«Свідок» — платформа, яка збирає розповіді українців про їхнє життя під час російського вторгнення в Україну. Ми поговорили з одним із партнерів проєкту, Джеймсом Ходсоном.
Я не зовсім чужинець в Україні: моя дружина українка, мій син українець. Бабуся моєї дружини живе з нами тут, у Каліфорнії. Вона переїхала за пару місяців до вторгнення. Ми пов’язані з українською діаспорою та із самою країною, провели кілька відпусток у Карпатах, розмовляємо українською вдома.
Я був переконаний, що війна буде, лише не був упевнений щодо дати. Не було сенсу робити приготування, які робили росіяни, якщо метою не було повномасштабне вторгнення. Я дуже злий. Ми не зробили більше як міжнародна спільнота, аби запобігти очевидному. Думаю, можна було зробити багато чого невійськового характеру заздалегідь, що переконало б росіян не йти цим шляхом.
Того вечора я готував пасту на кухні: я наполовину італієць, тож маю робити пасту. Моя невістка з Лондона зателефонувала пізно ввечері та сказала, що щойно прочитала новини про початок вторгнення.
«Свідок» є великою частиною того, що ми робимо, але не єдиною. Є й інші речі, якими ми займаємося зі спільнотою економістів, які з групою Майкла Макфола пишуть рекомендації для Офісу президента України щодо санкцій.
Ми як організація активно співпрацюємо з національними урядами та органами місцевої влади в усьому світі. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, ми негайно почали шукати шляхи співпраці з українським урядом, аби допомогти, підтримати будь-яким способом.
Ми створили робочу підгрупу «Економісти для України». Спочатку в неї увійшов я та сім українських економістів з різних університетів США. Зараз це приблизно 300 різних дослідників, економістів з усього світу, включаючи Світовий банк, МВФ. Ми працюємо з Офісом президента, з Міністерством культури, з Міністерством цифрової трансформації та з регіональними адміністраціями.
Чому «Свідок» важливий
Ми прагнемо допомогти українцям зафіксувати те, що відбувається, створити архів спогадів і досвіду війни, аби він не був втрачений для майбутніх поколінь. Ми вважаємо важливим, щоби кожен акт агресії був зафіксований, навіть якщо це не військовий злочин, навіть якщо це не розслідувано.
Звісно, ми сподіваємося, що все буде розслідувано та всі будуть притягнуті до відповідальності. Але навіть якщо ні, важливо, аби кожен українець міг десь поділитися своєю історією, щоби це було доступно майбутнім поколінням. Це потрібно людям, аби бачити, що відбувається, коли йде війна, і чому вона ніколи не повинна повторюватися.
І це не лише про українців, правда? Це стосується європейців, їм теж треба зрозуміти, чому це ніколи не повинно повторитися. Це стосується американців, які також повинні це відчути, бо вони часто почуваються далекими та недотичними до таких конфліктів.
Тож це і канал допомоги Україні сьогодні, що висвітлює окремі історії, але водночас це засіб збереження культурної спадщини. Особливо якщо враховувати факт, що це геноцидна війна, і спогади будуть втрачені назавжди.
Це має особисте значення для мене, бо я наполовину італієць, наполовину англієць. Я виріс у місті, яке зазнало бомбардувань під час Другої світової війни. І я лише через 40, 50 років дізнавався історії тих, хто вижив. Тобто після Другої світової війни нам знадобилося пів сторіччя, аби усвідомити важливість збору історій людей.
Звісно, війну висвітлювали Times, Observer, були історичні звіти про те, що відбувалося в ті часи. Проте важливо, аби голоси людей були частиною історичного наративу. І це стало основним рушієм платформи «Свідок» в Україні.
Які історії найбільше запам’ятались
Якби я міг плакати над кожною історією, яку читав на «Свідку», — плакав би безперестанку. Найбільше вражають історії дітей, 14-15-16-річних, які використовують платформу, аби розповісти про свій досвід, або історії дітей, які провели два-три місяці в притулку. До цих історій вони додають малюнки, що зробили у цих притулках.
Наприклад, брат і сестра в Дніпрі: коли був ракетний удар по житловому будинку за два квартали від них, вони почули вибух і побігли туди допомогти. І вони розповіли: як піднімалися на вершину завалів, як скрізь було розбите скло та уламки речей, цементні блоки та шматки арматури. Діти витягали уламки, чуючи, як люди під ними кличуть на допомогу, поки екстрені служби ще не встигли приїхати на місце.
Це неймовірно болісно, що дітям доводиться переживати таке. Все в цій війні розриває серце, чи не так? Найдурніші людські дії призвели до того, що нація проходить через те. Якщо ми не зберемо ці розповіді, то втратимо частину історії.
Про взаємодію з Міжнародним кримінальним судом
Міжнародний кримінальний суд відкрив розслідування в Україні. Це означає, що вони приймають докази на постійній основі, а потім їхні команди на місцях відповідають за виїзд і подальші слідчі дії. Дуже важливою у зборі доказів військових злочинів є так званий ланцюжок відповідальності.
Це означає, що коли хтось зробив фотографію, ми повинні знати, де і коли вона була зроблена, який шлях подолала, перш ніж потрапити до слідчих. І наша платформа має забезпечення ланцюжка відповідальності. Ми працюємо з міжнародною спільнотою розслідувачів війни, аби гарантувати, що дані, надіслані на наш сайт, можуть бути використані як докази в суді.
Цей процес відрізняється від того, щоби просто зробити фото та надіслати його комусь електронною поштою. Фото потрібно проаналізувати, треба знати, яким пристроєм було зроблено знімок, обставини зйомки. Тому ми надсилаємо наші докази пакетами, створюючи набір PDF-файлів, і передаємо групам обвинувачень.
Слідчі зазвичай повертаються до нас через кілька тижнів або місяців і повідомляють, які історії їх найбільше цікавлять. Тоді ми допомагаємо їм зв’язатися з авторами та встановити ланцюжок відповідальності над поданими доказами.
Яка інформація ніколи не буде опублікована на «Свідку»
Ми дотримуємося журналістських процедур, у нас є команда модераторів. Ми дуже обережні, аби не стати платформою для російської пропаганди. Наприклад, накладаємо ембарго на публікацію інформації про переміщення військ.
Це не означає, що ми не випустимо подібне пізніше, але не публікуємо нічого, що може поставити під загрозу життя людей чи успіх військової операції. Ми також не проводимо кампанії з дезінформації, пропагандистські кампанії та не публікуємо шкідливі заяви, які не підтверджуються доказами з багатьох джерел.
Про допомогу штучного інтелекту в роботі зі свідченнями
Ми використовуємо ШІ кількома способами. Перший полягає в тому, що перевіряємо фотографії та відео на докази підробки чи копіювання з іншого місця в Інтернеті. Якщо фото було відредаговане чи взято з іншого сайту, ми позначимо зображення як таке, що не зроблене автором поста.
Також ми використовуємо технології та штучний інтелект для аналізу повідомлень у публікаціях і щоби рекомендувати людям корисні ресурси. У нас є розділ платформи, присвячений ресурсам психічного здоров’я, гарячим лініям із запобігання самогубству, підтримці в онлайн-чаті з психіатрами, потенційно — зустрічам із психологом у реалі для обговорення складних речей та підтримки дітей. Ми робимо ці ресурси видимими для людей.
Як боротися з вигорянням
Я злюся. Я їздив до Києва у вересні 2022 року. Мене запросили зустрітися з представниками влади, громадянського суспільства та з нашими співробітниками. Я багато побачив за ті кілька днів, що був там. Те, що я побачив, та історії, які я читаю, зміцнили моє бажання робити більше.
Ми маємо технологічну платформу, яка дає змогу людям отримувати допомогу в різних містах, де ми працюємо. Я вже згадував інфраструктуру стабільного доступу до Інтернету, яку ми розгортаємо в Україні. Ми працюємо над посиленням санкцій проти росії та третіх країн, які заважають скорішому завершенню війни. Ми намагаємося зібрати через «Свідок» якомога більше доказів військових злочинів. Ми прагнемо надавати людям притулок.
Щоразу, коли я читаю те, що викликає гнів, намагаюся знайти нові способи допомоги. І це я хочу донести до інших людей. Багато хто у США, за межами України сприймають це так: що я можу зробити? Я лише одна людина. Але кожен може чимось допомогти. Я хочу, аби люди читали ці історії та дійсно розлютилися, щоби більше людей діяло, бо навіть одна людина може змінити хід історії.
Моя особиста мета полягає в тому, щоб якомога більше людей зробили хоча б маленьку річ, аби допомогти. Це, зрештою, зупинить війну. В іншому випадку ми такі ж, як росіяни, і просто не хочемо робити нічого конкретного, аби зупинити страхіття.
І, знаєте, я не хочу, аби ця відповідальність лягала на мої плечі. Щоби через 20 чи 30 років мої діти озирнулись і спитали: «Тату, а що ти робив, коли це сталося?». І я думаю, що на Заході багато людей, чия відповідь на питання дітей буде не надто приємною.
