Взимку, коли у соцмережах розгорівся черговий срач щодо Арестовича, я задалася питанням: на чому будується наша довіра до публічних осіб та їхніх висловлювань? Які існують інструменти, щоби викривати маніпуляції та пропаганду? Я шукала матеріали і онлайн-курси з критичного мислення, уявляючи, як зараз розкладу всі ці знання по кишенях свого білого пальта і блискуче поясню людям в інтернеті, де вони не праві.
Я натрапила на онлайн-курс «Критичне мислення в українському контексті» Вікторії Бриндзи. По-перше, він нагадав мені, що критичне мислення — це підхід, який варто застосовувати насамперед до себе: як я прийняла це рішення? Чому я вважаю, що це правда (а мій оппонент помиляється)? По-друге, мене зацікавили не визначення когнітивних помилок, а лекції, присвячені «українському контексту»: прямому зв’язку між історією нашої країни і тим, як ми дискутуємо та формуємо власну точку зору.
Нападати на інших із криком «мисли критично!» перехотілося, натомість закортіло більше дізнатися про такий широкий підхід до предмету.
Вікторія Бриндза — дослідниця і соціологиня. У 2007 здобула диплом магістра соціології та політичної науки в Німеччині, у 2022 — післядипломний сертифікат у галузі освітньої науки в Австралії. З 2011 року викладає авторський курс з критичного мислення магістрам журналістики та комунікацій і управління неприбутковим сектором в Українському Католицькому Університеті.
Ми обговорили з Вікторією, що таке критичне мислення, чому його так складно застосовувати та яким чином на це впливають система освіти, тоталітарне минуле України і війна.
Критичне мислення і демократична освіта
Мій підхід до викладання з’явився не просто так, він певним чином визрів. Спочатку я закінчила університет у Львові. Я вчилася політології, і це був набір 1998 року. Наші викладачі переважно читали щось на кшталт історії комунізму і перекваліфікувалися після розвалу радянського союзу.
У мене було ідеалістичне уявлення про університет, але вже десь на другому курсі я зрозуміла, що очікування не дуже справджуються. І вирішила будь-що поїхати навчатися кудись за кордон, а потім привезти в Україну інші підходи до навчання.
Я закінчила магістратуру в Німеччині, і мене вразила відмінність підходу до вищої освіти. Мої одногрупники в українському університеті спочатку висловлювали свою думку, а потім підшукували під неї аргументи. Тоді як в Німеччині студенти спершу міркували, шукали докази своїх міркувань, а вже тоді висловлювали судження.
Далі я потрапила до Австралії, де помітила ще одну цікаву відмінність у підходах. Мій син почав ходити там в школу. Дуже показовою була ситуація у початковому класі. Вчителька показала мені маленьку книжку про те, як дівчинка витягала з коробки іграшки і розкладала на стіл: м’ячик, машинку, ведмедика. Це і вся книжка. Потрібно було її прочитати та відповісти на три запитання:
1. Про що була книжка? Тут потрібно було сказати, що дівчинка витягала іграшки з коробки.
2. Якою була остання іграшка? Остання іграшка була ведмедик.
3. Чому ведмедик був останнім?
Я підвисла. Хм, у книжці немає натяку, чому ведмедик останній, що я пропустила? Тоді вчителька зависла: чому я не можу зрозуміти таке просте питання? Вона сказала: «Тут може бути будь-який варіант». Тобто це питання на власну думку дитини, яка може бути якою завгодно.
Українська освіта — посттоталітарна і все ще побудована згори вниз. Завданням у освітній інституції тоталітарного режиму великою мірою було відстежити, чи правильно дитина відтворює стандарт. Методи взаємодії вчителів з учнями є похідними від такої мети. Вони налаштовують дітей, що потрібно зчитати і відтворити очікування викладача. Тоді як демократичне суспільство розраховує, що дитина навчиться самостійно міркувати: що таке правда, як її розпізнати, що таке факт, як шукати та оцінювати докази.
Я прив’язую навчання критичного мислення не стільки до інструментів, як до культурної парадигми. Як люди взаємодіють у суспільстві, як відбувається виховання дітей, як дитина стає повноправним членом спільноти, чи відносини ієрархічні чи горизонтальні.
Мислення повільне та швидке
Критичне мислення — це те, в чому ви ніколи не станете експертом. Воно завжди займатиме багато часу і зусиль, завжди буде складним і повільним. Це комплекс навичок, який змушує нас зупинитися, подумати, проаналізувати, прокритикувати себе, подивитись, де в нас включилися когнітивні хиби. Це спостереження за своїм мисленням, здатність зупинитися, усвідомити та поставити свої швидкі реакції під сумнів. Адже часто ми діємо за допомогою швидкого мислення, маючи відчуття впевненості та раціональності, яке може виявитися хибним.
Я відношу критичне мислення до повільного мислення, за визначенням Канемана і Тверскі. Певні елементи цього процесу можна перевести в швидке. Наприклад, якщо ви бачите новину, де немає джерела. Нема? Добре, увімкнули перший фільтр. Це радше підготовка до критичного мислення, швидке відсіювання.
Одного універсально визначення критичного мислення я поки не зустріла, але загалом дослідники погоджуються, що критичне мислення включає два аспекти. Перший — навичка аналізувати, розбивати на складові, раціонально підходити до інформації. А другий — готовність цю навичку використовувати. Вона може включати і елемент безпеки, тобто стан, в якому ми маємо змогу зупинитися і подумати.
Також людина має хотіти вдатися до повільного мислення, мати достатню мотивацію. Готовність у нашому українському контексті може кульгати зараз: не через те, що ми слабоосвічені, а тому, що в нас об’єктивно дуже складний контекст.
Одна гіпотеза, з якою я працюю, полягає в тому, що в суспільстві, де високий рівень непередбачуваності та небезпеки, готовність застосовувати критичне мислення може бути низькою. Коли життю нічого не загрожує, є змога зупинитися, подумати і поставити під сумнів речі, які до цього гарантували виживання. Для виживання ж потрібна швидка реакція, а повільне мислення може асоціюватися з тупістю та навіть нежиттєздатністю. Коли рівень небезпеки високий, людина радше покладатиметься на інтуїцію.
Як небезпека заважає критичному мисленню
Через те, що в українському суспільстві недостатньо добре працює верховенство права, безпека тримається на зв’язках між людьми, соціальних мережах. Тому намір поставити під сумнів, покритикувати може сприйматися як загроза: статусу, стосункам, а відповідно, і безпеці.
Я помічаю тенденцію, що критика в українському суспільстві суміщає критику до думки і до особи. Це хиба ad hominem: коли ми замість того, щоб сперечатися з думкою, атакуємо особу. Це можуть бути фрази на кшталт: «Що це за дурне питання?». Або коли негативно оцінюємо особу опонента, безпідставно звинувачуваємо в брехні. Один з аспектів критичного мислення — це позбутися хиби ad hominem і сперечатися з думками особи, поважаючи гідність співрозмовника.
У публічних дискусіях я помічаю, як, висловлюючи тези, спікери ніби звіряються, хто свій, а хто чужий: ага, ти теж у цей бік мислиш, добре, я теж. У цьому випадку висловлення думки — демонстрація приналежності до табору, групи, спільноти. Запитання «Чому ви так думаєте?» може сприйматися як загроза. Може, я щось не то кажу? Може, мене не зрозуміли? Ставлення до запитання «чому?» без остраху чи очікування підступу, а з щирим бажанням зрозуміти аргументацію співрозмовника — хороший індикатор, що ми як суспільство набули достатнього рівня безпеки.
Для доброї сенсовної дискусії потрібні певні навички. Дискусія — це обмін думками, і це може бути страшно, бо деякі думки і позиції можуть становити ризик для становища у суспільстві. Лайк, поставлений під якимось дописом, може розглядатися як зрада. Я б не хотіла, щоб ми себе сварили або відчували, що не готові до критичного мислення. Це не стосується компетенції: радше готовності, яка обмежується контекстом.
Баланс критичного мислення та інтуїції
Викладати критичне мислення непросто, особливо під час війни. Часом я відчуваю роздратування студентів, коли ми виходимо на причини того, чому європейські інституції так довго думають, висловлюють занепокоєння, не діють. Великою мірою — через те, що вони мають ретельно перевірити факти й лише тоді вийти з висновком. Але коли з неба падають ракети, ми не можемо чекати, нам потрібно йти інтуїтивно. Інтуїція в українців сильно розвинена. Я б назвала її багаторівневою. Вона дозволяла нам виживати в складних обставинах, коли ворогів декілька з різних боків, і потрібно чітко орієнтуватися і маневрувати.
Критичне мислення не є чимось, що всі мають бездумно використовувати, бо мода така. Важливо розуміти, в яких ситуаціях казати: «Я зараз не маю часу на критичне мислення, бо інакше не виживу». І це абсолютно ок. Нам потрібно балансувати критичне мислення та інтуїцію, як ми балансуємо одне одного. Ми дуже строката країна, є багато різних думок і позицій. І я вірю, що ця гетерогенність допомагає нам не скотитися в односторонній радикалізм.
Ми зараз не повністю використовуємо критичне мислення, та можемо спробувати зрозуміти, що робиться в головах західних партнерів. І ми можемо убезпечити себе від власних хиб. Наприклад, у складній ситуації сказати собі: в цей момент я покладаюся на підтверджувальне упередження [Є когнітивна хиба, коли людина помічає лише інформацію, яка підтверджує її переконання, та ігнорує іншу]. І я це приймаю. Коли в мене буде час, я сяду, розберуся, поставлю переконання під сумнів, поспілкуюся з кимось. Розуміти ці речі потрібно, навіть якщо ми не можемо їх контролювати.
Ми на курсі говоримо, що на людські рішення впливають багато речей, і велику частку цих впливів ми не усвідомлюємо. Це біологічні чинники, генетичні, емоційні, гормональні, еволюційні. Це не означає, що людина слабка, погана, дурна або наївна. Людський мозок так вчився виживати. Ми сотні тисяч років жили у спільнотах, і лише останні 100 років стали здатними виживати без них. Але до того вся еволюція вела до того, що група важлива, в групі важливе підтверджувальне упередження, воно зберігало життя групи. Ці речі варто розуміти та не сварити себе за них.
Емоційна та раціональна складові мають підсилювати одна одну
Зараз я переглядаю курс, аби почати нову групу в вересні. Буду додавати більше практичних ситуацій з нашої нової реальності. Наприклад, коли читаємо колонку чи пост на Facebook, як розрізняти, де емоційний заклик, а де аргументи.
Впливові люди, лідери думок намагаються зробити свої тексти переконливими і можуть використовувати у вигляді доказів особистий досвід, порівняння, метафори. І ми маємо розуміти, що це не є надійним або валідним доказом. Я пов’язую це з нашою школою, де ми вчилися красномовно писати твори, з великою кількістю синонімів, метафор і складнопідрядних речень.
Українська школа починає змінюватися. Це дуже помітно і це дуже важливо. Нарешті ми вчимо писати есе, а не твори. Твір — це художній жанр, тоді як есе ближче до академічного, а це наближає нас до кращого розуміння наукового підходу до формування рішень. Це викладення думки переконливо, прозоро і зрозуміло, звідки вона береться і якими доказами підкріплюється.
Якщо текст нам відгукується, але разом з тим ми розуміємо, що він недостатньо аргументований, стане у пригоді це відокремлення особи та думок, які вона висловлює: ми підтримуємо особу, але ставимо питання до аргументів.
Це допомагає не лише критично ставитися одне до одного, але й навпаки, підсилювати одне одного, допомогти вдосконалитися, зокрема і набути більшої переконливості у спілкуванні з західними партнерами. Якщо ми їдемо на міжнародну подію і веземо багато емоцій і переживань, ми маємо доповнювати чіткою лінією аргументації й доказами. Емоції — це сильно і важливо, але має бути і друга складова, аргументи і докази, які зроблять наше повідомлення переконливим. Зі студентами ми багато тренуємо навичку висловлюватися чітко та демонструвати хід міркувань.
Емоційна та раціональна складова не виключають одна одну, а мають взаємодіяти. Я вважаю, ця українська формула може допомогти країнам стати загартованішими.
Забудьте, що школа — це приміщення з класами, а урок триває 45 хвилин. Як змінюється освіта в умовах війни
