Заїжджена фраза «пішов захищати свою сім’ю» в цій історії набула буквального сенсу. Віктор Валяєв звільняв з окупації власну родину, вивіз доньку, а сам згодом загинув.
Він — 36-річний армієць, служив ще з 2015 року. Сам попросився на Куп’янський напрямок, бо знав: там його дівчата. У школі, куди вже завезли тисячі російських підручників, де освітян катують, якщо не погоджуються на співпрацю.
У Куп’янську бахкає. Ми паркуємося біля одного з тутешніх ліцеїв, де майже всі вікна закриті фанерою. Нас зустрічає нова директорка Юлія Валяєва.
«Будівля зазнала великих руйнувань вибуховими хвилями. З того боку були прямі потрапляння, 163 вікна наразі забиті плівкою та OSB-плитами. На ремонт не маємо зараз ані змоги, ані бюджетних коштів — щодня летить, щоразу нові руйнування. Намагаємося зберегти будівлю, зберегти оптимізм.
На Куп’янську-Вузловому будівлі школи зовсім немає. Там було пряме влучання якоюсь великою технікою. У цукровий завод також. Є трошки менше пошкоджені споруди, ніж наша школа, це Куп’янський перший ліцей. І вони функціонують, там освітній процес іде дистанційно. Вони навчають дітей, а ми, на жаль, ні».
До вторгнення Юлія Валяєва була вчителькою фізкультури. Колишня директорка цього ліцею нині під слідством. Їй інкримінують співпрацю з росіянами. З десяти директорів шкіл Куп’янська дев’ятеро втекли до рф. Ще одна лишилася, і тепер доводить, що не могла не піти на співпрацю.
«Якщо б на той час мер, керівник відділу освіти не пішли на співпрацю, а створили такі умови, щоб ланки вчителів, технічних працівників не погоджувалися на працю, ніхто б не співпрацював. Не їздили б на курси підвищення кваліфікації до курську, не запроваджували б навчальну програму іншої держави. Було два варіанти: або керівництво закладу виконує цей наказ, або вас забирають до катівні.
У приміщенні поліції був підвал, катівня. Десь пів тисячі людей дотепер вважаються безвісти зниклими. Тебе ніхто не захистить. Або ти виконуєш наказ, або їдеш до катівниці, і не факт, що тебе потім рідні знайдуть.
Усі хотіли жити. Ми нічого не розуміли, не було зв’язку із зовнішнім світом, з Україною, з територією, яка не окупована, інтернету. Ми їздили до Сватового, до Старобільська в Луганську область, аби за 50 гривень на 15 хвилин вийти на зв’язок із рідними, сказати, що ми живі. Телебачення не показувало, нас тримали в інформаційному вакуумі. “Україна вас кинула, про вас забули, якщо ви не будете з нами співпрацювати, ви не виживете”. Багато людей погодились на співпрацю і пішли на умови, які нам диктували».
Юлія не поїхала до курська на так зване навчання: купила довідку про хворобу. Тепер вона — директорка.
«Заклад не функціонує, штат дуже обмежений, тому виконуємо обов’язки, наскільки можливо і неможливо. Намагаємося».
Ви сьогодні тут і директорка…
«…і секретарка, і завгосп, і підлогу миємо, і фанеру носимо, і забиваємо, допомагаємо. Нас залишилося всього п’ятеро осіб у штаті».
Фактично її завдання зараз — доглядати будівлю школи, аби сюди колись змогли повернутися діти. Щодня Юлія їздить сюди до Куп’янська з Харкова, а це 120 кілометрів, на роботу. Напередодні нашого приїзду вирішила залишитися на ночівлю в селищі Ківшарівка під Куп’янськом, де родина жила останні роки. Тієї ночі росіяни випустили по селищу керовану авіабомбу. Вона упала просто перед їхніми вікнами.
«Це був жах. Все лежало шкереберть: штори, тюль, скло, пил. Струснуло, ми аж підстрибнули: гуркіт, і сиплеться скло. Я спочатку не зрозуміла: ну, летить, у нас постійно летить, це не по нам. Потім лежу, якось холодно, хтось вікно відкрив чи що? Встала — ой, а вікна немає, лежить на підлозі».
У їхньому будинку немає цілих вікон, будинок навпроти виглядає ще гірше. Там загинула літня жінка з першого поверху, ще четверо людей дістали поранень.
17-річну доньку Єву з Ківшарівки евакуював батько, Віктор Валяєв, щойно звільнивши селище.
«Він ніс службу в 92-й механізованій бригаді імені Івана Сірка, що розташована в Чугуєві, хоча сам він із Донецької області. Там були бригади з донецьких, краматорських хлопців, але він пішов саме в чугуївську бригаду. Він наполягав: ходив до керівництва, якось по своїх каналах просився: “Я хочу саме на Куп’янський напрямок, звільняти Куп’янськ від окупантів, там мої дівчата», — розповідає Юлія.
Із Віктором Юлія вчилася разом у Харківській академії фізкультури, вони однолітки. Тільки цьогоріч їй виповнилося 37, а йому назавжди буде 36. 
«Він казав, що проливає і свою кров, і їхню, щоб визволити своїх рідних дівчаток. Не міг лишити нас тут під загарбниками. У нього два десять зросту, і я висока, а він ще вищий. Коли він нас в обійми згортав, це неймовірне відчуття. Він дійшов, він зміг, він нас звільнив. Запеклі бої точилися за 13 кілометрів, вони крок за кроком, метр за метром їх відвойовували. І коли звільнили, він приїхав і сказав: “Тут буде дуже гаряче, я хочу забрати дитину, вивезти до безпечнішого місця”».
Єва відтоді у Харкові. Дистанційно закінчує навчання і планує вступати до Академії фізкультури, де колись училися батьки:
«Він казав: поки я до тебе дійшов, пів своєї роти погубив на тій стороні».
Ми зустрілися з Євою на Салтівці, де вона живе в орендованій квартирі. Єва показує з телефону відео з татом, що лишилися на згадку.
«Іноді я йому в месенджери пишу, ніби він може відповісти. Стараюся раз на тиждень. Дає надію, що я не зовсім сама, у мене є хтось».
Її мама Юлія тим часом у Куп’янську обходить поверхи ліцею. На другому бачимо металеві тази, на третьому стоїть ванна, в яку крапає вода: тече дах після влучань.
Поряд один із класів, замість стіни — фанерні листи.
«Як тільки дощ стає сильнішим, воно все тече сходами вниз. Ну, це наші реалії життя зараз. Були прямі втручання, немає повністю лицьової стіни, і дах сильно пошкоджений. Це був клас, в якому діти навчалися. Росіяни розташовувалися у закладах освіти, в адміністративних будівлях. І коли відходили, били по тих точках. Я вважаю, навмисно. Дітей на той момент, слава Богу, не було. Порожня була будівля, але навіщо? Навіщо ці руйнування?».
Далі Юлія веде показати бібліотеку. На білих дверях — напис чорним маркером російською «Извините за замок». Його тут немає.
«”Извините за замок” — це важливий, мабуть, стратегічний об’єкт, бібліотека. Загарбники зламали замок, що вони шукали, ми розуміємо. Були книжки українські — тепер майже порожні стелажі. Тут були російські книжки, але ми всі, що залишилися, згребли докупи й спустили вниз».
На першому поверсі в гардеробі за металевими ґратами на підлозі лежать стоси книжок. Це українські підручники, їх звідси окупанти вивозили камазами. Освітяни повертають те, що вціліло, до шкіл, і сортують. У двох відсіках — російські підручники. Загарбники планували розпочати навчальний рік за російською програмою. Не вийшло.
«Завезли дуже багато. Я зайшла, а стопки стоять десь у мій зріст, і пів спортивної зали заставлено. Їх неймовірна була кількість. Оце все, що залишилось, це дуже-дуже мало, але і цього вистачає. І дивитися на це гидко, не хочеться».
Залишилося приблизно три тисячі примірників. Усі вони тепер — речові докази у кримінальному провадженні.
«“Просвещение, окружающий мир, четвертий клас, часть вторая”. Не хочеться навіть торкатись, гірше, ніж на кладовище прийти. Це що у нас? Методичні рекомендації: “Звуки и буквы, русского алфавита, 1–4 классы”, москва, 2022 рік. Усі книжки нові, надруковані начебто для нас. “Ви ж нас кликали”! Та ніхто вас не кликав, чого сюди приперлися, незрозуміло».
Завтра Юлія Валєева знову приїде на роботу до Куп’янська, бо мріє: колись до цього ліцею таки повернуться діти. Становище на цьому напрямку зараз складне, як і попереджав їх із донькою Віктор. Окупанти гатитимуть сюди ще довго, бо Куп’янськ, казав він, важливий стратегічно.
«У нього було поранення, контузія, але він не здався. І ми зараз не маємо права здатися».
Звільнив сім’ю з окупації і загинув: історія родини з Куп’янщини
Як волонтери повертають світло на Харківщину
