Коли знаєш «навіщо», подолаєш всіляке «як». Ця історія про те, як житель Харківщини примудрився навіть у тому, що лишили по собі окупанти, знайти користь.
43-річний Ігор Князєв з села Довгеньке замість зруйнованої звів оселю з ящиків з-під «Градів» — тих самих «Градів», якими росіяни обстрілювали навколишні села.
Довгеньке — це межа Харківщини та Донеччини. Село розташоване за Ізюмом, і це один із тих населених пунктів, які повністю стерті з лиця землі. До вторгнення це було немаленьке село на 700 людей, переважно фермерів. Місцеві кажуть, що сюди навіть перевізники відмовлялися пускати маршрутки з Ізюма, бо пасажирів бракувало: чи не в кожного були по дві автівки у дворі.
Ми багато їздимо по деокупованих населених пунктах, тут кинулися в очі бур’яни: будинки, подвір’я, стежки поросли травою, подекуди вже по груди. Повертатися до аж настільки зруйнованого села мало хто хоче. Тут немає жодної вцілілої хати, перебиті газ, світло, вода. Проте сьогодні в село вже наважилися повернутися зо півтора десятки мешканців: люди розбирають завали, ремонтують, що можуть.
Один з них — Ігор Князєв. Він теж фермер, до вторгнення вирощував овочі та продавав їх на Донеччині.
«Оце один трактор уже зробили. У мене було чотири таких, тільки в нормальному стані, з кабіною. Он там ще один трактор лежить. Тут була сємочка, вона швидко загорілася, і згоріла вся. І комбайн згорів. Ось тут ще один трактор стояв, витягли ми його. Ось тут був повний склад пшениці, лише нещодавно перестала горіти. Вона як торф: горить і горить. Тут пологовий будиночок був для баранців», — показує Ігор руїни своєї домівки.
Початок обстрілів його родина пересиджувала у погребі. Спускаємося сходами: тут прохолодно, під ногами — кози. Це Ігор вже нині купив. З худоби, яку мав, ніяка не вціліла.
«Я в цьому погребі заложив усі документи: на землю, на будинок, на бізнес, на карабин. Коли заїхали танки, я вже поїхав. Просто тому що троє дітей. Батько залишився, бо вівці були. Як усіх овець перебило, батько чух — і уїхав. Солдати вивозили разом з трупами, добу не могли виїхати із села.
Ось ці орковські штани, між іншим, теплі-теплі. Їх тут було, знаєте, скільки? І штанів, і курток. Ну, блін, я їх носив, не буду приховувати, бо холодно. І батя в мене носив. Це, напевно, російські ботінки, вони нові лежали. Тут скільки було речей всяких різних. Носив, бо приїхав без нічого. Однією машиною поїхав, а все інше залишилося».
На подвір’ї помічаємо російський спальник, а на паркані — ще один однострій у російському пікселі. Тут навіть прізвище солдата є: Шевченко М. С. Поряд склад набоїв та кассет від них. Біля погребу лежать невеликі зелені дерев’яні ящики. Ігор каже, що вони з-під гранат, але для будівництва використовував не ці, а більші. Через бур’яни веде до складу: тут зо два десятки ящиків з-під «Градів», майже три метри кожен.
«Оце з таких ящиків робили: відкривали, засипали крошку, закривали, запінювали та прикручували. Кожен ящик прикручувався, ящик до ящика. Іде прекрасно. Їх повно, таких ящиків, можна городити що завгодно».
Скільки часу ви розбираєте один?
«Один ящик пів години розбирати. Краще не розбирати. Ну, ящики добротні, я вам скажу».
Дерево міцне?
«Так, і дерево, і взагалі скручене воно, напевно, бо вага — там написано, брутто 100 кілограмів. Я думаю, що для цього їх зробили хорошенькими, і снаряд такий опасний».
На ящиках етикетки: заламінований білий папір із написами.
«Міністерство оборони чогось. Город москва, чи що це, воїнська частина. Тут десь другий кусочок: тула, брянськ».
Ігор веде показати їхнє нове житло. Таких етикеток ми побачимо ще багато.
«Оце буде ванна кімната. Ванна, унітаз, пральна машинка. Я думаю, достатньо місця покупатися. Оце буде спальня одна. Я, між іншим, уже тут спав. Вид прекрасний, тут буде якраз поля мої видно, хорошо. А це хочу зробити кабінет».
Над зруйнованою майстернею, яку довелося відбудувати наново, на другому поверсі Ігор спорудив оселю з ящиків. Площа як у хорошої двокімнатної квартири — 60 квадратних метрів.
«До осені закінчу по-любому. І опалення хочу зробити. Я котел вдома вирізав, дров’яний, і на низу буде стояти дровяний котел».
Опалення вже рубить, воду братиме зі свердловини, а світло — від генератора.
«А що робити? Троє дітей. І мати шкода, і батю. Ну, хто ж за них? Я думаю, буде все нормально, головне — треба запустити землю. Потрібна допомога по розмінуванню. Хоч би так, а далі буде видно».
До оселі піднімається літній чоловік у сорочці в лелеки. Це батько Андрія — Анатолій Князєв. Каже, виїжджав з села останнім, вже коли всю худобу перебили.
«Вода була в кожному дворі, в кожній хаті. Централізовано все. Інтернет був, все було. А ті як почали бомбити, повтікали всі. Страшно, якщо снаряди летять. Один коло одного лягав. На території, де садочок в мене був, шість вирв».
А як виїжджали?
«Солдатів везли побитих, і я з ними. Я побачив, що тут робити мені вже нічого. Все розбомбили».
Але сиділи до останнього?
«Так. Останній із села виїжджав».
Новим житлом пан Анатолій задоволений. Стеля низенька, каже, та головне, що тепло. І відчутно дешевше за звичайне будівництво.
«Якби ми робили з цегли, як звичайний дім, воно би в копієчку обійшлося. А так — зекономлений матеріал. Їх тут, ящиків цих, багато, а вихода немає ніякого іншого. Хоч воно невисоке, жити можна буде. А далі видно буде».
Допомагають Князєвим відбудовуватися сусіди та друзі. Андрій Плесак колись переїхав сюди, на межу Харківщини та Донеччини, зі Львова. Його хата теж побита.
Це вперше, щоб ви з ящиків з-під боєкомплекту щось будували?
«Таке вперше».
І як воно, як матеріал?
«Як матеріал нічого. Ящики та ящики. Це ж ми засипали їх пінопластовою крошкою. У принципі, нормальний матеріал, бо він весь оброблений металом. Були ящики новіші, були старіші».
Як думаєте, стояти довго буде?
«Та думаю, воно вічно буде стояти, якщо москалі знову не прийдуть».
«Коли знаєш “навіщо”, подолаєш будь-яке “як”»
Рік після деокупації: як живе Руська Лозова. Фоторепортаж
