«Квадрат», «Хобітка», «Стометрівка»… Якщо ви не знаєте, що означають ці слова — нам вас трохи шкода. Але не хвилюйтесь, зараз розкажемо про культові місця харківської молоді.
Дев’яності — початок нульових: «Хоббітка» біля Майдану Свободи
Напій: пиво «Рогань» «Традиційне» чи «Рогань» «Журналістське»
Пісня: Cranberries, Zombie
«Хоббітка» з’явилася на початку 90-х років біля найближчого до університету Каразіна входу в сад Шевченка. Вона починалась як своєрідний клуб поціновувачів книг Толкієна.
«Люди були різні: від анархістів і хіпі до студентів і науковців. Після першої рольової гри в срср, куди потрапили харків’яни, вирішили зробити рольовку за “Володарем перснів”. Після гри одразу стало більше людей, і нас виперли на вулицю.
Тоді виникла назва “Хоббітка”, і з 1992 року рольовики збиралися по середах на вулиці, перед головним входом в універ. Кожна зустріч була витвором мистецтва: люди приносили власні обладунки, дерев’яні мечі, мінялися книжками, ділились ідеями, навіть тренувалися фехтувати», — пригадує Інна Роменська.
Трохи пізніше за Інну на «Хоббітку» прийшов Роман Даніленков. Сміючись, він розповідає, що зараз часто зустрічає журналістів, біологів, бізнесменів, які також тусили там. Роман згадує, що загалом «Хоббітка» була мирною. Іноді хтось кидав хлопавку, точилися дрібні сварки, але сутичок чи бійок поза реконструкціями не було.
«Пам’ятаю, там, як і повсюди в Харкові, поряд не було туалету, тому ввечері всі ходили пісяти під дерева поруч. До мене якось підійшов ППСник, оглянув речі, нічого не знайшов і сумно сказав “Дай хоч 50 копєєк на мороженоє”».
На «Хоббітку» приходили любителі фентезі та спортсмени, що займалися історичним фехтуванням. Вони планували рольові ігри: як реконструкції реальних історичних битв, так і битви за сюжетами книг. Костюми для ігор, а іноді й повноцінні обладунки чи зброю робили собі самі.
«Пам’ятаю історію, як один з відомих ігровиків, Майкл, що вчився на історичному в ХНУ, захищав диплом по середньовічному монгольському обладунку.
Так він приніс його реконструкцію на екзаменаційну комісію та, демонструючі міцність, із хеканням рубанув прям там по ньому сокирою.
Ще один “хоббіт” дістав десь шматок танкової броні та зробив з неї нагрудник: його неможливо було взагалі підняти, не розумію, як він у ньому ходив», — посміхається Роменська.
Ближче до середини двохтисячних на харківських форумах з’явилися теми «Хоббитка вже не та?», а учасники тусовки розбіглися по інших місцях. Коли Інна закінчила університет, для неї закінчилась і епоха «Хоббітки».
Роман в якийсь момент просто перестав туди ходити і думає, що «всі інші теж просто перестали туди приходити».Він каже, що зараз би спокійно відпустив би сина на «Хоббітку» — бо там знайшов багато добрих знайомих.
Початок «нульових»: клуб Drive, майдан Небесної сотні, 19а
Напій: горілка
Пісня: «Оркестр Че», «Трік-трак»
Drive, що знаходився в Палаці культури «Будівельників» на початку двохтисячних, збирав велику тусовку харківських музикантів і артистів. Як згадує Євген Стрельцов, фактично це було єдине місце, де музиканти могли пограти.
Широко відомим для харків’ян, не залучених до музичної тусовки, клуб став через лояльність до ЛГБТ-спільноти та свінгерські вечірки, які там проходили. При цьому конфліктів чи сутичок через це не виникало.
«Всім було похуй + поїбати. Єдиний раз, я пам’ятаю, приїхала в клуб міліція, дуже інтелігентно всіх перевірила та й поїхала».
Євген потрапив у Drive через Love parade, концерти, які влаштовувала журналістка Олена Солодовнікова. На цих концертах можна було зустріти учасників «Оркестру Че», 5’nizza — Сергія Бабкіна й Андрія Запорожця, Петра Целуйка з гурту «Тигр, що сміється», акторів «Театру-19».
Згодом у місті відкрився Churchill’s music pub, і тусовка музикантів перемістилася туди. У 2012 році на Drive раптово звернув увагу Геннадій Кернес. На засіданні виконкому чиновники прийняли рішення виселити клуб із ПК «Будівельників», бо «ЛГБТ-тусовці не місце в комунальній власності».
Нині у Drive тих часів Євген би не повернувся. «Там смерділи туалети, і всі дуже багато пили. Зараз я стільки не вип’ю».
Середина «нульових»: Churchill’s music pub, Дарвіна, 9
Напій: пиво з бару
Пісня: Vialka, Bamako
«Черчіль» став ніби магнітом, сюди приходили всі: панки, репери, поети. Тут відбувалися гучні концерти, літературні слеми, та й просто люди збиралися посидіти з друзями.
«Я не пам’ятаю, скільки мені було років, коли я про нього дізналася. Всі туди ходили, там були концерти, там тусила вся “Театралка”, де я вчилася, бо там були Міша Кабанов, Олег Каданов», — згадує Вероніка Склярова.
При неймовірній популярності Churchill’s music pub у ньому був лише один туалет — тому відвідувачі часто ходили до вітру за будівлею, де їх ловили міліціонери.
«Ми були всі такі юні, і весь час бухали, і з нами весь час траплялись якісь дивні історії. Всі писали в ЖЖ і жили на два життя: реальність та інтернет. Можна було знайомитися в інтернеті та зустрічатись в Черчіллі. Там я зустріла своє перше кохання».
Churchill закрився, зараз на його місці — звичайний бар, що вже не збирає поетичних підлітків послухати ска-панк. Вероніка народила двох дітей і пішла в декрет, у 2023 році вона представляла Україну на «Єврофесті» у Ліверпулі з проєктом WITH FIRE AND RAGE.Такого місця, як Churchill, їй не вистачає і досі: дружнього пабу, в якому б зустрічались усі.
Початок і середина «нульових»: «Квадрат», ХНАТОБ
Напій: портвейн «777»
Пісня: Linkin Park, Breaking the habit, TKN, «Два сердца»
У середині двохтисячних на сходах Харківського театру опери та балету почали кататись скейтери. Одночасно з ними на ХНАТОБі стали збиратися інші субкультури: прихильники репкору, репу, панку. Вони уподобали лівий балкон, що знаходився над «Кінопалацом». Це місце зустрічей і тусовок згодом стали називати просто «Квадрат» через форму споруди.
«Коли я там був, модним був репкор, потім емокор. Я більше по репкору: Limp Bizkit ми слухали, Linkin Park. Багато там знайшов цікавих знайомств, познайомився з “Квадратом” (Олексієм Бедріним), із Seven Pages of Silence. Ми тусовалися якраз на два лагеря: металісти — на “Хоббітке” біля Леніна, а на “Квадраті” — репкорщики, хардкорщики та блекметалісти», — згадує Віктор Кондратов.
Представники субкультур збиралися, пили пиво чи самогон і обговорювали типові для підлітків теми: нові кліпи улюблених гуртів, відносини з протилежною статтю. Загалом «Квадрат» був доволі мирним місцем, де не відбувалося сутичок чи бійок, лише любовні драми. Але періодично на ХНАТОБ приходили представники інших субкультур: побитися з ідеологічними опонентами та довести, що лише їхній улюблений стиль музики має право на існування.
«В мене був друг на прізвисько Сем. Він носив із собою в наплічнику будильник, щоб не пропустити останнє метро. Ми тікали на “Квадрат” із “Хобітки”, бо ввечері приходили ці металісти срані, конкретно набити всім морду. А якщо ти ще під пивом, то дратися взагалі не те що не хочеться, а не можеться, бо точно відхватиш.
І от одного разу ми тікали від цих лисих, врозсипну, і п’яний Сем кудись зник. Ми почали його шукати — ніде нема. Знайшли в останній момент, вже за 15 хвилин до метро, в кущах. В метро йому стало погано, так він у той рюкзак страшенно наблював. Сем доїхав додому, навіть не говорив з мамою, просто ліг спати. Вночі будильник задзвонив, мама відкрила Семів наплічник, а там…», — сміється Кондратов.
«Квадрат» пережив декілька спадів популярності, за якими йшли його ренесанси. Одні субкультури відмирали, на їхнє місце приходили інші. У «десятих» молодь все більше мігрувала в парки та сквери, зокрема у сквер Поезії. Віктор зараз повернувся би на «той» ХНАТОБ подивитися, хто там збирається, але сам би не тусувався.
«Десяті»: «Стометрівка», сквер Поезії
Напій: горілка з соком
Пісня: The Killers, Somebody told me
Удень тут гуляли місцеві мешканці з собаками і виходили покурити працівники Нацбанку, а ввечері сквер Поезії та майданчик перед Земельним банком забирали підлітки. Якусь конкретну субкультуру виокремити важко: тут грали на гітарах, співали та пили абсолютно всі. Можливо, коли «Стометрівка», як її називали, стала популярною, поділ на субкультури перестав бути актуальним і гострим питанням.
«Найчастіше всі посиденьки на Поезії, або “Стометрівці”, проходили під сильним алкогольним сп’янінням. В силу відсутнього в мене на той момент досвіду вміти пити та розуміння, що треба пити, а що — не треба, я не дуже добре пам’ятаю ці моменти. Донині до мене інколи долітають історії про людей, з якими я тусила на “Стометрівці”, наприклад, що чувак став морпіхом. На момент, коли ми там тусили, він був дуже-дуже класним, дуже-дуже смішним і завжди дуже-дуже “синім” або “напаленим”, — каже Ліна Плуженко.
Сквер Поезії скидував шари поколінь, що у ньому тусувались, як змія скидає шкіру. Тут гуляли майбутні журналісти, бармени, ведучі, вояки. Навіть після початку повномасштабної війни на «Стометрівці» ввечері лунають співи під гітару та п’яні сварки підлітків.
Ліна не пішла б зараз тусуватися у сквер Поезії, каже: вже звикла проводити час у барах, де не треба боятися, що тебе з алкоголем помітять копи, або відчувати сором за те, що роблять оточуючі.
