Від раптової зупинки серця помер Міша Кабанов — актор, волонтер, арт-директор легендарного пабу «Стіна». Йому було 44 роки.
Міша Кабанов, як вірно назвав його Жадан, був «добрим духом». Духом пабу «Стіна», «Черчиля», Харкова. Зібрали спогади людей про Мішу.
Його родині потрібна допомога: ось монобанка від його друга Олега Каданова.
Сергій Жадан, письменник, поет, музикант і волонтер
Наприкінці лютого минулого року, себто, в один із перших днів повномасштабного вторгнення, ми стояли в Харкові на вулиці Римарській (чи не чекаючи на Жору, аби передати щось на його підрозділ), і раптом зауважили якийсь рух коло пабу «Стіна», якраз напроти. Підійшли, виявилось, що це Міша Кабанов — добрий дух «Стіни». Та й загалом — добрий дух харківських рок-н-рольних закладів. Міша з родиною перші дні війни жили в «Стіні», не знали, куди подітися. Сіли на барі, почали ділитися новинами, інакше кажучи — говорити ні про що. Мішин малий дивився на нас зі скептичним інтересом. Міш, — говорю, — бар без діла стоїть, давай вип’ємо. Не можу, — каже Міша, — мені ж фінансово звітувати. Я заплачУ, — кажу, — після перемоги. Міша погодився – налив і мені, і собі.
Довгий час перед тим Міша працював у легендарному вже харківському пабі «Черчіль». Годилося б сказати, що охоронцем, але не охоронцем – скоріше, знову ж таки – добрим духом. Усіх знав, усіх любив, міг бути жорстким, проте не злим. Щоразу, коли траплялося забрести до «Черчіля», Міша говорив – квитки не бери, заходь так. Потім просив – візьми мені щось на барі. Зазвичай, концерти так і відбувались – в курсуванні між Мішиним постом та баром. Він охоче і вдячно частувався принесеним, при цьому постійно й безперервно травлячи анекдоти. Іноді здавалося, що він їх спеціально десь розшукує, оскільки безкінечно розповідав нові й, що характерно – дотепні.
Потім Міша зайнявся «Стіною». Завжди, щойно завбачивши на порозі знайомих, Міша кричав, що в нього є щось особливе та ексклюзивне. Зазвичай, це були якісь жахливі настоянки. Але з Мішиною подачею вони сприймались щонайменше як абсент. Пам’ятаю, як росіяни підклали під «Стіну» бомбу. Міша скаржився, проте далі робив свою роботу. Себто, розповідав анекдоти й пригощав своїх. «Стіна» відтак була знаковим місцем. Заходячи туди, ти щоразу ризикував звідти не вийти – так добре там було. Пам’ятаю якийсь день народження Льоші Кузьміча, кілька років тому. Тепла вже чоловіча компанія (Міша весь час тінню стоїть десь поруч), Кузьміч, який страшенно тішиться друзям, дорослі серйозні люди, які поважно й експертно говорять про війну. Хоча на війні на той час ще ніхто по-справжньому не був.
Навесні минулого року Міша перебрався з родиною до Полтави, волонтерив звідти, там ми з ним кілька разів бачилися. Одного разу прийшов до нас на концерт, якось непомітно накидався й пішов на сцену, стрибати в натовп (робив так свого часу регулярно в складі Оркестру Че). Підійшов до краю сцени, подивився в зал на публіку. Публіка, що складалася переважно з підлітків, налякано притихла. Міша довго зважувався – стрибати, не стрибати. Бовванів на авансцені, всім добряче заважаючи. Я не витримав, підійшов, легесенько його підштовхнув. Лети, Міш! Міша полетів. Придавив пару слухачок. Потім у гримерці трішки поображався, але недовго – був справді незлобивим та іронічним. Іншим разом прийшов із малим, зібраний, заклопотаний, посидів, на концерт не лишився, в зал не падав.
Востаннє бачилися з ним у Харкові, коло пабу «Кефір». Ми їхали вулицею, зауважили натовп, серед натовпу – Мішу. Привітались через вікно. Що зі «Стіною»? – питаю. Будемо відновлювати, – каже Міша. Розраховуй, – кажу. – Давай концерт зіграємо. На тому й роз’їхались.
Вчора в Міші зупинилося серце. Було воно в нього добре й велике. Вже більше року немає Жори та Кузьміча. Але стоїть «Стіна». А отже, лишається пам’ять. Пам’ять і любов. Спасибі за рок-н-рол, Міш.
П.П.С. На фото (2006 чи 2007?) ми з Оркестром Че на прес-конференції. Навіть не пам’ятаю де це. У мене тоді вийшов «Гімн демократичної молоді», і ми з Оркестром зробили програму на кілька пісень, з якою відіграли кілька концертів. Олег (він по центру) грав на гітарі, як грає і тепер. Міша (він праворуч) шоу-менив – запускав паперові літачки, переодягався, робив простір кольоровішим і цікавішим.
Євген Стрельцов, головний редактор Радіо «Накипіло»
Не стало Михайла Кабанова, актора, співзасновника групи «Оркестр Че», — несподівано зупинилося серце. Ми були знайомі понад двадцять років. Завжди усміхнений, завжди компанійський, завжди свій. Тепер — назавжди.
Перед очима безшабашні перформанси Михайла під час чисельних виступів. Він був душею клубу «Черчіль», у якому в нульові відбувалися культові концерти й події Харкова. Михайло роками вкладався у розвиток пабу «Стіна», який рашисти підірвали восени 2014 року за тверду українську позицію. Але Кабанов із друзями відновили роботу закладу, працювали й допомагали війську. Під час повномасштабного вторгнення Кабанов повністю присвятив себе волонтерству.
Буквально у липні Михайло був в етері у нас на радіо — говорили з Кирилом Лукашем про легендарні харківські паби. Важко осягнути, що відтепер це частина пам’яті про прекрасну людину. Частина пам’яті, яка залишиться з нами назавжди.
Тут і зараз необхідна підтримка родині Михайла. Олег Каданов створив для цього монобанку. Кожна гривня — важлива. Підтримайте, будь ласка.
Дякую за все, Міш. Спочивай з миром. Обняв.
Катарина Леонова, співачка, лідерка гурту SHANA
Останнім часом я чомусь згадувала тебе, друже. Ми не бачилися так давно, дуже давно і мені раптом закортіло приїхати в Ха і зайти в Стіну. Обіймати твоє тепле, велике тіло і сміятися разом від щастя, як 15 років тому. І я собі це тихенько запланувала. Ось ми тут, сидимо та регочемо крізь роки та випробування. Захотілося спитати, як ти живеш і зазирнути в кожну твою зморшку. Ти б сказав, що все нормально і перевів би тему на мене. Бо ти завжди думав про інших, робив спершу для інших. А про себе вже потім, якось, колись…Принаймні, саме це памʼятаю про тебе я. Завжди для всіх! І ще памʼятаю серце твоє. Величезне, найдобріше. До тебе завжди хотілося протиснутися, як до батька, як до старшого брата, як до доброго ведмедя. І ось тоді було чутно, як воно бʼється. Красиве, веселе, чесне серце. Чому ж воно втомилося так рано? Виснажилось цією довгою, несправедливою війною. Ти так багато зробив для наближення нашої перемоги, яку так і не побачиш. Хоча ні… ти її побачиш, очима свого сина
Намагаюся не питати Бога: «Чому? Як? Навіщо?». В кожного свої шляхи і терміни перебування в цьому тераріумі. Мабуть, справді існує кращій світ, куди передчасно йдуть найкращі, щоб недовго мучитися цим земним життям. Не знаю… Хочу вірити.
Спочивай. У Міші залишився маленький син та дружина, які потребують допомоги і підтримки.
І ціле місто Харків, яке осиротіло, бо «сонце вчора померло».
Олександр Сердюк, співзасновник «Інародного театру „Воробушек“», автор програм на Радіо «Накипіло»
Міша Кабанов покинув нас. Як же боляче. Харків і Україна, втратила ще одну неймовірно талановиту та патріотичну людину. Клята війна, кляті нерви. Це остання сторіз Михайла, зроблена 7 годин тому. Як же я ненавиджу себе, коли не доводжу справ до кінця. Тричі був у Полтаві, тричі бачився з Мішею, і кожен раз він не впевнено казав, що давай наступного разу запишемо інтервʼю, сміючись додавав: «Про що зі мною говорити!?»…
Прощавай, Михайло. Спочивай із миром. Дякую тобі, за то що мав честь бути з тобою знайомим.
Костянтин Васюков, менеджер мистецьких проєктів в МЦ HudpromArt у Харківській державній академії дизайну і мистецтв, режисер, директор Театру «Публіцист»
В мене нема жодної фотографії Міши Кабанова. Бо навіщо фотографуватися з людиною, яка є завжди.
Моє друге життя, коли я вже після універу тільки опинився в “Публіцисті”, визначалося великою мірою клубом “Черчіль”, де Міша, якщо не був на сцені з Оркестром Че, то точно зустрічав тебе на сходах. І там ти вже чи платиш, чи якось з ним домовляєшся, “по дружбі”. По якій нахуй дружбі, чувак, вони всі жильци вєршин, музиканти і актори, а ти хуй з гори, гідрогеолог одним словом, і то шо вони могли випити з тобою, ніяк про тебе не говорить, а тільки про них.
Але головна чеснота Міши завжди була в тому, шо він не вийобувався. Він завжди був собою. Його суворість дивним чином поєднувалася з веселістю, і протягом однієї репліки ти міг насолодитися всією палітрою його харизми: від шляхетного поводження до клоунських повадок. А його гра. Боже, як він тонко та уважно грав, навіть коли дуже товсто жартував з цими понівечиними ляльками. П’єро і Арлекін в одній людині.
Коли з’явився Єгор, ми з Мішою рідко вже перетиналися, але завжди це була радість на відстані: йому так йшла роль батька й чоловіка, він так віддавався цьому. Бля, реально таких батьків один на мільйон. І це просто катастрофа. Як багато він міг ще дати сину, як рано він пішов. Єгорчику, в тебе був охуєнний батько. Я б хотів собі такого.
Як волонтера всі знали Мішу, жоден його збір не проходив мимо. Він як завжди (як на сцені, або в Черчілі, чи в Стіні) невтомно брався за справу і чесно їбашив. До останнього.
Міша Кабанов — людина, яка супроводжувала мою кращу половину життя. Яка надихала, смішила, наповнювала, вселяла. Людина, яка завжди була десь поряд і завжди буде зі мною в моїх спогадах. Дякую тобі за все, Міш. Обіймаю. Спи спокійно
Алла Бовт, акторка, старша лейтенантка Харківського зенітно-ракетного полку
Ми познайомились коли мені було здається 15. Брат завалив додому з компахою, і мені страшенно хотілось посидіти з ними, тому я почала зварювати всім чай. Тоді він здавався мені дядьком і я казала йому «ви».
Пройшло майже 25 років, а я цю першу зустріч і розмову про чайну ложечку пам’ятаю й досі…
Так все починалось. Я багато за що можу тобі Міша Кабанов подякувати, ти мав на багато поколінь студентів вплив значно більший ніж викладачі.
Ціла епоха гротеску, музично-театрального мистецтва, гумористичний флагман.
Харків втратив мистецьку особистість, а ми всі друга яких на мільйони один.
Дякую тобі за все. Вічна пам’ять
Андрій Пивоваров, басист гурту «Жадан і Собаки»
Іноді до тебе доходять дуже сумні новини. Раптово перестає битися серце твого давнього знайомого. Не те що б ми були великими друзями, але майже всі знакові події моєї юності відбувалися поряд з цією людиною. Познайомились ми в Харкові біля дзеркальної струї, коли грали там разом на концерті проти «свавілля влади» чи щось в цьому роді. Були ми с Жаданом, «Півні» та гурт «Оркестр ЧЕ». Саме в «Оркестрі Че» і приймав участь Міша. Пам’ятаю все дуже чітко, немов би це вчора було. Потім ми з “Собаками” почали виступати в клубі «Черчіль», де Міша працював артдиректором. Там ми вже познайомились ближче. «Черчіль» був місцем де приємно було знаходитись. Велика дружня “тусовка” музикантів та просто цікавих людей. Я проводив там дуже багато часу. Ми грали в Дартс, пили пиво, розповідали різноманітні історії та й просто раділи тому, що були молодими.
Коли в «Че» був якийсь концерт, а грошей було тільки на пиво (а який концерт може бути без пива), Міша пропускав в клуб безкоштовно, я навіть запам’ятав фразу яку він сказав. «Пивоваров, можеш заходити, ти все одно пива вип’єш більше ніж квиток коштує». От так я і ходив на концерти, за останні кошти пив пиво, слухав музику, і йшов пішки додому, бо грошей навіть на метро не залишалось.
В «Стіні» я не так часто бував, але якщо вже заходив, то завжди було приємно бачити усміхненого Мішу. Та й взагалі, навіть раптові зустрічі з ним, завжди дарували позитивні емоції.
Останній раз бачились в Полтаві на нашому концерті, де з задоволенням згадували все те, про що я писав вище, але більш детально. Я б з радістю зустрівся з Мішою ще, але це вже буде в іншому просторі. Лети, Друже, лети!
Ірина Сурікова, директорка «Театр 19»
Я б хотіла написати якийсь лаконічний та гідний текст, викласти спогади, згадати смішну історію, але мені бракує слів.
Мабуть було б щось про “Черчіль” та “Стіну”, звісно про “Театр 19” та розмови про мистецтво, твої приколи та ту особливу мову, яку я ніколи не вивчу, мабуть про відпочинок у Криму на Айя та усі фото з «мимо проходил».
Здається за останні 8 годин я пройшла усі стадії прийняття по психології, але саме Прийняття не прийде ніколи. Начебто коли ти репостиш та не пишеш слова співчуття під постами друзів, то ти залишаєш собі краплю Надії на те, що все ще можна повернути.
Ця русня не тільки стріляє зброєю у лоба щодня, але і зʼїдає людей зсередини розбиваючи їх серця. Ти так хотів усім допомогти, але тебе не вистачило на себе.
І як непомітно, з моменту нашого знайомства пролетіло майже півжиття. Але я думала що ми і в 80 років будемо сидіти у мирному Харкові на літньому майданчику «Стіни» та пити наливки від Мори та їсти оселедець.
Я так сумую, друже, що не зможу проводити тебе в останню путь. Дивлюсь на фото, яке зараз стало некрологом і памʼятаю той день, коли воно було зроблено. Саме на літній у “Стіні”.
А що ж робити ще пів життя без тебе? Навіщо залишив нас на самоті?
Дякую тобі за все і за тебе.
Аня Горелова
Вчора у Харкові біля Будинку архітектора горів ресторан. Задовго до того, як пафосні вилупки почали смоктати там солодкі кальяни, «ресторан» був епіцентром творчої тусовки з пивом по кишені і артистами по серцю. З дзеркалом в туалеті, в якому я завжди була красивою через погане освіщєння і гримеркою, яка бачила таке, що сам Христос би перехрестився.
17 років тому, теплої літньої ночі, я познайомилась там з Кабаном. Не було концерту, він там залишився на ніч, ми з моєю тодішньою театральною інтрижкою завітали на чарку, нас було троє і горілка, здобрена славновідомим Мішиним гумором, який я до віку пам‘ятатиму.
Черчіль перекочував в Стіну і ми разом з ним. Власне, якщо б Міша був арт директором тренажерного залу на хтз, ми б і туди ходили. Хуярили б протеїн, запивали б фантазією.
Отже, кінець епохи.
Тільки зараз Оркестр Че припинив творчу діяльність, тільки зараз остаточно закрився Черчіль.
Він палав під зупинку найкращого з сердець.
Mike Kabanov Has Left the Building
Іван Сенін, поет, музикант, координатор харківської резеденції «Слово», волонтер
Ну як так? Чому?
Ми ж з тобою майже щойно говорили телефоном, домовилися, що я повернуся і заскочу в Стіну, побачимося, обіймемося. невимовний біль і розпач… друже, жодних слів не вистачить, щоб подякувати тобі за все. легкого лету та до зустрічі з того боку
В кого є можливість, підтримайте родину Міши.
Ти назавжди в серці.
Наталя Рибка-Пахоменко, акторка Театру «Березіль»
Вчора не стало Міші Кабанова. Несподівано. Швидко. Серце…
Ми були одногрупниками і вчилися в Університеті мистецтв Харкова на театральному факультеті. Він був другом, старостою групи, партнером по сцені. А ще, абсолютно легендарною людиною, яку всі знали. Згадуючи про Михайла, на моєму обличчі сьогодні весь день зʼявляється посмішка. Таким він був. Різним. Щирим. Веселим.
Це був перший майбутній одногрупник, якого я побачила перед університетом на вступних іспитах. А в часи війни — активний волонтер Харкова, який всіх підтримував і всім допомагав.
Цій світлині, певно, сто років. Вертаємося з театрального фестивалю. І на ній є я, Михайло Кабанов, Сєрьога Бабкін, Таня Міхіна, Ірина Волошина, Алочка Буряковська та найкращий друг Кабанова — Дімка Петров!
Вічна памʼять тобі, Мішка.
