Що таке примусова евакуація? Чи можуть дитину забрати у батьків, якщо йдеться про зону обстрілів? Як переконувати, якщо родина категорично відмовляється виїжджати?
Сьогодні ми вирушаємо до Вовчанська, прикордонного міста поблизу країни-агресорки. Там в останні два тижні посилилися обстріли, і обласна військова адміністрація оголосила примусову евакуацію дітей із громади.
Евакуація триває зо 10 днів. Основна частина родин із дітьми вже виїхала. Хтось їде самостійно, когось вивозили волонтери, когось переконували правоохоронці. Як це відбувається, що обговорює малеча в евакуаційних автобусах і що стає головним аргументом «за» виїзд, розповімо сьогодні.
На білому волонтерському позашляховику ми заїжджаємо до спорожнілого міста. Зустрічною смугою катять хіба що поодинокі велосипедисти. На вулицях безлюдно, але не тихо: час від часу чутно і виходи, і «прильоти». Вовчанськ звільнили після шестимісячної окупації торік у вересні, і майже весь рік місто та прилеглі села перебувають під обстрілами.
Перша наша зустріч — із начальником військової адміністрації Тамазом Гамбарашвілі. Він має видати волонтерам адреси для евакуації.
«До початку евакуації у нас було приблизно 900 дітей на території громади. Після оголошення примусової евакуації в список попали 194 дітлахів. Майже за тиждень ми відпрацювали за списками, залишилося 12 сімей сьогодні вивезти в більш безпечні місця. Працюємо сьогодні в місті Вовчанськ. Радісно, що батьки відреагували правильно, і більше половини дітей вивезли самі на безпечніші території».
12 родин — це скільки дітей?
«Дітей у нас зараз 30».
Чи є ті, хто відмовляються категорично?
«Так, є сім’ї, які категорично відмовляються, але разом із правоохоронними органами, службами у справах дітей ці питання відпрацьовуються. Працюють психологи, людей умовляють, щоб вони виїжджали. Тому що це насамперед безпека дітей».
А як пояснюють зазвичай? Що кажуть?
«Батьки звикли до обстрілів, майже рік після деокупації потерпають від них. І, знаєте, мало інформації у батьків було, куди їх вивозитимуть і як проходитиме евакуація. Але зараз більш-менш ситуація вирівнялась. Разом із правоохоронними органами, з волонтерами, з психологами, із місцевою владою доносимо правильну інформацію для батьків, і вони погоджуються на виїзд».
Як росіяни поводяться тут останніми тижнями, чи є обстріли?
«Обстріли у нас зачастили в останні два тижні, сьогодні вранці тільки ось затихли. Був масований обстріл самого міста щодня, і вдень, і вночі. Артилерія, міномети».
На сьогоднішній евакуації працюють одразу кілька волонтерських організацій. Так звана база, де лишають білий автобус із написом «Евакуація діти», — у селі за кількадесят кілометрів від Вовчанська. Автобусом заїжджати в місто небезпечно. Волонтери поїдуть кількома мікроавтобусами. Загоном Червоного Хреста керує Ігор Клименко.
Скільки людей маєте сьогодні вивезти?
«Порядка 30 заявлених».
За досвідом, хтось же точно не погодиться?
«11 тих, які вже готові на виїзд, 19 потрібно вмовляти».
Ви вже маєте чималий досвід умовляння. Що найкраще спрацьовує?
«Звуки. Виходів, “прильотів”. Слова тут не мають дії. Тільки як все активізується, прилітає у домівку, поруч, тоді люди самі готові виїжджати».
Чи зараз активізувалась евакуація на Харківщині, якщо брати різні райони?
«Так, і по Куп’янському більше, адже російська федерація намагається наступати на цьому напрямку. Люди виїжджають, бо активізувалися артилерійські обстріли: порівняно з останніми місяцями на 20%. Починаючи від Петропавлівки й ближче до Ізюму, від 37 до 40 кілометрів по лінії зіткнення, люди виїжджають».
Ігоре, які цифри за півтора року? Скільки ви вивезли людей?
«Це не ми вивезли, це командна робота. Купа людей, фондів, які працюють. Взагалі понад 53 тисячі за повномасштабне вторгнення після деокупації».
На першій адресі з-за паркану виходять троє дітей. Проводжає їх батько, він лишається. Малеча евакуюється разом із мамою Юлією.
Чому ви не виїжджали і чому зараз виїжджаєте?
«Знаєте, більше бити стали, а так сиділи, терпіли. Вихідні пройшли так собі, було гучновато. Ну, терпимо, сьогодні более громчєвато».
Поряд із мамою сидить 12-річна Еля. За нею — дев’ятирічні двійнята, брат і сестра. Розповідають, що під час обстрілів ховаються в палатці, яку їм побудував тато, і сплять там. Навчаються по мобільним телефонам — а коли немає світла, не навчаються.
На наступній адресі до буса підходить Наталя Крудько з сином Кирилом. Хлопчик тримає на руках сіре двомісячне кошеня, якого назвав Мишко. Наталя розповідає, що вони залишалися вдома весь цей час, а батьки і зараз не виїжджають. Їй теж не хочеться, але життя дітей дорожче:
«Ось пів години тому на ту сторону два рази так шарахнуло — думала, хати попадають. До сих пір щось горить, чий дім, я не знаю».
Кирило дістає з кишень залізяки, показує дітям, які вже сидять у бусі:
«Багато штук повикидав, а на криші, на сараї жменя така була. Папа каже, що це не касета, це якийсь снаряд забивають оцими гвоздями».
Шрапнеллю?
«Напевно, так».
Над головами починає кружляти безпілотник. Досвідчені волонтери кажуть: це «Орлан», його ні з чим не сплутаєш. Перечікуємо, сховавший бус між деревом і кущами. Чекаємо, поки інша волонтерська автівка привезе ще одну дитину. Малеча в бусі обговорює, які бувають уламки, що таке шрапнель. Кілька разів лунає слово «дракон». Перепитую у мами Кирила Наталі:
Це ви так квадрокоптер називаєте?
«Так, дракон».
Чому дракон?
«Не знаю, якось щоб не сильно лякати дітей».
Часто вони літають останнім часом?
«Так. Ну, вночі мало, переважно вдень. Вранці починають кружити, нам тільки гул чути. Ми не бачимо, де він літає. Один раз отак почули, думали, це дрони-камікадзе. З ними страшніше набагато, ніж з такими. Такі-то просто політали, і все».
Як вважаєте: на психіці дітей відбивається те, що вони тут чують, бачать?
«Молодший — я б не сказала, що він всерйоз це сприймає. Буває, навіть доводиться покричати, аби зайшов до хати. Старший більш серйозно відноситься. Сильно на психіку впливає, на дітей, на всіх».
Аж тут з’являється літній чоловік — дідусь одного з підлітків, який сидить у бусику. Від дідуся віє запах алкоголю, він вимагає віддати онука назад. Втручаються поліціянти.
На передньому сидінні буса сидить Євген Кириченко, рятувальник з багаторічним стажем. Він зараз волонтер загону евакуації Червоного Хреста.
Головний лайфхак за півтора року вторгнення: як вмовляти людей, які не хочуть виїжджати?
«Приклад домів, які ліворуч, праворуч. Якщо там немає домів, це впливає швидше».
Що зазвичай кажуть люди, які відмовляються?
«Вони кажуть, що встигнуть або що немає нічого страшного. Але там є діти, і найголовніше — це їхні життя. Наражати їх на небезпеку батькам не варто».
У випадках, коли батьки категорично відмовляються виїжджати, підключаються правоохоронці. Говорить начальник ювенальної превенції Чугуївського управління Нацполіції Олександр Чигринов:
«Є такі родини, які відмовляються від евакуації, бо прив’язані до своїх домівок, худоби. Вони звикли жити тут, бояться змін, іноді їх навіть не лякають постійні обстріли. Доводиться їх умовляти покинути домівку, адже безпека дітей — першочергова».
Евакуація — це важко не лише через обстріли, а й через емоції. Прощання завжди тяжкі. В такі дні волонтери бачать багато сліз. Це можуть бути родичі, які лишаються. Неодноразово вивозили дітей без мам. Плачуть бабусі, дідусі. Плачуть навіть сусіди.
На останній на сьогодні адресі на околиці Вовчанська, коли волонтери забирали 13-річну дівчинку разом із мамою, плакала сусідка — пані Марія.
Я дивлюсь, ви так розчулилися.
«Так. Жалко дівчинку».
Чого жалко? Вона ж від вибухів їде.
«Сусіди були, а вже й сусідів не буде. Може, це закінчиться скоро, і повернуться».
А ви принципово не хочете?
«Нє, поки не їду. Залишати не хочу це все».
І ось нарешті всіх зібрали. Невеликими групами евакуйованих довозять до білого автобуса, де вже чекають поліціянти. Очільник загону евакуації Червоного Хреста Ігор Клименко, їдучи на передньому пасажирському сидінні, рацією дякує колегам-волонтерам. Домовляється про завтрашній виїзд, ще ближчий до кордону та до лінії зіткнення.
Клименко підбиває підсумки дня:
«Сьогодні працював “Орлан”. Була остання адреса вздовж кордону з російською федерацією, і ми попали під полювання “Орлана”. Машина була в “зеленці”, ми працювали з Олегом удвох, пішки пройшли багатенько. Усе добре, людину забрали, їдемо назад на базу. Відпрацювали на всі 99%. Тих, хто були згодні виїхати, всіх зібрали. З тими, хто не згодні, працюватимемо далі. А з адрес, із яких планували зранку, всіх дітей, батьків, дідусів, бабусь, хто супроводжував дітей, — усіх зібрали».
Вовчанськ: примусова евакуація родин із дітьми
Вовчанськ: як живе звільнене місто на кордоні з рф
Евакуація дітей із Вовчанської громади
