Набираємо в пошуку на YouTube «історія України» — й отримуємо десятки роликів. Події від Княжої доби до сьогодення. Історія визвольних рухів, реформ, науки, мистецтва. Життя спільнот та біографії окремих персонажів, відомих і не дуже. У форматі інтерактивних карт чи подкастів. Обирай, що хочеш.
Таке різноманіття говорить про зростаючий інтерес до історії України. Не останню роль тут зіграла війна з росією. Завдяки історичним фактам ми протидіємо ворожій пропаганді та розвінчуємо міфи, які сторіччями нав’язували росіяни. Та й погодьтеся: коли українці щодня творять історію на фронті — як цим не цікавитися?
Минуле нашої країни сповнене дивовижними й захоплюючими подіями. Питання полягає у підході до їх вивчення.
Зі школи вчимо дати, постаті, поняття. Але так не «відчути» історичну епоху
У вивченні історії традиційним вважається лінійний підхід. Усі події — від давніх часів дотепер — розкладають у лінію часу та виділяють певні епохи. Як пояснює голова Українського інституту національної пам’яті, а нині боєць ЗСУ Антон Дробович, за лінійним підходом легше виділити ключові для певного періоду дати. І вже від них досліджувати все, що відбувалось на тій чи іншій території в конкретний час.
Антон Дробович:
Хоча поділ умовний, але вже з цієї хронології ви знатимете десяток-два найважливіших дат, і вони слугуватимуть вам орієнтирами. А далі слідкуйте за датами: що відбулося до цього, а що — після. Так поступово ви насичуєте розуміння цієї лінії часу конкретними подіями. Дат — тисячі, вивчити їх усі неможливо, та й не потрібно. Головне — запам’ятати хід історичного процесу. Це називається “історичний наратив”.
Фахівець наводить ще один лайфхак. Краще розібратися в історичному контексті можна через специфічні та водночас близькі вам теми. Цікавитеся військовою справою, зброєю, тактикою ведення воєн? Усе це чудово накладається на різні історичні періоди. І ось ви вже не просто читаєте про модифікації танків, а знайомитеся з історичним контекстом, в якому створювалася техніка. Дізнаєтесь, які цілі та потреби мала тодішня армія, що саме такий вид техніки вирішили розробити.
Також Антон Дробович радить звернути увагу на персоналії, читати біографії та мемуари відомих історичних діячів.
Біографічний підхід дозволяє наситити життям історичні події. Це вже будуть не сухі цифри і факти: так легше орієнтуватися в тій чи іншій епосі. Берете, наприклад, книгу, що детально оповідає біографію Івана Мазепи, Симона Петлюри чи мемуари гетьмана Павла Скоропадського. І через хитросплетіння сюжетів, через погляд на події реальної історичної постаті, поступово входите в епоху.
Щоправда, це суб’єктивний погляд. Якомусь гетьману міг не подобатися інший політик, чи в УНР консерватори й політики з більш ліберальними поглядами могли сваритися, а соціалісти — з монархістами тощо. Тому завжди робіть поправку, що це можуть бути не зовсім достовірні оцінки. Втім, через ці оповіді ви встановите причинно-наслідкові зв’язки та дійових осіб.
Тренуємо пам’ять і зацікавлення
Одна справа — власний інтерес до історії, тоді осягнути «матчасть» не здається складним. Запам’ятовувати все виходить ніби природно. Інша річ, коли готуєшся до іспитів. Тут не обійтися без дат, термінів і постатей.
Олексій Овсянніков, викладач історії, вчитель-методист:
У тестах і в завданнях ЗНО є основні дати, обов’язкові для розпізнавання персоналії, пам’ятки архітектури, твори мистецтва. Орієнтуватись у хронології, розуміти поняття та оперувати історичною термінологією важливо. Але не менше значення має мотивація, інтерес, який спонукає самостійно щось почитати. Від цього зацікавлення і запам’ятовування йде легше.
Ще один лайфхак учителя — співставлення подій минулого із сьогоденням.
Розглядаючи якийсь епізод, спробуйте поставити себе на місце історичної особи. Уявіть, як ви б діяли. Використовуйте багатоперспективність — погляд на події, явища з різних точок зору.
А як щодо «педагогіки місця»?
Цим підходом давно користуються за кордоном викладачі історії, географії та природознавства. Ідея в тому, що вивчення предметів відбувається з прив’язкою до реального світу, а не ізольовано від життєвого досвіду учнів.
Педагогіка місця допомагає зрозуміти складні в теорії економічні, соціальні процеси на прикладах із сьогодення. Можна побачити, до чого призводять ті чи інші історичні події, давні звичаї, реформи або їхня відсутність. Значна увага приділяється локальному контексту міста або села з його конкретними проблемами у громадській, політичній, економічній, культурній та інших сферах.
Українські освітяни теж підхопили цей тренд: екскурсії до музеїв, зустрічі з очевидцями подій є елементами «педагогіки місця». Та все ж таки у нас переважає «книжкове» навчання. Хоча саме предмет історії міг би повноцінно розкрити потенціал педагогіки місця. Вона дозволяє краще пізнавати довгу, складну й насичену подіями історію України. Так ми не просто споживаємо факти, а стаємо учасниками історичного процесу. Можна зрозуміти, які соціальні й економічні чинники зумовили розвиток чи занепад країни у певні періоди, і що з того відчутно донині.
Емоційно складних для вивчення тем вдосталь, та це теж частина нашої історії. Не згадувати про таке було б дивно. Коли ж йдеться про вивчення травматичних подій дітьми, слід бути делікатними, але й не розгладжувати факти до невпізнаваності.
Як дітям розповідати про трагічні події
Порадами ділиться вчитель історії Сергій Колісніченко.
Уникати моторошних подробиць
Категорично не варто показувати тіла померлих від голоду людей. Замість хрестів і могил ліпше подавати образ спротиву. Так ви показуєте, що історія Голодомору — не в тому, що більшовики прийшли в господарство українського селянина й забрали все їстівне, а селянин чекав, поки вся його родина помре від голоду. Ні, селяни організовували масові спротиви.
До прикладу, у 1930 році мільйон українських селян зі зброєю в руках повстали проти радянської влади. Інша справа, що ці повстання були неорганізовані, локальні та придушувалися владою. Але люди йшли на кулемети, співаючи “Ще не вмерла Україна”, і це багато про що говорить.
«Ні» міфотворчості
Згадаймо бій під Крутами. Ця тема обросла великою кількістю міфів: про чисельність учасників руху, і про їхні мотиви, і що нібито їх там лишили самих. Мовляв, Грушевський та Винниченко, прикриваючи свою втечу з Києва, виставили студентів і школярів, щоби вони «закрили» шлях на Крути. Ці міфи вже розвінчували дослідники Інституту історії України та Національної Академії Наук. Матеріали є у вільному доступі на сайтах установ, тож експерт радить покладатися на перевірені джерела.
Сергій Колісніченко:
У подіях під Крутами я би радив акцентувати увагу на сенсі повстання: чому студенти виступали? Яку ідею мали та до яких наслідків вона призвела? А результат їхньої боротьби — здобуття Україною незалежності. Тут доречно провести паралель із сьогоденням: і крутянці захищали ідею української державності, і сучасні “кіборги”, і бійці “Азову”.
Пояснювати цінність держави та незалежності
Державність, на думку історика, не якась аморфна категорія. Це гарантія безпеки та стабільності громадян. У 1921 році ми втрачаємо незалежність, вступаючи до срср, а вже у 1932–1933 роках мільйони українців помирають від штучного голоду. Незалежна країна не допустила б геноциду, створеного власним урядом. У цьому і полягає цінність держави.
Хорошою темою для пояснення цінності держави й людських прав є Революція Гідності. На її прикладі можна показати, яку ціну наш народ заплатив, щоб цю гідність мати. Як для 5-го, так і для 11-го класу можна організувати інтерактивний урок: влаштувати віртуальну екскурсію до Музею Революції Гідності. На сайті зібрано багато матеріалів, артефактів, символічних речей, спогади учасників.
Шукати позитив: про спротив людей і взаємодопомогу
На думку педагога, світлих моментів у нашій історії достатньо. Потрібно лише навчитись їх помічати. А для цього — не обмежуватись інформацією зі шкільних підручників, а дивитися на історію ширше. Читати різні джерела, ставитись до фактів критично, аналізувати, перевіряти.
Як на мене, Голодомор — це історія не про поразку, а про перемогу. Більшовицький тоталітарний режим не зміг знищити нашу самоідентифікацію, радянської імперії вже давно немає, а Україна — була, є і буде.
Це також історія про доброчинство. Згадаймо людей, які, страждаючи від голоду, ділилися знайденою їжею з іншими. Це і про контакти між західноукраїнськими землями. Галичина в ті часи перебувала у складі сучасної Польщі. Цю територію оминула політика геноциду, але її мешканці не стояли осторонь. Створювали громадські організації, приймали українців із Наддніпрянщини, які втікали від голоду, надавали їжу, прихисток, збирали гуманітарну допомогу. Інша справа, що радянський союз цієї допомоги не прийняв.
Час іде, історичні міфи розвінчують. Та змін потребує й те, як ми вшановуємо пам’ять. Це теж частина вивчення історії. Але чи відійдуть у минуле традиційні меморіальні стенди? Принаймні на рівні шкіл це можливо.
Школярі поєднали історію та мистецтво — і ось, що вийшло…
Минулої зими Ладиженська ТЕС на Вінниччині, як й інші електростанції, неодноразово зазнавала обстрілів. Подібно десяткам громад, місто часто лишалося без світла й тепла в холодну пору. Всупереч блеукаутам люди працювали, вчилися, адаптувалися до нових умов життя.
Цю незламність школярі Ладижинського ліцею №4 хочуть увіковічнити у вигляді артоб’єкту. Що це буде — наразі вирішують. Образів і сенсів, які хочуть передати, багато. Від них залежить форма та матеріал майбутньої пам’ятки.
З художниками Віталієм Коханом та Анною Тарадіною діти експериментували з картоном, пінополістиролом. Нині робота з митцями триває, а результатом пошуків стане фізичне втілення пам’яті про ладижинців: зокрема працівників ТЕЦ, які взимку працювали у надскладних умовах.
Ксенія Козар, школярка:
На воркшопі ми намагались передати наші відчуття під час блекаутів. Згадували ті дні та переносили різні емоції на папір. У процесі зрозуміли, що зобразити пам’ять можна не лише у вигляді свічки, а зробити інсталяцію. В такий спосіб набагато цікавіше спостерігати за історією, поринати в неї, “помацати”. Я думаю, нинішні події краще вивчати через сучасні формати, а не за архівами, як ми звикли читати про давнину.
Прямуємо ближче до зони бойових дій. Тут у Зеленодольському ліцеї №1 Дніпропетровської області підлітки хочуть зберегти пам’ять про тих, хто вирвався з окупації на Херсонщині. Зеленодольськ був першим безпечним місцем на їхньому шляху. Сюди втікачі їхали полями на велосипедах, йшли пішки, ризикуючи потрапити під обстріл. Місцеві зустрічали їх, годували, надавали медичну допомогу, прихисток.
На знак вшанування мужності та взаємопідтримки українців діти хочуть зробити для міста артоб’єкт. Поки попрацювали над формою зі скульптором Тарасом Поповичем, вперше ліпили образи з глини. Як і школярі з Ладижина, цю ідею діти втілюють у межах освітньої програми з відбудови для підлітків — «План.Дій». Свої витвори вони планують вписати в міський простір.
Попередньо для об’єкта ми обрали парк. Це місце у Зеленодольську разом із водосховищем часто потрапляло під обстріли за час окупації сусідньої Херсонської громади. Тут же плануємо створити інформаційну базу зі згадками зеленодольців і херсонців про тодішні події. Зараз збираємо такі історії. Тож під час екскурсій гості міста та наші співмешканці зможуть дізнатися про ці історичні події, про спротив та взаємопідтримку людей, символом чого і стане наш артоб’єкт, — ділиться ідеями учениця ліцею Анастасія Потапова.
Про життя у війні варто говорити різними способами
Так ми зберігаємо сучасну історію. Від дописів у соцмережах до творів мистецтва: помічним тут стане все. Так вважає Оксана Іванців, правозахисниця та засновниця проєкту «Що таке пам’ятати»:
Коли ми проговорюємо власний досвід, то формуємо комунікативну пам’ять. Для збереження історії вона вкрай важлива. Що з нею робив радянський союз? Він забороняв ділитися цим досвідом. Влада намагалася штучно перервати ланцюжок комунікативної пам’яті від бабусь і дідусів — до батьків та їхніх дітей. Тому той же Голодомор довгий час замовчувався. А якщо ми будемо говорити й накопичувати цей досвід, із нього буде виростати наша культурна пам’ять.
Корисні ресурси про історію України: добірка від «Накипіло»
Ми подумали: чому б нам не поділитися улюбленими історичними джерелами та ресурсами? Впевнені, у цьому переліку і дорослі, і діти знайдуть для себе щось неочікуване й цікаве.
Анна М’ясникова, журналістка:
YouTube-канал «Обличчя Незалежності». Для мене це — про переосмислення історії, впливу срср та висвітлення маловідомих фактів, що раніше замовчувалися, про те, як українці боролися за свободу. Здебільшого тут про історію ХХ сторіччя. А ще є окремі ролики про сміливих і талановитих українців, які свого часу зробили неймовірний вклад у культуру.
«Книга-мандрівка. Україна». Вона про постаті та факти з різних регіонів. Як на мене, корисно читати і з дітьми молодшого віку. Гарно ілюстрована. Є друкована платна версія, але можна пошукати онлайн мультсеріал (є ще такий ютуб-канал). Проєкт починали саме з мультиплікаційних роликів, вони теж прикольні.
«ЗНОХАБ». Неочікувано для себе підписалася, бо на той час мене цікавили відео з англійської. А якось у рекомендаціях випало відео про універсали Української Центральної Ради (називалося «Усе про українську революцію»). Я подивилася два відео, де цікаво і зрозуміло пояснювалася хронологія та зміст документів. Ці два відео тривали три години, але мене так затягнуло, що я додивилася до кінця. Гадаю, якби свого часу на уроках моя вчителька викладала історію подібним чином, мені б не довелося ходити до репетиторки, аби підготуватися до ЗНО.
«Баба Єлька». Етнографічний проєкт із Кіровоградщини, який об’єднує декілька форматів: етнолабораторію, етнографічні експедиції з дослідження народної музики, побуту, моди, та кулінарну книгу. Мене цікавить розділ про моду, старовинні елементи одягу, вишивки. Так, лише про Кіровоградську область, але все одно цікаво.
Ольга Васіна, журналістка:
Мені особисто подолати бар’єр, що історія — то щось незрозуміле, складне і нудне, допомагає художня література. Читаю ось, наприклад, «Віллу Деккера» Юрія Винничука. І така: о, цікаво, а що там за розклади були у Львові перед початком Другої світової? Що за атмосфера? Які політичні сили, які події?
Через художнє зображення історичні факти ніби набувають об’єму, кольорів. І тоді вже виникає бажання погуглити, обговорити з кимось, хто знається на історії більше.
Аліка Піхтерева, журналістка:
Я дуже люблю канали «Реальна історія» та «Історія для дорослих». У першому мені подобається вибір тем і як ведучий без усіляких вихилясів розповідає, що, чому і як відбувалося. Ніби на кухні з другом говориш. А в другому каналі прикольно, що розповіді розбавляють мемами, та взагалі багато гумору додають.
Ще є WAS — вони красиво ілюструють сказане. До того ж на цьому каналі є не лише історія України, а й світу. А також — багато цікавинок про гастрономічні вподобання або розуміння краси, наприклад, за часів Середньовіччя.
Олена Лептуга, головна редакторка «Накипіло»:
«Історія України-Русі» Миколи Аркаса — перша історична книжка, яка мені зайшла. Тоді її порекомендував наш університетський викладач. Зачитувалася нею, бо це була альтернатива тезам про вторинність України, які панували й у пострадянський період. Але твір, який справді вплинув на мене найсильніше, — «Четвертий Харків» Юрія Шевельова. Цей нарис сформував ставлення до рідного міста й того, яким воно має стати.
Подобається YouTube-канал WAS. Автори реагують на поточні події в Україні й світі та висвітлюють їх в історичному контексті. Крута підбірка фактів із цікавим монтажем роблять матеріали легкими не тільки для дорослих, а й для дітей.
Щодо подкастів — рекомендую матеріал «Накипіло» «Ми можемо сприяти відновленню історичних будинків». Дослідник Харкова про втрачену архітектуру та шляхи відбудови». Знову ж таки, актуально й компетентно.
Віктор Пічугін, директор із розвитку «Накипіло», журналіст:
Мене вперше зацікавила історія України через комп’ютерну гру Cossacks від української компанії GSC Game World. Так зацікавився історією козаччини. Після цієї гри зрозумів, що колись козацтво було грізною, а іноді навіть рушійною силою в Європі.
Полюбляю слухати канал «Історія без міфів», на якому розбирають стереотипи та міфи про історію України в доступній і ненудній формі. Взагалі історія для мене — це не тільки про «давню давнину». В якийсь момент я зрозумів, що зовсім мало знаю про сучасну історію моєї країни. І тут на допомогу прийшов YouTube-канал моєї колеги Дарки Гірної «Обличчя Незалежності».
Тетяна Ямпольська, літературна редакторка:
Коли я була ще дитя, підручник з історії України був тонкою брошуркою, додатком до радянського підручника. А першою дійсно цікавою книгою стала «Україна: історія» Ореста Субтельного. Вона актуальна і зараз, її читаєш ніби пригодницький роман із живими людьми: такою і має бути книга без комуняцьких заклинань. Вона розглядає історію України у причинно-наслідкових зв’язках і світовому контексті й не містить занудного пафосу.
Дивитися подобається канал «Історія без міфів». Їхні випуски наочні й різноманітні: охоплюють різні періоди, висвітлюють політичну, військову, економічну історію, культуру і мистецтва, біографії яскравих постатей. Є огляд окремих цікавих подій.
Оригінальний контент публікує спільнота «Пустощі східноєвропейської Кліо». На сторінці розміщуються рідкісні фотографії, карти, архівні документи, жартівливі старовинні листівки, цікаві посилання, картини українських митців. Прикольно порозглядувати одяг, зброю, дізнатися про побутові та офіціозні сторінки життя українців, почитати, як вони жартували, чого боялися, що любили.
Що стосується світової історії, я б порадила вийти за межі канона. З-поміж різних теорій розвитку суспільства — цивілізацій Тойнбі, суспільно-економічних формацій Маркса тощо — найбільше люблю ідеї школи «Анналів».У центрі концепції школи — Людина, її життя в суспільстві, краса і прикрості повсякденності, їжа, бухло, одяг, мода, розваги. Здається, ніби головну роль в історії та прогресі відіграли прості та необхідні речі: хліб, рис, метали, але також — предмети розкоші та насолоди: прянощі, тютюн, кава, чай, алкоголь. Виявляється, обличчя планети змінювали не стільки королі та війни, а Великі географічні відкриття, вільні гроші, картопля, тюльпани, шовк і перець. У книгах Жака Ле Гоффа або Фернана Броделя історія ніби оживає, матеріалізується, дихає поруч.
