Сьогоднішня наша історія лунатиме церковними співами, зізнаннями у коханні та болючими спогадами про катування і безсилля.
Сьогоднішня історія про Олену Ягупову, яка нещодавно звільнилася з російського полону, де втратила здоров’я, дістала складних травм голови, копала окопи для окупантів під дулами автоматів, проте змогла все це пережити. І про ось уже сім років як її законного чоловіка Артура Ягупова, який велику війну зустрів на фронті, бо уже три роки є військовослужбовцем 92-ї бригади. Він був безсилий будь-що зробити, аби визволити дружину з полону.
Сьогоднішня історія закінчиться у церкві: вінчанням і зворушливими словами отця Віктора Маринчака, до якого Ягупови прийдуть після того, як обіймуться після розлуки.
Ми їдемо спочатку до Чугуєва, аби побачити їхню неймовірно щемливу першу зустріч. А потім усі разом — до Харкова на Іванівку, аби стати свідками на вінчанні.
Ранок. Харків. Із Запоріжжя прибуває маршрутка, з неї виходить 50-річна Олена Ягупова з однією невеличкою сумкою. Усі її речі лишилися вдома — в окупованому містечку Кам’янка-Дніпровська Васильківського району Запорізької області. Олена дуже хвилюється: вона вперше за багато місяців побачить чоловіка.
Вони зустрічаються в центрі Чугуєва. Артур у формі, він кульгає, в одній руці — палиця, в іншій — квіти. Востаннє він бачив дружину ще до початку повномасштабного вторгнення, коли приїздив у відпустку.
Велику війну Артур зустрів у Циркунах. Тоді вже було зрозуміло: щось насувається. До осені, навіть коли їхнє містечко вже окупували, вони спілкувалися телефоном. Зв’язок був не завжди. А потім жінка зникла.
«Ще раз зателефонував через Starlink, не було відповіді. Мені подзвонила старша донька: “Ви давно спілкувалися з мамою?”. Я кажу, дні чотири не було зв’язку зовсім. А вона мені каже: “Я теж телефонувала, але відповіді немає. Мабуть, щось трапилось”. Потім тиша, тиша, і десь через два тижні прийшла смс-ка: “Маму заарештувала фсб”. Почали діяти, щоб про неї щось дізнатися. Донька через соцмережі шукала: “Знайдіть мою маму”. І десь у листопаді Ірині написала одна жінка з Енергодару, що мама знаходиться в СІЗО в Білозірці», — розповідає Артур.
Зверталися до Червоного Хреста, у СБУ, в поліцію, — жодна організація не допомогла, бо Олена зникла на непідконтрольній території, де неможливо вести розшук.
Де ви брали сили весь цей час? Вам треба служити. А тут дружина зникла, і ви розумієте, що вона в окупантів.
«Я почав вірити в Бога, щоранку молився і просив, щоб він дав їй сили і наснаги, щоб вона це все витримала. Ну і мені, звісно».
«“Усе, твоєї дружини більше немає, ти залишився один”, — дзвонили і ось таке говорили. Коли він мені розказував, у мене аж сльози пішли. А діти, старша дочка відмовлялися вірити. Ми, каже, її не бачили мертвою, тому не можемо її ховати», — додає Олена.
Про те, що довелося дружині перенести у полоні, Артур дізнається лише зараз. Коли жінка розповідає, хто саме, крім фсбшників, її катував, Артурові зводить щелепи.
«Причина була в тому, що мій чоловік знаходився в Збройних силах України, захищав Батьківщину, і я автоматично для тієї влади стала злочинницею. Вони хотіли дізнатися конкретно, де він знаходиться, його звання, підрозділ. Били мене по голові дволітровою бутилкою з водою, розбили голову у двох місцях, по пояс крові було. І чередували з удушенням: надівали пакет на голову, замотували на шиї скотчем. Одна людина тримала ніс, щоб я через пакет не могла дихати. Душили проводом від офісного чайника, стріляли поруч, до голови приставляли зброю. Я говорила, що не знаю. “Ну ми зараз тобі допоможемо згадати”, — і продовжували катування».
Хто це були?
«Один співробітник фсб, інші — з “днр”. А привезли мене у Кам’янсько-Дніпровське відділення поліції, де працювали місцеві колаборанти. Вони їм теж допомагали».
Вони вас знали, ви знайомі, привіталися з ними?
«Звісно. Я довго працювала в райдержадміністрації, і по роду діяльності мені доводилось часто з ними спілкуватися. Я їх знала і знаю, імена, прізвища. З деякими ми спілкувалися, практично дружили».
Сиділи такі в’язні як Олена з тими, хто ще до вторгнення потрапив за ґрати за кримінальні злочини: це вбивці, розбійники, рецидивісти. Але до неї та інших, кого схопили за ідеологічними мотивами, ставлення було геть іншим.
«Побивали місцеві працівники поліції, наші співвітчизники, громадяни України. Били в камерах людей дубинками, ламали ребра, відбивали нирки, на що говорили: “Ну, одну відбили, ще одна залишилась”. Били дуже сильно: на людях не було лиця, живого місця не було. У мене вся спина в крові, немає у що переодягнутися, на що лягти. Медичного обслуговування ніякого, ніяких таблеток, якщо погано. Тобто тебе побили, і ти лежиш собі побитий. На наступний день добре, якщо не прийдуть, бо можуть цю процедуру повторити.
Годували два рази на день. Могли погодувати лише раз — холодною кашею, яку навіть собаки не їдять. Все залежало від їхнього настрою. Чотири місяці була там, а згодом на два місяці вивезли, продали на рабську працю в полон солдатам рф — так вийшло, що на два місяці. Вони планували назавжди, але так не сталося».
Що ви там робили і де це було територіально?
«Це в Запорізькій області, село Верхня Криниця, на другій лінії оборони. Там копалися окопи, от ми цим займались. Жінок було мало: по господарству могли щось робити. Чоловіки копали окопи. Праця нелюдська, рабська, від десяти і більше годин люди працювали, вибивалися з сил. Звісно, під дощем, під снігом — це січень, лютий — і застужувались, і зривали спини, і ноги набрякали. Допомоги медичної — немає, ані медика, ані ліків. Ніхто на це не звертає уваги. Ти маєш брати лопату і йти копати.
Вони називали нас полоненими. Але це неправильне формулювання. Ми до них у полон не потрапляли. Нас до них у рабство продали, всіх із тюрми. Там усі люди були, яких схопили з їхніх будинків і відправили в тюрму, а після тюрми здали туди».
Олена навіть потрапила на відео пропагандистів. Її та ще 17 в’язнів звільнили після внутрішніх конфліктів між російськими офіцерами та колаборантами. Так вона опинилася на волі. У власному будинку ночувати не стала, наступного ж дня втекла. Замість 130 кілометрів до Запоріжжя їхала кілька діб через Європу. І ось вона у Харкові, заходить до храму Іоана Богослова Православної церкви України на Іванівці.
«У полоні було багато часу думати. Я лежала і не знала, живий він чи ні, немає ніякого зв’язку. Мені сни погані снилися, але я щодня молилася. І думала: востаннє, коли він приїжджав у відпустку й ми прощалися, може, я не сильно обняла, щось не договорила, якось не долюбила. І коли я звільнилася, подзвонила чоловікові: “Я хочу за тебе вийти заміж ще раз”. Він каже: “Ми ж з тобою вже одружені”. Я кажу: “Так, але я ще раз хочу за тебе заміж!”. Він одразу погодився».
Терміново обвінчати колишню бранку з чоловіком-військовим погодився настоятель храму отець Віктор Маринчак.
«Ніхто не знає, кому скільки відведено, коли і що з ким станеться, а чого нам боятися? Ми прожили щасливе життя. Нам є що пред’явити в останню мить собі й Богові. Настане час, і Господь спитає: ти був щасливий на землі? Бог нам дарував життя, Бог нам дарував людей, Бог нам дарував любов, Бог нам дарував тих, кого ми любимо, Бог нам дарував їхню любов, тобі мало для щастя? Стільки дарів ми отримали, ми таких людей бачили, ми таких людей обіймали. У нас було кому віддати своє серце. Ми повинні бути щасливими. Якщо ти не був щасливим, що ти зробив зі своїм життям? І ще одне питання, можливо, ви почуєте: чи ти зробив когось щасливим?».
«Так», — відповідає отцю Віктору Артур.
«О!», — радісно вигукує отець Віктор, і всі сміються. — «У цьому справа. Ваше завдання — не лише бути щасливим, нам треба зробити когось щасливим. І мені спокійно, бо я ж бачу, в яких ви стосунках. Я бачу, як ви дивитесь одне на одного, як ви даєте обітницю. Мені все зрозуміло. Я спокійний-спокійний».
Олена — у жовто-блакитній вишиванці, яку встигла перед вінчанням придбати у Харкові на ринку «Барабашово». Артур у формі, на плечі — шеврон 92-ї бригади. Їм обом по 50 років, на двох — шестеро дітей.
«Дуже зворушлива процедура, така відповідальна. Я так хвилювалася, що у мене аж руки тремтіли», — каже Олена після церемонії.
«А шкодую я, що не зробила це раніше на 20 років. Я, виявляється, у Артура була перша любов, та про це не знала. Коли він мені запропонував дружити у 16 років, я не планувала це, я планувала вчитися, кар’єру робити. А коли відучилася і виконала всю програму, пройшло 20 років. Так, це єдине, про що я шкодую. Вірніше, я не шкодую, я йому кажу: я б за тебе хоч десять разів могла вийти заміж».
Вона — з полону, він — із фронту, разом — під вінець
«Я просто боюся скажених собак»: історія жінки в окупації на Запоріжчині
