Вони беруть полонених, озброївшися гілкою. Вони просуваються під Бахмутом. Вони — харківська тероборона, яка виросла до окремого штурмового батальйону.
Сьогодні ми їдемо на Донеччину, на передові позиції до 225-го окремого штурмового батальйону під командуванням Олега Ширяєва із позивним «Сірко». Підрозділ раніше був частиною 127-ї бригади харківської тероборони, створеної у березні 2022 року. Звільнивши Харківщину, частина бригади висунулася на Донеччину.
Відвоювавши кілька місяців у Бахмуті, батальйон Ширяєва перейшов у підпорядкування сухопутних військ як окремий штурмовий. У ньому служать переважно мешканці різних районів Харкова та області. Більшість із них мали мирні професії — а тепер це навчені й досвідчені мінометники, аеророзвідники, штурмовики-піхотинці.
Жодних локацій або назв населених пунктів ми не називатимемо. Єдине уточнення — ми під Бахмутом, і тут гучно. Перше місце, куди потрапляємо, — добре обладнаний підвал, де розмістився штаб аеророзвідки. Головний тут Анвар, до початку вторгнення — бізнесмен. Його домівка на Північній Салтівці зруйнована, як і всі будівлі там.
Анвар — командир аеророзвідки 225-го штурмового батальйону. Він і його хлопці руйнують наше дитяче сприйняття з книжок або з кіно, що війна — це танки десь у полі.
«Так раніше було, а зараз аеророзвідка — невід’ємна частина війни. Будь-який штурм, відбиття атаки, розвідка — все відбувається завдяки аеророзвідці. Бо ми бачимо все в режимі 24 години, 7 днів на тиждень: і пересування, і скупчення, і БК, і підвіз їжі — усі звички супротивника. Аеророзвідка спостерігає, робляться висновки, на їхній основі відбувається і наступ, і утримання позицій», — розповідає Анвар.
У підвалі, укріпленому мішками з піском, є кілька великих моніторів. На них видно позиції ворога: добре, до дрібних деталей. Можна роздивитися, що загарбники роблять.
«Опа, вибігли, вибігли. Вогонь. Один вогонь. Ой, харашо. Постарайся навестися зараз на хрестик, на ту нору, де вони були. Спостерігайте, може, ще вилізуть, але пишуть, що, ймовірно, “Орлан” (російський безпілотник — ред.) майже над вами».
Біля мікрофона — рудий бородань із хіпстерськими вусами, поряд ще хлопці з планшетами. На зв’язку — артилеристи із суміжної бригади та «летуни» — так називають аеророзвідників, які нині в полях на позиціях керують квадрокоптерами.
«Наприклад, йде підрозділ на штурм у лісопосадці. Кажуть, чуємо попереду кулемет. Аеророзвідка вираховує його, дає координати артилерії, артилерія гасить кулемет, і піхота йде далі. Це величезне зберігання життів, тому аеророзвідка дуже важлива.
У нас була ситуація, коли аеророзвідка побачила в кущах дві голови, передала на позицію, наші пішли і взяли в полон. Без цього ніяк. Зараз будь-які дії починають із моменту, як аеророзвідка це бачить і доповідає. Тоді приймаються рішення на рівні командування, виходячи з даних, які отримали від аеророзвідки», — говорить Анвар.
Лише за останній місяць батальйон взяв у полон 27 окупантів. Бачимо на моніторі, як щось палає на ворожій позиції: ймовірно, боєкомплект після влучання. Загарбники намагаються пожежу загасити. Тож нова команда: «Вогонь!».
Подивитися на тих, хто був по той бік монітора, ми їдемо автівкою зі зрешеченим лобовим склом. На позиції зустрічають двоє молодих хлопців. Сергій — харків’янин. Восени в нього народився син, якого він ще не бачив.
Те, що горіло, — це ви були?
«Так, це боєкомплект їхній був, ми корегували».
Які там результати? Розкажіть, бо нам поганенько було на екрані видно.
«Вибух БК, мабуть, є 300-ті, бо засипало їхній бліндаж. Зараз з’ясовуємо обстановку, що там до чого. Плюс дивимося підходи, щоби до наших хлопців ближче не підійшли».
А намагаються?
«Ну, звісно, постійно. Намагаються прорвати нас, але ми їм даємо відсіч. Зараз зв’язок пропав. Сигнал пропадає. Губимо, намагаємося повернути. Не завжди виходить. Працює ворожий РЕБ, глушить сигнали, відеосигнали».
Напарник Сергія — 25-річний Дмитро із Сумщини. Його село — за 200 метрів від кордону з росією. Дмитро саджає собі на руку «пташку» та забігає з нею у бліндаж.
«Літаємо без перерви. Багато складнощів через те, що перегріваються без перерви пульти, “мавіки”. Тим більше, зараз літо, жара, дуже важко утримати “пташку”, щоб її не втратити. Сильний порив вітру на малій висоті може її кинути в дерева».
Я бачу, що ви кожні 20–15 хвилин саджаєте, перезаряджаєте, і так цілодобово.
«Так, тому що летіти на відстань у три кілометри, і зараз вітер нам в лице. Якщо летиш сюди, це швидко, десь 8% зарядки, і ми встигаємо прилітати. А туди — 20% зарядки, бо проти вітра летиш.
І ми стрім даємо безперервно: одна “пташка” висить, дає стрім, я зависаю на її місце, вище на 20 метрів. Я його міняю, він летить, і вже я даю картинку. За п’ять секунд ми міняємося та дивимося: бо найближча позиція в 100 метрах від наших. Кацапи вибігають, вибіг один сьогодні — перебіг в інший окоп за п’ять метрів, і все, не рухаються взагалі. Про нас легенди, мабуть, ходитимуть. Вони бояться нас».
Під Бахмутом по позиціях українських оборонців зараз працює все можливе озброєння, переважно артилерія. А ще сильно дошкуляє танк.
«Моніторю від наших позицій на три кілометри, щоб не підходили резерви. Це безпека. Поки хлопці відпочивають хвилину-дві, ми все моніторимо, бо там дуже тяжко. Стараємося бути очима 24 на 7, удень, уночі. Навіть коли дощ, ми літаємо в дощ. Тут є такі місця, норка, звідки вилазять шестеро противників і йдуть на нас. І треба швидко доповісти: куди, хто, як рухається, хто може відпрацювати. Близько до наших не можемо працювати, бо за 100 метрів небезпечно.
Вони вже зрозуміли, що голову не варто висовувати. Ми їм не даємо не дихнути, не сісти. Є пересування одна-дві особи — всьо, ми працюємо. Потім, якщо добре відпрацювали, можемо групу зібрати, висунутися, зайняти нові позиції: 20 метрів пройшли, окопалися — все, тримаємо їх», — каже Дмитро.
Наступний наш герой теж харків’янин: це Юрій, командир мінометного розрахунку.
«А як вони себе поводять? Як загарбники. Великий асортимент техніки. В основному працюють із мінометів по наших позиціях, коли не дістають — з артилерії. Сьогодні був “приліт” чогось дуже важкого, навіть не 152-ї, тому що за кілометра три було відчутно».
Чи щось змінилося після того, як «вагнери» відійшли звідси?
«”вагнери” відійшли, зайшли ветерани чи десантники, лізуть і лізуть. Намагаються захопити, але ж наші війська не дають цього зробити і поступово переходять у наступ. Вони намагаються контратакувати, пробиратися вночі маленькими групами, як ті ж “вагнери”. Спочатку йшли валом, а зараз по двоє виходять, скупчуються, тоді їх розбиває наша артилерія. Із Харківщині вийшло швидко їх вигнати, але тут вони тримаються: позицій більше, оборона більш ешелонована».
Штурмовик Женя сидить в окопі. У нього втомлені очі. Поряд рація, граната, у руках автомат. Зізнається, що поховав кількох друзів:
«Я з ними з першого дня на війні був, був на похоронах. Дуже важко бачити близьких, які плачуть, переживають. Це неможливо передати. І бачити свою маму, яка розуміє, що зі мною таке ж може статися, — це найважче».
Женя з передмістя Харкова, із Покотилівки. У перші ж дні записався до тамтешньої оборони, хоча не мав військового досвіду: каже, вдома сидіти було несила. Тепер він — у складі штурмової групи.
«Я з перших днів у Харкові воював, це небо і земля. Тут набагато спекотніше, всі боялися сюди їхати, скажу відверто. У перший день я потрапив на позицію, і там одразу був 200-й. Я, звісно, переживав дуже сильно, для мене це великий стрес — бойові дії одразу. Тут є підтримка артилерії. Якщо по тобі насипають, то буде відповідь. Жарко для кацапів, бо ми зараз добре просуваємося.
Комбат робить усе можливе, аби “вищімити” ворога. Ви, мабуть, бачили відео з паличкою, яке він зняв. Це дуже приємно, коли комбат разом із нами на передовій».
Епізод із палицею, про який каже Женя, це запис із нагрудної камери комбата Олега Ширяєва. Вловивши одного з окупантів, він вирішив заманити решту. Переляканому росіянину причепили на спину звичайнісіньку гілку від дерева, сказали, що то вибухівка, і наказали йти до позицій та привести інших.
«Кращий бій — той, що так і не відбувся», — чутно на відео голос «Сірка». Так, за допомогою звичайної гілки, батальйону вдалося поповнити обмінний фонд. Говорить Олег Ширяєв:
«27 осіб за той місяць ми взяли, вважайте, одного полоненого на день. Окупанти постійно намагаються нас штурмувати, ми контратакуємо і також штурмуємо їх. Зараз, повторюся, на нашому напрямку ми в позитивній динаміці рухаємося».
У Міноборони підтверджують: нині ЗСУ закріпилися на усіх панівних висотах довкола Бахмута. У самому місті ворог фактично у пастці. Просування на південь від Бахмута — понад кілометр. І лише ті, хто тут нині, знають, якою ціною дався цей кілометр.
Харків’янин Олег заводить квадроцикл. Дивно бачити цей відпочинковий транспорт тут.
«Це квадроцикл, який виконує бойові задачі, вивозить поранених з-під обстрілів. Він може вивезти трьох-чотирьох людей там, де навіть машина не проїде на великій швидкості, що під обстрілом дуже важливо: 80–90 кілометрів їде», — пояснює Олег.
А як пораненого тримати, якщо він позаду сидить?
«На ньому вивозять відносно легких, у кого поранення, наприклад, у руку. Плюс є ось така сітка: коли садиться людина ззаду, ми її прив’язуємо до себе, надягаємо на руки, і людина притискається. Навіть якщо вона втратить свідомість, ти їдеш і контролюєш її. Але бувають ситуації, коли так не виходить. Крайній раз, коли вивозили, прийшлося покласти ноші, людина сиділа задом наперед і тримала їх».
Але навіть на цьому квадроциклі, каже Олег, не завжди можна під’їхати до місця, де є поранені. Тож хлопцям доводиться виносити побратимів на ношах. Це можуть бути і три, і чотири, і п’ять кілометрів.
«Якщо він важить навіть 80 кілограмів, нести доволі нелегко. А коли трапляється по два, по три, по чотири поранених, приходиться важко в цей день. Втім, адреналін та думки про бойового побратима підбадьорюють, бо кожна хвилина, кожна секунда коштує життя. Аби врятувати друга, доводиться бігати дуже швидко».
Колишні харківські тероборонці на передовій поблизу Бахмута
«Незважаючи на втому, всі хочуть довести справу до кінця», — військовослужбовець Валентин Дебелий
