Алея Слави на Харківському 18-му кладовищі від 24 лютого розрослася вдесятеро. До початку повномасштабного вторгнення тут було два ряди — тоді здавалося, так багато. Ми підрахували: зараз на Алеї Слави 23 ряди. І поряд — ще кілька виритих, підготовлених до нових поховань, могил.
Якщо не були — з’їздіть. Жодна телевізійна картинка або подкаст про це місце не передадуть відчуттів. Уздовж цих 23 рядів йти рівно хвилину неспішною ходою. Тут щодня когось ховають.
Сьогодні ми рушаємо проспектом Гагаріна на виїзд із Харкова у бік Безлюдівки, аби розповісти вам одну історію із сотень. Про того, хто віддав своє життя за нас.
Це історія боротьби з російською навалою, яка тривала кілька років за життя та десять місяців після смерті героя. На алею заїжджає бусик кольору хакі з цифрами «200» на капоті. Під склом — портрет немолодого чоловіка. Це Владислав Шеломієнко».
Про батька розповідає донька Тетяна Полторак
«У 2015 році він працював на СТО, і СТО вибухнуло. Він витягував звідти машини, які опинились у вогні. Йому казали, що треба оформлювати інвалідність, бо тіло дуже обгоріло, ліва рука зовсім не працювала. Але батько був настільки сильним духом, що сказав “Ні, я ніколи не буду інвалідом”.
На той момент вже йшла війна, і він почав шукати виходи, як бути потрібним країні. Пішов до військкомату, але його не прийняли, бо за станом здоров’я не підходив. Тоді він відправився самостійно на східний напрямок, коли були дуже складні умови в Донецькому аеропорту.
Коли загорівся танк на лінії вогню, він побіг до цього танку, щось полагодив, і витягнув і хлопців, і цей танк. Після цього роздивилися, що він знається на танках, і його забрали азовці. У 2020 році він попав до Урзуфа, в Маріуполь. Його оформили офіційно як солдата механічної роти, і батько став солдатом полку “Азов”».
На початку вторгнення 62-річний Владислав Шеломієнко був у Маріуполі та став до лав захисників «Азовсталі».
Попрощатися з ним до Харкова приїхала колишня бранка колонії в Оленівці, де вони разом згодом опинилися, Аліна Мелешко-Габурич. Вона лише нещодавно повернулася з полону.
«Він служив у нас механіком. З 20-го року ми з ним знайомі. Прийшла підтримати сьогодні його доньку, родину, тому що він був доброю, чуйною людиною. Ми з ним дуже добре спілкувалися, позитивний чоловік був, ідейний. Ми були, на жаль, у різних бункерах. Його танкова рота забрала до себе як спеціаліста, таку корисну людину.
І він до нас приїжджав у наш бункер, піднімав наш бойовий дух, настрій, і говорив, що з “Азовсталі” ми поїдемо лише з Перемогою. Тобто він тримав нас всіх у позитиві, і ми вірили, що переможемо, і що у нас все буде добре».
На танках Владислав добре знався, бо багато років працював на заводі Малишева у Харкові. Потім було скорочення, він став далекобійником. Коли доньці Тетяні виповнилося 15 років, він узяв її та молодшу сестру до Севастополя і влаштував святкування на крейсері «москва». Тому, що згодом затонув, говорить Тетяна Полторак.
«Деякий час із ним не було ніяких листувань, у них не було зв’язку. Потім їм привезли старлінки, і деколи зв’язок з’являвся. Дзвонити було заборонено, але через месенджери вони іноді нам щось писали, типу “Ми працюємо, все ок”. Коли вже був дуже важкий стан, вони були взяті в коло, він розумів, що вийти звідти важко, і писав, що лише диво може врятувати. Але навіть попри це писав: “Ми поїдемо на море, і будемо разом сидіти великою родиною за столом”».
Після того, як оборонці «Азовсталі» отримали наказ здатися в полон, частина з них потрапила до колонії в Оленівці. Нині це окупована територія.
Розповідає військовослужбовиця «Азову» Аліна Мелешко-Габурич, ексбранка Оленівки:
«Ми були в Оленівці, ми чули вибухи, коли це відбулося. Ми просто сиділи з дівчатами і молилися, щоб це повз пролетіло, щоб не було попадання туди, де наші хлопці. На жаль, сталося те, що сталося, хлопці загинули уві сні, вони закриті були. Шкода усвідомлювати, що такі люди ідейні, патріоти України гинуть від рук окупантів».
Теракт в Оленівці стався у липні 2022 року. Тоді, за попередніми даними, загинуло 53 бранця. Та перевірити ці цифри наразі неможливо, адже Оленівка все ще окупована.
Поранення дістали понад 100 полонених. Тіло Владислава Шеломієнко вдалося повернути на Батьківщину минулої осені, а далі — довгий шлях ДНК-експертиз.
Із чим доводиться стикатися рідним загиблих і зниклих безвісти, розповідає Уляна Осіння, наречена одного з бранців Оленівки.
«Ми ще не поховали, у нас є перше підтвердження, а поховання — лише після другого. Списки виставила росія 30 липня, він у списку був останній. Побратими, яких обміняли 22 вересня, сказали, що, на жаль, його не довезли до лікарні. Він втратив багато крові. Раніше була мрія: дочекатися з Маріуполя, з полону. А тепер єдина ціль — щоб усі винні були покарані, хто зробив цей страшний теракт».
Свій 24-й день народження її наречений Віталій Литвин зустрічав уже в полоні.
«Він сказав, що на день народження йому дали подвійну порцію каші».
На 18-те кладовище Харкова попрощатися зі Владиславом Шеломієнком з’їхалися рідні інших загиблих та зниклих безвісти. Вони об’єдналися у спільноту, де обмінюються інформацією та підтримують одне одного.
Говорить сестра одного з бранців Оленівки Тетяна Лісова, яка приїхала з Черкас
«Ми ще сподіваємося, бо у нас ще немає остаточного підтвердження. Мій брат там був. Він був у списках, які росія опублікувала. Ми просто не приймаємо цю жахливу правду, важко повірити. І поки немає остаточного підтвердження, для нас він ще живий.
Ми багато спілкуємося, зріднилися, всі рідні стали. Бо так, як ми одне одного, нас ніхто не може зрозуміти. Пережити цей теракт, жахливе вбивство рідних — це зрозуміти можуть лише ті, хто такий досвід отримали. Тож ми спілкуємося, потроху одна одній про рідних розповідаємо, згадуємо, які в нас вони найкращі.
І тепер ми боремося, аби відновили міжнародне розслідування і визнали це терактом. І щоби країну, яка здійснила цей злочин важкий, визнали винною, щоби жахлива смерть наших рідних не була марною. Винні мають бути покарані».
Прощання триває недовго. Азовці зачитують молитву полку, труну з логотипом «Азову» спускають у могилу. Усі, хто прийшов попрощатися, кидають жменю землі.
Говорить колишня колега Владислава Шеломієнка Вікторія Ярошчук
«Про те, що він був на “Азовсталі”, я дізналася від співробітників. Коли повідомили, що будуть його ховати, я кому могла, повідомила. Всі свої справи відмінили, і ми приїхали. Бо це людина, герой. Вони всі тут герої.
Я не знаю, скільки треба років, щоб це все стерлося з нашої пам’яті. Мабуть, ніколи не зітреться те, що ми зараз тут бачимо. Я хочу, аби всі пам’ятали по імені кожного, хто тут лежить. А скільки ще таких кладовищ по нашій країні. Ці хлопці — герої, ми зобов’язані їм тим, що зараз можемо жити, працювати, гуляти. За все ми величезно дякуємо, і завжди їм буде вічна пам’ять».
У могилу Владислава донька Тетяна поклала шеврон, який розробила на прохання батька.
«Саме перед тим, як вийти з “Азовсталі”, він попросив. Каже, ми будемо виходити в полон, ти можеш зробити особливий шеврон для тих, хто був на “Азовсталі”? Я кажу, а що там повинно бути? Він говорить, обов’язково — слово “кіборги”.
Тож ми з дизайнером зробили такий шеврон, і сьогодні три дівчини, які чекають з Оленівки хлопців, отримали його. Один із Сенсеєм закопали, це був його шеврон. Хтось уже не зможе отримати, і я передам шеврони їхнім родинам. Сьогодні ми ховаємо Сенсея, а завтра, післязавтра ми ховаємо хлопців, яких стратили в Оленівці».
«Коли є такий міцний тил, то і ЗСУ працює», — солдат Харківської ТРО
