На денний етер радіо «Накипіло» завітав військовослужбовець Валентин Дебелий. Кирило Лукаш поговорив із ним про вступ у військо, страх, воєнну романтику і плани на відпустку після Перемоги.
Розкажи, коли ти пішов у військо та як готувався до цього?
Ми з побратимами із громадської організації «Сокіл» і патріотично налаштованими друзями вже з осені 2021 року відвідували й самі організовували вишколи, здобували навички парамедицини, ходили на стрільби, зробили собі дозвіл на зброю. Вже у січні планували, як будемо діяти при різних обставинах.
Ми пішли до війська 25 лютого. 24-го вже знали, де збираємося, і що робити далі. Нас було восьмеро, і ми розглядали різні варіанти. Нас запрошували побратими з «Карпатської Січі», але вони знаходилися в Києві. А ми — харків’яни, тож розуміли, що потрібні тут. Мій хороший друг свободівець Вадим Батій сказав, що можна долучитися до 120-го батальйону 113-ї бригади. Ми прийняли рішення і вранці були там.
Далі ви були в харківському ТрО і несли службу в Харкові, так?
Так, перший місяць ми знаходилися в Харкові. Тоді було багато невеличких завдань, і наш батальйон розлетівся різними куточками міста. Деякі хлопці слідкували за порядком на Південному вокзалі. Або прийшло повідомлення, що голова одного населеного пункту міг виявитися зрадником, і ми поїхали туди наводити лад. Потім контролювали під’їзди на Салтівку, біля тогочасної лінії фронту. Тоді здавалося, що вона може із Салтівки переміститься на Київську, а далі на Сумську.
Багато чого відбувалося. Зараз із досвідом я розумію, що можна було робити це краще. Але головне — усі, хто став на захист Харкова, не сумнівалися, чи правильно вони роблять. Ми стояли за своє місто та були готові до різних варіантів розвитку подій.
Тебе здивувало, що Харків наїжачився і почав люто й активно оборонятися від росіян?
Не здивувало абсолютно. Усвідомлення ролі української нації в Харкові йшло не так швидко, як хотілося б. Але те, що харків’яни люблять своє місто, було очевидно.
Коли перед початком повномасштабної я модулював в голові, яка кількість харків’ян дасть відсіч, я думав про тих, кого бачив на патріотичних заходах. Та виявилося, що звичайні люди, які ніби не цікавилися політикою, одразу усвідомили маркер «свій-чужий» і зробили що треба. Я бачив таких, зокрема, у теробороні. Дізнавшись, як вони сюди потрапили та чому прийняли рішення, я зрозумів, що ми Харків не здамо.
Що було далі? Ви поїхали з Харкова на інші території?
Нас перемістили на Ізюмський напрям: класичний фронт із полями та окопами. Там ми потихеньку вчилися воювати, бо хтось був із досвідом, а хтось учився на ходу та не мав часу на вишколи чи навчання у «Десні». Ми знайомилися з війною: емоціями, звуками прильотів. Ближче до літа ми були на тому самому Ізюмському фронті, але зі сторони Слов’янська. А влітку займали нульові позиції оборони та повноцінно вели бойові дії.
Наскільки швидко ви звикли до війни? Зрозуміло, що всі люди в Україні так чи інакше живуть у війні. Але чи можна звикнути до того, що ти на нулі?
Звикнути можна, але що таке звикнути? Страх все одно залишається. Це нормально: відчувати страх. Інша справа — як ти цей страх переносиш. Як сказала одна військова людина, треба впустити в себе війну, думку, що можеш загинути. Ця думка супроводжуватиме тебе завжди. Але треба переступати через себе і приймати: так, може статися все що завгодно, але я все одно виконуватиму наказ.
Коли з’явилися перші поранені, перші втрати, дуже мало бійців, з якими я перебував, не впорались з цим психологічно. Усі впустили в себе війну.
Це цікава теза — впустити в себе війну. Вона, мені здається, стосується не тільки військових, а всієї країни.
На мою думку, це єдиний вихід, як далі жити. Бо я сумніваюся, що існує дата, коли ми зможемо сказати: війна закінчилася. Треба усвідомити: у нас сусід із величезними ресурсами. І це війна ідеологічна, не тільки за землю або людей. Ні, тут як в «Гаррі Поттері»: існувати зможе лише один. Варто якомога швидше прийняти думку, що ми — нація, яка воює, така наша доля. Навіть якщо здобудемо Перемогу на полі бою, на дипломатичному, геополітичному рівнях, ми не будемо у безпеці після якоїсь конкретної події.
А що тобі допомагає впоратися зі стресом?
Усі військові мене зрозуміють: існує воєнна романтика, її в цивільному житті не знайдеш. Щось наближене — це подорожі, але знову згадаю слова одного розумного військового: як не крути, але для чоловіка війна — це найкращі прожиті роки. Страшні слова, але правдиві.
Сильно допомагає думка, що поруч побратими. Коли ти відповідальний не тільки за своє життя. Уявляти, як отримав поранення, страшно, та коли розумієш, що можеш побачити побратима з великої кровотечею, це чомусь лякає ще більше.
Ти вже думав, чим будеш займатися після війни? Будеш повертатися до цивільного життя чи пов’яжеш життя з військом?
Наразі я думаю про це рідше, бо є розуміння, що війна може тривати довго, і за цей час все зміниться. В ідеалі — ми перемагаємо, потім місяць, два, три відпочинку десь у Карпатах, де я в абсолютній тиші ловлю дзен, а згодом повертаюся та вирішую, що робити далі. За півтора роки накопичилася втома, і буде ще накопичуватися. Це підтвердять всі військові: скільки б наснаги, ідейної загартованості не було, зі втомою нічого не поробиш.
Мене цікавить рівень морального духу в армії. Він був позамежний на початку. Чи зберігається він зараз на такому ж високому рівні?
Коли ми були на південному фасі Бахмуту, я дивився на побратимів, нещодавно — звичайних людей, і думав: як вони воюватимуть. І був приємно здивований, бо коли треба було «зарубитися» на конкретній ділянці, пацани взяли і зарубилися. Іноді дивишся на тихого, спокійного чоловіка, і не очікуєш, що він здатен на неймовірні речі. Про їхню сталевість можна довго говорити. Я відчуваю: незважаючи на складнощі, на втому, всі хочуть довести справу до кінця, і це бажання веде вперед.
Я чув, що цивільні люди, наприклад, у супермаркеті, дивляться ніби крізь військових. Ти це відчуваєш, коли у відпустці?
Є люди, які можуть опустити погляд або дивитися крізь тебе. А на противагу, буває, що маленький хлопчик чи бабуся підходять, дякують, і не знаєш, що відповісти. Ти розумієш, що це правильно, це приємно, але ти не готовий до цього. Ти відвикаєш на фронті від контакту з цивільними людьми.
У відпустці я аналізую, що відбувається в місті, і маю дуже різноманітні почуття з цього приводу. Я розумію, наскільки важко буде військовим інтегруватися в цивільне життя.
