Ідучи на інтерв’ю, ніколи не знаєш, якими сенсами наповниш думки, диктофон та до яких висновків дійдеш. Інтерв’ю, яке ви зараз прочитаєте, перенесло учасників розмови в минулий рік і провело місяцями, немов кімнатами. Часи, коли Харків жив у метро, жив у перервах між вибухами, жив між зруйнованих будівель. Жив.
Підсумок буремного року підбиває фотограф Олександр Осіпов виставкою фотографій, як місто вирощувало залізобетонний хребет.
Кожна світлина — маленька історія: тут можна згадати чи дізнатися, як вистояв Харків, тримаючись на любові, взаємопідтримці та музиці. Кожна світлина — документ. Ми подивилися експозицію, почули багато історій, що стоять за фото, тож спробуємо їх зафіксувати і передати.
Цю світлину Осіпов зробив торік наприкінці квітня. Потрощена ударом російської ракети на початку великої війни пам’ятка архітектури місцевого значення «Палац праці». Зараз, здається, містяни вже звикли до «побитого» вигляду будівлі, у внутрішньому дворі комунальники згребли сміття, тож перехожі майже не звертають уваги на пошкодження. Такого, на жаль, багато.
Тоді, у квітні, все було інакше. Місто постійно здригалося від вибухів. Зустріти когось на вулиці було святом, люди ділилися останнім і обіймалися настільки щиро, наскільки можливо. Місто боронили військові й добровольці, тил тримали відчайдухи — і (як же це по-харківськи!) не забували про мистецтво.
Світлину, де крізь руїни видно блакитне небо у хмарках, Олександр зробив у той день, коли до Харкова приїхав Святослав Вакарчук заспівати пісню «Обійми» разом із харківськими музикантами. Саша пригадує, як в момент запису почався артобстріл. Рятувальники давали настанови, як правильно поводитися, та попередили, що запис, можливо, не відбудеться. Але команда мала сміливість втілити ідею, тож світ почув, як звучить побитий, але нескорений Харків.
Цей спів, а також інші мистецькі події, що відбувалися у Харкові впродовж останнього року, дарували нам усім шматок блакитного неба та надію: на завтрашній день, на Перемогу України чи повернення додому, в рідний Харків.
Тоді й нині Осіпов фіксував мистецькі паростки у воєнному Харкові, тож і виставка має назву «Харків | Культура | Війна». Вона плавно, м’яко та обережно занурює людину в турбулентний і страшний для міста час, коли новини рясніли заголовками про вибухи, жертви та руйнацію. Виставка — інший погляд на ті події.
«Коли почалася велика війна, я для себе вирішив, що не буду знімати треш: і так достатньо людей, які на це полюють. Спочатку займався волонтерством, майже нічого не знімав. Мій друг Денис Карачевцев, віолончеліст, теж волонтерив, ми багато спілкувалися. Першого березня ракета влучила в облдержадміністрацію, наступного дня — у Каразіна та СБУ, пізніше — в міськраду та Палац праці. Денис мені написав, що у нього дуже сильні емоції, та міркував, як їх можна трансформувати в музику. Так народився проєкт, який викликав великий резонанс за кордоном», — пригадує Саша.
Денис грав на віолончелі на тлі зруйнованих росіянами будівель у Харкові. Від ідеї до реалізації минув місяць, бо умови були несприятливі: то вибухи, то погода дощова, що віолончелі не сподобалося б. Хлопцям вдалося зібрати чималі кошти, підтримати цивільних, військо та відкласти суму на відбудову консерваторії.
Такою була весна 2022 року в Харкові. Вірніше, вона була ще й такою. Зараз на станції метро «Історичний музей» можна побачити дитячі роботи студії Aza Nizi Maza. Коли повітря у Харкові по самі вінця було наповнене тривогою та страхом — у підземці дорослі й діти намагалися не забути, що життя — яскраве і світле. Якщо, звісно, додавати йому фарби та світло.
«Супер атмосфера була, хотілося туди їздити щодня, коли вільний. Запропонував Денису, він дав невеличкий концерт. Моя філософія така: усі бачать ці колони, всі їздять в метро, але ніхто не знає персонажів, справжніх людей, хто стоїть за цим. Я хотів показати атмосферу, що там панувала. Вони в метро постійно працювали. Зверху було багато вибухів, смог, запах смаленого пластику — а до метро спускаєшся, і там всього цього немає. Тиша, посмішки, розмови дітей, всі ці емоції. Так заряджаєшся, і на цих батарейках їдеш далі працювати чи відпочивати», — розповідає Саша.
Діяльність не припинялася приблизно 40 днів, викладачі студії приходили туди, як на повний робочий день. Студія живе й досі: діти, які знайшли віддушину в мистецтві рік тому, відвідують уроки, роблять суттєві успіхи.
На тому «острівці безпеки» Осіпов познайомився з Олексієм Михайловим, адміністратором студії Aza Nizi Maza та артдиректором Art Area ДК. У липні, каже Олексій, виникла ідея відкрити «Артерію» концертом класичної музики. Відчувалася гостра потреба підтримувати мистецький вогник у прифронтовому місті.
«Ми відкрили заклад у червні з лекцій Миколи Коломійця. До речі, у березні будівлю затопило, коли взорвалося СБУ — у бізнес-центра “Ліра” на горі стояли пожежні діжки по чотири тонни. Погода почала різко змінюватись, в якийсь момент їх прорвало, і всі чотири тонни зійшли на нас. Тут все було по щиколотку у воді, ламінат плавав хвилями. Ми воду викачали, все закрили, а влітку прийшла ідея з лекціями, концертами — і понеслося», — каже Олексій.
Липневий концерт Якова Воскобойнікова «Не відкладаючи на потім» зібрав десь 30 людей, але сприймався немов маленький промінчик світла посеред суцільної темряви. Хто б міг подумати, що в колись обклеєному афішами Харкові, який завжди ломився від пропозицій, маленький сольний виступ матиме фантастичне значення?
«Я прийшов і не впізнав залу: сцени нема, стоять два величезних дзеркала, атмосфера дуже містична. Я побачив, як падає тінь у формі хреста і захотів передати це. Я вирішив, що ця світлина має бути в центрі експозиції», — розповів Олександр.
Ми зупиняємося біля трьох світлин, що створюють єдину композицію. Джазовий концерт, що відбувся у Харкові 8 квітня рік тому. До речі, символічний концерт перетворився на традицію, цьогоріч музиканти теж збиралися грати.
«Пам’ятаю, французькі журналісти, котрі приїхали взяти інтерв’ю, просиділи весь концерт, а наприкінці запитали, як взагалі може бути джазовий концерт у таких умовах: “Там же вибухає, як ви всі посміхаєтесь і таку музику красиву граєте?”. Вони були в такому шоці, що навіть не взяли інтерв’ю, поїхали далі. Направду ми немов потрапили в якесь кіно, слухали джаз, було казково і фантастично», — пригадує Олександр.
Кажу Саші, що це не просто світлини, а справжній фотолітопис, документ, який розповідає про бажання не втрачати жагу до життя, яке нам виборюють українські військові. Він знизує плечима: мовляв, не йому судити. Але дійсно: тривалий час «Артерія» була чи не єдиним закладом, куди люди приходили «подихати» мистецтвом.
«Коли були сильні обстріли та напружена атмосфера — завжди хотілося якийсь шматочок вихопити у мирного життя. “Артерія” ж — бомбосховище, і ми, до речі, нещодавно отримали бумагу від ДСНС, яка це підтверджує. Ми розуміли, що тут безпечно, і що люди можуть хоча б на деякий час відволіктись. Були сумніви: доречно тут щось робити, чи ні. Вирішили, що так. І, вважаю, не помилилися: тоді було дві точки: “Артерія” та “ЄрміловЦентр”, і більше не пам’ятаю. Згодом щось у “Нікольському” на парковці з’явилося, і метро вже не було актуальним, бо почало працювати», — пригадує Олексій Михайлов.
На виставці можна побачити обличчя людей, які не давали Харкову втратити дух мистецького неспокою. Безсумнівно, ви там знайдете не одну світлину Сергія Жадана і співробітників Літмузею. Важливу роль тоді відіграв Харківський театр ляльок, який робив вистави у метро, а в «Артерії» навіть зіграв прем’єру. Світлин накопичилося багато, до виставки вони не потрапили, бо Сашко має надію подарувати їх театру. Тож, можливо, ми скоро побачимо їх у холі закладу.
«Це була моя філософія, Між розбитих будинків, танків, горя я хотів знайти бодай щось красиве і зафіксувати це», — пояснює Олександр.
Застигаю біля світлин з травневого концерту в «ЄрміловЦентрі». «Музика опору», кого там тільки не було: «ТНМК», «Жадан і Собаки», Вакарчук. До речі, в останнього тоді був День народження. Від світлин віє таким теплом та любов’ю до міста, людей і навіть до цих страшних часів, які нарешті розвернули багатьох у напрямку до себе.
«Вже тоді всі, хто там був, відчули, що повертається у Харків справжнє життя, бо до цього були якісь окремі шматочки. А у вересні відбувся фестиваль “П’ятий Харків”, і немов повернулося навіть не звичне, а доковідне життя. Стільки людей ми не бачили вже чотири роки», — зауважує Саша.
Чоловіки зазначають: поки люди не почали масово повертатися — існувала ілюзія, ніби у Харкові є лише українська мова та якісна музика. Але молодь із «рускім репом» біля «Нікольського» кого хочеш боляче вдарить о підлогу реальності.
Втім, за минулим вони не ностальгують, хоча час був дуже щирий, а люди — відкриті та справжні. Цього дещо не вистачає, але треба жити далі, оскільки Сили оборони України виборюють цю можливість для нас в українському Харкові. В Art Area ДК, каже Олексій, вони продовжать своє робити: джазові концерти, вечори академічної, класичної музики. Зустрічатися з тими, хто встиг стати рідним за цей буремний рік, але й вітати нових людей, адже в місті дедалі більшає мешканців. Най так і буде.
А кожен, хто був далеко від Харкова минулої весни та літа — може завітати на виставку. Це унікальна можливість побачити і відчути неповторну атмосферу, якої, на щастя, більше не буде.
Виставка відкриється 7 травня о 17:00 і триватиме місяць. Одразу після відкриття глядачі матимуть можливість почути джаз у виконанні Яна Ведамана та Артема Новікова.
Вхід безкоштовний, але охочі можуть зробити благодійний внесок. Днями у боротьбі за українську свободу загинув друг Олександра — режисер, драматург Дмитро Кравець. Без батька залишилися двоє дітей. Зібрані кошти передадуть родині загиблого Героя.
У Харківському Літмузеї відкрилась виставка воєнного плакату. Фоторепортаж
