ухвалили рішення про його подальшу службу з 24 лютого 2022 року. 

Я відслужила рік, до літа 2015-го. Вирішила, що настав час демобілізуватися. Зізнаюся, важко перебувати у батальйоні: знайомитися з хлопцями, ставати друзями, а згодом втрачати декого. Тоді «Айдар» лише формувався, як українська армія загалом, і про загиблих ми повинні були повідомляти самі. Зараз це роблять люди з військкоматів.

Як повідомити про загиблого сина — матері, про чоловіка — дружині, а брата — сестрі? А якщо ви ще й знайомі? Я була знайома з багатьма, і такі звістки приносити не просто складно — це надзадача. І щоразу я проживала ці моменти разом із тими, кому мені доводилося повідомляти про загибель близької людини. Я не могла й не можу досі взяти та «відпустити» такі ситуації.

Попри те, що я не була безпосередньо на бойових завданнях, доволі близько відчула, що таке війна, у Щасті. Тому зараз я чітко розумію, що відбувається, коли чоловік говорить, що на фронті все «нормально». 

«Нормально» завжди відрізняється за інтонацією. Інколи це і справді нормально, але частіше — це далеко не те, про що говорять по телебаченню й пишуть у соцмережах. Мій досвід дає про себе знати у такі моменти, і з цим вже нічого не вдіяти. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком, так би мовити, сіли за стіл переговорів. Він ветеран, я — також. Я знала, що мушу його відпустити, попри цілковите розуміння, що таке війна та які наслідки можуть бути. Я усвідомлювала, що він не зможе бути спокійно вдома, знаючи, що коїться у країні. Ми вирішили, що він знову бере до рук зброю, а я залишаюся з дітьми. 

Єдине, що мене рятує від нервів — монотонна робота руками. На щастя, колись я побачила в інтернеті відеоролик, де показували, як плести іграшки. Тоді у мене якраз не було роботи, а в кума народилася дитина. Малечі потрібно було щось подарувати, а ситуація була дійсно скрутною, тож така іграшка — гарний подарунок. До того ж мені завжди подобалося щось створювати.

Пригадую, тоді подумала: «У мене ж руки ростуть із правильного місця, хіба я не зможу зробити таку іграшку?». Знайшла все, що потрібно для першого виробу, і спробувала. У мене вийшло! Іграшка всім сподобалася.

Я опублікувала фотографію в соцмережах, і мені відразу написали: «Можна замовити?». А чого ж не можна? Звісно, можна! Дотепер у мене немає ані магазину, ані окремої сторінки для продажу, але мої іграшки довго вдома не живуть. Як і тоді, мені достатньо закинути фото готового виробу на свою сторінку — і його вже замовляють. 

Коли роботи не було, моє маленьке хобі почало приносити такий необхідний прибуток. Зараз, коли ситуація налагодилася, частина іграшок — це подарунки та, як кажуть військові, маленькі обереги. Я маю чималу колекцію історій від наших захисників, які отримали іграшку та носять її з собою, бо кажуть: «Береже». 

Якось військовий потрапив у «непросту ситуацію»: вибрався цілий, а іграшка обгоріла. Він сказав, що вона його вберегла. Таких ситуацій багато, і мені надзвичайно приємно отримувати фотографії з фронту, де хлопці та дівчата з моїми іграшками. Вони носять їх під бронежилетами чи над ними. Я теж вірю, що вони наших захисників бережуть.

Пригадую, коли почалася повномасштабна війна, ніхто не міг спати, новини дивилися цілодобово. Я плела іграшки: дивилися і плела. Руки вже боліли, але це бодай якось відволікало та не давало нервам з’їсти мене зсередини. До речі, я й досі плету, коли хвилююся. Найближчі знають: якщо з’явилося багато іграшок, я точно нервувала.

Тоді я наплела стільки іграшок, що не знала, що з ними робити. Та коли деокупували Бучу, зв’язалася з дівчатами із «Жіночого ветеранського руху», і дізналася, що вони почали туди їздити. Надіслала їм ящик іграшок, попросила роздати діткам. 

Згодом у мене замовили іграшку, аби розіграти на аукціоні та зібрати кошти для військових. А потім — Маріуполь, «Азовсталь» і моя знайома Валерія «Нава». Ми тримали зв’язок увесь час, поки вона була на «Азовсталі». Списувалися кілька разів на день. Уявіть, вона мене заспокоювала та підтримувала, поки біля неї мало не щосекунди лунали вибухи. 

«Нава» попросила мене сплести іграшку-лисичку: у них тоді загинула дівчинка з позивним «Лисичка». Ми домовилися, що раз на кілька місяців я буду надсилати «лисичок» її знайомому волонтеру. Ця домовленість досі в силі. Я надсилаю, вони продають і збирають кошти для поранених військових.

Історія іграшок, які я створюю, живе власним життям. Мої іграшки впізнають люди, як і мене, хоча я цих людей не знаю, ми не спілкувалися навіть у соцмережах. Інколи одній людині мені доводиться плести і надсилати іграшку повторно: першу у неї відібрали, бо сподобалася. 

Для мене це найбільший комплімент. Я в собі можу сумніватися, і якщо спитаю у чоловіка — він обов’язково відповість, що іграшка чудова, теж вірити не можна. Друзі купують, бо вони друзі, а от коли іграшки замовляють люди, які мене не знають, — це вже точно чогось вартує. 

Це не може не тішити. Як і те, що змінилося ставлення до військових і переселенців. На початку нашої розмови я говорила: застала відчуття, що мені не раді. Наразі, мені здається, ставлення змінилося. Принаймні, до військових — точно. 

Раніше я майже не розповідала, що я військовослужбовця і маю статус УБД. Бо далі завжди лунали питання: що я там забула, навіщо туди пішла та як жінка може бути корисною у війську. Мені було неприємно. Після того, як кілька разів обпеклася, намагалася про це не розповідати. 

Але нещодавно у громадському транспорті чоловік показав посвідчення, я теж показала, і кондукторка нам подякувала. Такого раніше не було. 

---