Із Тетяною Ляшко ми познайомилися під час поїздки в Буди до Центру первинної медичної допомоги №1 Харківського району. У центра сім амбулаторій, Тетяна — сімейна лікарка й завідувачка амбулаторії міста Південне.
Від початку повномасштабного вторгнення жінка залишається в рідному місті: працює, підтримує моральний дух колег, допомагає переселенцям і військовим. Вранці 24 лютого чоловік забрав Тетяну з лікарні. Згодом вона повернулася на роботу і написала колегам, що працюватиме щодня. Думки виїхати у безпечне місце, каже медикиня, навіть не було, а роботи було багато.
«У березні ніхто не розумів, що відбувається. Ми не знали, як забезпечити медикаментами інсулінозалежних пацієнтів із цукровим діабетом, астматиків, гіпертоніків. Усі перелякані, аптеки не працюють, нічого ніде немає. Всі бігли: “Дайте хоч щось!”. Ми почали організовувати кожен у своїй амбулаторії, хто що зміг. Я звернулася за допомогою до полтавських колег, я там навчалася. Далі вже пішло, з Європи почали возити гуманітарну допомогу, і ми забезпечили всіх максимально.
У квітні зорієнтувалися в плані медикаментів: де що взяти, як роздобути з Полтави, з Дніпра. Олексій Миколайович, керівник, працював із департаментом, щоб забезпечити пацієнтів життєво необхідними ліками».
Згадуючи той найважчий період березня-квітня 2022 року, лікарка зауважує, як важливо було підтримувати моральний дух одне одного. А також пацієнтів — адже в лікарню завозили постраждалих із гарячих точок:
«Ми не зрозуміємо людей, які на лінії зіткнення, доки самі не відчуємо. Те, що ми тут переживали, — зовсім інше. Коли люди приїжджали, ми намагалися їх розвеселити. Хоч дурня якась, чудили, аби людина просто посміхнулася: з якоїсь цукерочки, з вибрика, з чіпухи.
Ти розумієш: якщо сядеш і будеш плакати, нити, що все погано, буде ще хуже. Хотілося кричати, вити, плакати, і на стіну дертися, але ти розумієш, що кругом колектив, який треба аби якось держався. Треба було витягувати інших, витягуючи себе. Співали, танцювали на роботі. Заспокоюватись — ні, лише відволікаючись від проблем ми могли щось робити. І все робили: меблі тягали, вікна закривали, медикаменти рахували. Це витягувало і передавалося на пацієнтів. Коли ми спокійні та можемо собі дати ладу — і пацієнтів також витягували й давали їм ладу».
Тетяна упевнена, що війна об’єднала суспільство загалом, і колег також:
«Різні моменти бувають в колективі, розбіжності. Дуже багато граней загладилися. Тобто немає такого: “А це не моя робота”. Стало так: це наша робота, ми її робили, робимо і будемо робити».
Хоча війна може робити людей жорстокішими, припускає Тетяна, але її серце залишається відкритим, бо інакше вона не вміє. Її цінності теж зазнали змін за цей період: матеріальне, що раніше мало значення, відійшло на другий план. Бо найважливішим є люди, які поруч: неважливо, рідні чи ні.
«Так вийшло, що ми прийняли біженців у свій дім, чисто випадково. У перші дні, 26–27 лютого, приїхали дві сім’ї з дітьми трьох-чотирьох років: “Можна ми до вас будемо у підвал ходити, ховатися?”. Ми з чоловіком подивилися, кажемо: “Чого ви будете туди-сюди бігати? У нас місця хватає, все є в домі: їжа, вода, будь ласка”. Прийняли одних, других, потім їх провели, інших прийняли.
Я ніколи в житті так не проводжала гостей: коли ти готовий віддати все-все-все, загрузити в їхню машину. Це незнайомі люди, ми познайомилися 28 числа, але через півтора роки стали рідними. Даже рідні не такі рідні, як оці чужі. У нас не було питання: приймемо когось — не приймемо, будемо допомагати — не будемо. Допомагаємо, без варіантів».
Серця Тетяни вистачає і на допомогу дитячому неврологічному хоспісу, і військовим. Її чоловік воює вже десять місяців:
«Чоловік сказав із самого початку: я не буду ховатися, не буду уникати. І одного вечора прийшов і сказав: “Ти завтра на роботу, а я — у військкомат”. Десять місяців ми справляємося. Намагаюсь допомагати і на тому фронті, бо скільки б не казали: “у них все є, нічого не треба” — їм дуже багато треба.
А момент, коли привозиш хлопцям батончики, пакет печива з амбулаторії — для них це радість. Що вони не просто так там, про них думають тут, на них чекають, надіються. Ну, якось так: він там, я тут. Моє діло — чекати, і я дочекаюсь. Усі дочекаємося Перемоги, і все буде добре. Варіантів немає: ані у них, ані в нас».
«Хто до нас приходить — ніхто не виходить без допомоги». Як працює медичний центр у Будах
