20 травня 2023 року, Київ. Я йду на виставу, якої б не мало бути, аби пропустити через себе біль, що неможливо осягнути повністю та не з’їхати з глузду.
Минув рік від моменту виходу наших захисників і захисниць у російський полон за наказом вищого керівництва України. Військові зважилися на цей крок, аби зберегти життя важко поранених побратимів, які в умовах антисанітарії, задухи, безперервних обстрілів і через нестачу медикаментів поступово гинули в нетрях комбінату.
Вони зробили крок у невідомість. Як ми вже знаємо зараз — крок у тортури, голод, холод, нелюдські умови, фізичний та емоційний ґвалт. Для деяких бійців російський застінок став останнім у житті катівним притулком.
Вночі 29 липня на території виправної колонії селища Оленівка стався теракт: було знищено будівлю, де утримувалися українські військовополонені. Понад 50 азовців загинули, близько 100 отримали тяжкі поранення. Міжнародні організації, що виступали гарантами дотримання Женевської конвенції, виявились безсилими. Серця багатьох матерів, дружин, рідних і друзів тієї ночі зупинилися. У них відібрали надію назавжди.
За цей рік вищому військовому керівництву вдалося чимало: повернути додому 2 185 військових. Та понад рік у нелюдських катівних умовах знаходяться ще 1 900 військових Маріупольського гарнізону, серед них понад 700 — бійці бригади «Азов».
Концертна зала Українського дому заповнена вщерть, усі 500 місць зайняті. Ще кілька років тому я б не повірила, що буду дивитися таку виставу. І що її створено не за мотивами фантасмагоричного оповідання, а це — реальність. Або жахливий сон, від якого вже не зможеш прокинутись.
Усі ці моторошні історії — реалії для людей, яких я могла бачити, коли відпочивала у Маріуполі. З ними ми могли пити каву за сусідніми столиками у прибережній кав’ярні, можливо, колись ці люди просили мене приглянути за їхніми речами, поки вони плескалися в Азовському морі.
Тепер цього міста немає, а я дивлюсь виставу про те, як його знищували… Нашої русофобії ніколи не буде достатньо.
«Азовсталь. Голоси» — мультимедійна вистава, де право голосу отримують ті, кого нині почути неможливо. Медики, бійці, цивільні. Кожен персонаж — узагальнений портрет тих, хто пройшов горнило 86-ти днів боїв за Маріуполь.
Зі сцени до глядачів промовляють також Любов і Свобода. Пригадується геноцид українського народу за часів Голодомору 1932–1933 років і проводиться паралель із сьогоднішніми подіями.
Вистава, за словами акторів, від початку була орієнтована на іноземного глядача, аби метафорично чи мовою фактів донести світові, які надлюдські випробування влаштували українцям російські терористи.
Випадкових людей тут немає. У повітрі відчуваються велика любов і скорбота. Рідні військовополонених виносять свій біль принтами на футболки, небайдужі — купують торбинки чи листівки, дизайн до яких створила дружина командира «Азову» Катерина Прокопенко. Кошти від продажів ідуть на підтримку родинам захисників.
Серед натовпу помічаю двох усміхнених людей з ідеальною осанкою. Це Дмитро «Орест» Козацький та Валерія «Нава» Суботіна (Карпиленко). Вони щось жваво обговорюють і багато сміються. Підходиш подякувати їм — а вони чомусь дякують тобі.
Так сталося, що моє місце було поруч із Навою та Орестом ліворуч, а праворуч — із матерями бійців, які досі у полоні. У перших рядах можна було побачити парамедикиню «Тайру» — Юлію Паєвську, Сергія Каліберду — бойового командира «Азову», який брав участь в боях за Маріуполь і пройшов полон. Були там і пілоти гелікоптерів, котрі здійснювали польоти з доставки вантажу та евакуації поранених з «Азовсталі».
«Дякуємо, що ви знайшли час і сили, аби бути тут», — сказав ведучий, і зала аплодувала кілька хвилин стоячи.
Наголошувалося, що нині надзвичайно важливо підтримувати згадки про наших захисників і захисниць в інформаційному просторі. Невідомо, чи допомагає це в обміні, адже це складний і делікатний процес. Але це підтримує родини захисників, для яких час зупинився 20 травня 2022 року.
Переглянути цей допис в Instagram
«Хочу подякувати кожному бійцю Маріупольського гарнізону за те, що вони переломили хід цієї війни. Хочу подякувати всім структурам, дотичним до обміну. В умовах активної фази війни ви робите неможливе. Ви повертаєте захисників і захисниць додому. Мого чоловіка повернули в межах обміну 6 травня, і наш півторарічний син нарешті обійняв батька. Ми не зупинимося, поки останній боєць не повернеться додому», — сказала представниця Асоціації родин захисників «Азовсталі» Катерина Петренко.
У перші хвилини вистави до глядачів звертається «Азовсталь». Митці подарували комбінату голос. До речі, автором текстів є уродженець Маріуполя Хачатур Василян. Зі сцени до глядачів промовляє «Пташка» — як уособлення всіх жінок, які стали на захист українського міста. Також говорить Орест, світлини якого облетіли весь світ, і завдяки яким люди побачили, що собою являє російське «освобождение».
Суб’єктивно, найболючішим був монолог 10-річного хлопчика, що назавжди залишився в нетрях комбінату.
«Мене звати Людина. Друзі та рідні називають мене Сергій. Я з 3-А класу гімназії №2. Мій тато, моя мама, моя сестра й наш пес Боря живемо в “Азовсталі” вже півтора місяці. Раніше ми жили в Маріуполі, але тепер наш дім — четвертий цех металургійного заводу “Азовсталі”. Мій тато разом з іншими татами захищає наш будинок від довбаних рашистів. У нас квітень, на відміну від усього світу. Багато хто з наших пішли та потрапили в полон. І хоча здається, що на заводі нікого немає, тоді що — ми? Чому ми не пішли з рештою? Ми не можемо. Ми мертві».
Вистава тривала під акомпанемент схлипувань. Роз’ятрена рана, яка болить усім.
По закінченню вистави на Софійській площі відкрилася інсталяція-символ стійкості та віри наших військовополонених з «Азовсталі». Аби дійти з вистави до площі — проходжу повз безкінечну стіну пам’яті тих, хто віддав у боях життя за українську незалежність. Невимовно боляче дивитись у ці красиві, переважно зовсім юні, обличчя.
Надовго можна застрягнути біля випаленої рашистської техніки, роздивляючись надписи й гасла, які залишили наші бійці на трофеях.
Тут же — фотовиставка: порівняння, як виглядала Польща після нападу нацистських загарбників та Україна після приходу росіян.
Скульптура — зв’язані руки міцною мотузкою, стоятиме тут, доки на рідну землю не ступить останній, звільнений із російського полону, українець.
«Саме так, у таких мотузках, у скотчі, мої руки були дуже часто. Спереду, або за спиною. І лише зараз, коли майже рік пройшов після обміну, моя спина нарешті почала природно ставати прямою», — розповіла Юлія «Тайра» Паєвська.
Парамедикиня та волонтерка наголосила, що рухати процес обміну допомагають звернення цивільних до міжнародних організацій. Але їх має бути дуже багато. Подати таке звернення займає лише п’ять хвилин.
Офіцер управління бригади «Азов» Дмитро Дмитрович наголосив, що близьким полонених дуже потрібна увага та підтримка. Військовий, якого було звільнено з полону у вересні, закликав суспільство не бути байдужими, не соромитись і не ховатися від біди співвітчизників.
20 та 21 травня у країнах Європи та світу відбулося понад 20 масштабних мітингів до річниці полону захисників «Азовсталі». Мітинги відбулися у столицях та найбільших містах понад 15 країн, серед яких Польща, Німеччина, Грузія, Велика Британія, Франція, Словаччина, Ірландія, Чехія, Туреччина, Кіпр, Нідерланди, Швеція, Латвія, Угорщина, Австралія, США, Мальта.
https://nakipelo.ua/ru/pro-polonenykh-ne-mozhna-movchaty-ale-treba-znaty-iak-varto-pro-nykh-hovoryty/
