У лавах Збройних сил нині служать 42 тисячі військовослужбовиць. Із них п’ять тисяч українських жінок перебувають на передовій. Хтось давно обрав військову справу, інші долучилися до оборони країни нещодавно.
Ми поговорили з жінками, які служать в 92-й бригаді ЗСУ та у Держприкордонслужбі, та дізналися: як вони прийшли в армію та що їх мотивує. Кожна з них у свій спосіб працює на захист України, допомагає всім, чим може бути корисна.
Коротко познайомимо вас із дівчатами.
Яна, діловодка та медикиня роти
П’ять років Яна працювала сімейною адвокаткою. Дівчина каже: здавна розуміла, що на Україну чекає велика війна з росією. Тому потроху готувалася, проходила курси на виживання, закуповувала необхідні речі. У перші дні повномасштабного вторгнення була у добровольчому підрозділі, який боронив район Салтівка в Харкові. А потім оформилася до Збройних сил офіційно.
На службу Яна забрала свого собаку Тоні. Енергію дівчина черпає з книжок. Найбільше їй до вподоби читати про юридичну психологію. Понад те, Яна займається науковою діяльністю та пише дисертацію.
«Зараз я в армії, бо розумію, що потрібна тут. Я знаю, чим і кому можу допомогти. Вважаю, що кожна людина, яка може корисна в армії, має бути в армії».
Дарина, зв’язківиця
Дарина підписала новий контракт на службу в ЗСУ за тиждень до великої війни. Півтора місяця вона перебувала в окупованому Вовчанську, а як тільки вдалося виїхати, приїхала до бригади. Усвідомлення війни для Дарини було найсильнішим, коли гинули близькі люди з 2014 року. Військовим шляхом дівчина крокує від школи. Спочатку був військовий університет, згодом — служба за контрактом. Вдома на неї чекають родичі.
«Зв’язок дуже важливий для військових: радіостанція, розкласти Starlink, установити зв’язок. Якщо цього не буде, це означає, що не буде зв’язку з хлопцями, які перебувають на позиціях, в окопах. Тоді ми не будемо знати про стан їхніх справ і можемо їх втратити».
Світлана, зв’язківиця
Світлана змінила форму патрульної поліцейської на військову шість місяців тому. Простояла двогодинну чергу до військкомату, хотіла податися у медики. Але вільних місць на той момент не було, була потреба у зв’язківицях. Тож жінка пройшла навчання та долучилася до 92-ї бригади.
«Я тут, бо хочу собі довести, що можу в житті чогось досягти. Багато людей вважають жінок слабкою статтю. Ми в чомусь слабкіші, та можемо допомогти країні, людям. Мене наразі мотивує те, що в Україні має бути мир. Як він настане — тоді, можливо, будуть якісь нові цілі».
Марина, прикордонниця
Марина вже понад п’ять років служить в ДПСУ. До цього була майстринею манікюру, проте про військову кар’єру мріяла з дитинства. Вранці 24 лютого 2022 року дівчина прокинулася в Харкові від того, що в її квартирі вилітали вікна. Кілька тижнів вона мешкала в метро. ЇЇ батько та бабуся перебували в окупації в Харківській області.
Після перерозподілу кілька місяців Марина служила в Чернівецькому прикордонному загоні. На початку осені 2022 року вона повернулася до Харкова.
«Я надихаюся колегами: у когось вчуся, з кимось раджуся. Іноді бувають думки, що я вже не можу, в мене немає сил. Але кажу собі: “Якщо інші можуть, то й ти можеш”».
Анастасія, санітарна інструкторка, прикордонниця
Анастасія пов’язала життя з Держприкордонслужбою в 2015 році. Каже: після медколеджу хотілося зробити якийсь внесок у безпеку держави. Ніч на 24 лютого дня для дівчини почалася з командної тривоги. Далі прикордонників розподіляли на оборонні позиції.
Наразі Анастасія навчає прикордонників, які входять до штурмових бригад, навичкам домедичної допомоги. Адже безпосередньо на завдання захисники йдуть без медика: той знаходиться на точці евакуації. Чоловік Анастасії також нині воює.
«Сміливості додають, напевно, цивільні люди. Якщо проїжджає авто, в якому сидить дитина чотирьох років, дає квіти та каже “Слава Україні” — розумієш, що в тебе немає шансу дати задню. Треба рухатися лише вперед».
Гліб Тимошенко про війну, хороше кіно, страх смерті та тупі питання військовим
