Останнім часом в яку б соцмережу я не зазирнула, — все нагадує про цей фільм. Здається, за тиждень, що він у прокаті, його встигли переглянути всі. Навдивовижу суголосні відчуття в глядачів, навіть без дискусій. Люди у захваті від стрічки, і крапка. Востаннє таку єдність я пригадую хіба щодо фільма «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча.
Напередодні премʼєри у Києві відбулася тематична виставка, де зібрано реквізит з фільму. Там побувала Діна Чмуж і поділилася із нами світлинами.
Фільм називають найкращою стрічкою часів незалежної України, він не схожий на жоден інший. Складно не поділяти ці думки, скільки хорошого не скажи — буде мало. Все частіше переконуюсь: описати відтінки цієї реальності бракує слів.
«Памфір» створювався спільно митцями України, Франції, Польщі, Чилі, Німеччини та Люксембургу. Автором сценарію є режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. Не маю наміру писати рецензію, бо я не фахівчиня. Моя мета — попередити: аби «пережити» цей фільм, потрібно мати резерв моральних сил. Бо, як виявилося, я — не мала.
Якщо метою вашого походу в кіно є «відволіктися від війни» — оберіть іншу стрічку. Цей фільм не про війну, там є лише одна маленька згадка про АТО. Та стрічка не покликана розважати, відволікати чи розраджувати. Вона звертає нас до нас. Ніби всю країну посадили перед дзеркалом у порожній кімнаті, зачинили на кілька годин і наказали роздивлятися все до найдрібніших мімічних зморшок.
Влітку мала нагоду поспілкуватися з одним із акторів стрічки, актором Іваном Шараном, він виконує роль рідного брата головного героя Памфіра. Іван — актор столичного театру імені Франка. Я тоді навіть не здогадувалась, що побачу його на екрані нашумілого фільму. Тоді запитала в Івана: чи є у вас улюблена роль? Він відповів, що є: у виставі «Буна» за сучасною п’єсою.
«Там історія така: бабуся на Буковині виховує 17-річну онучку, потім онучка завагітніла від сусіда-алкоголіка, набагато старшого, а згодом утекла до Америки. Словом, лав сторі така, українська. Ми коли почали над цим працювати — поїхали в село, на Захід України. Жили там місяць. У нас був чіткий графік: ми відмовилися від алкоголю, сигарет, медитували, читали, працювали над персонажами. Використовували метод “вербатім” — ходили до сусідів, записували голоси, спілкувалися. Брали їхні манери, діалект, збирали це все й переносили у виставу. Коли приїхали в Київ після села — це був, звісно, бум. Вистава мінімалізована, без форми. Чистий документалізм. Це глядачам і подобалося, і шокувало. Така гіперреалістична гра, коли не розрізняєш, що зараз робить актор: грає чи імпровізує», — розповідав Іван.
Упевнена, цей досвід став у пригоді для втілення кіношного образу сільського парубка на Закарпатті. Гра реалістична, відмовляєшся вірити, що це кіно. Враження, ніби підглядаєш через вічко за чужим буремним життям.
Коли йдеш на цей фільм, маєш бути дещо підкованим лінгвістично. Мені пощастило, оскільки пів року мого життя минуло на Закарпатті, у невеличкому селі на кордоні з Румунією, тож не мала проблем з розумінням діалекту, яким щедро приправлена мова героїв. Для зручності глядачів навіть є титри. Та запам’ятайте головне:
Найголовніше — раджу прочитати про свято Маланки та як його відзначають. Це неймовірне дійство добре відтворене на екрані.
Щодо моральної підготовки — це багатошарова тема та дещо суб’єктивна. Єдине, що можна подавати як факт — фільм не має гепіенду (хоча й тут тема дискусійна). У ньому є сцени фізичного насилля. Від однієї з таких я просто змією ковзала в глядацькому кріслі, мені було погано й боляче. Якщо режисер хотів пробудити глибоку емпатію — вона пробудилась і перевиконала місячну норму.
Зйомки відбувалися тоді, коли ніхто й подумати не міг, скільки жаху, болю та некіношних страждань ми бачитимемо щодня. Хтось — на власні очі, хтось — через екран. Втім, як не крути, ми всі травмовані, і дивитися на сцени насилля тепер значно важче, ніж колись. Пригадала, що останнім фільмом, який я дивилася в кіно до великої війни, був «Носоріг» Сенцова. Там є жахлива кривава сцена, де герою забивають цвяхи в кінцівки. Тоді очі я заплющувала. У «Памфірі» дещо «лайтовіше», але зважаючи на досвід останнього року — дивитися дуже важко.
Це історія про сім’ю, традиції та цінності. Стільки сімей розкидані через війну, деякі не склеяться вже ніколи. Тому від випробувань, які наклалися на родину, життя якої показано в стрічці, теж стає болісно.
Втім, у фільмі є моменти, від яких щиро сміялась. А ще — очі всотували неймовірну кількість краси. Кіно однозначно слід дивитися на великому екрані. Могутні гори, сосни, курява, яка накочується легкою павутинкою та посилюється до стану непролазної імли… Картинка настільки соковита та реалістична, що, здається, вдихнеш глибше — і відчуєш той самий аромат хвойного лісу. І музика! Чудова.
Фільм цінний ще й іншим. Не секрет, що без традиції немає родини. А без історичної тяглості — народу. Кінокритик Родіон Бронніков влучно зауважив:
«“Памфір” Дмитра Сухолиткого-Собчука — перший вітчизняний фільм, що викликав у мене ідентифікаційний сигнал. Без шароварщини, урапатріотизму й лобового натискання на жовто-блакитні больові точки — автор зайшов через універсальні нібито символи, ставлячи переважно знаки питання замість тверджень. Провів наочну позачасову пряму від язичництва до постіндустріалізму, зуніверсалізувавши кіновислови для широкої (не плутати з пересічною) аудиторії. Поєднав батьківсько-синівське (читай: чи ти, глядачу, спадкоємець, чи безрідний?), віру й церкву (читай: а ти пізнав різницю?), важку відповідальність вибору між центробіжним заробітчанством і одвічним поверненням (куди ти йдеш, та чи йдеш узагалі?)».
Можливо, після перегляду ви собі вигадаєте гепіенд, адже фінал відкритий. Мені було складно. Власне, як складно розділити емоції, які відчуваєш від реальних подій, і ті, що приходять через мистецтво.
Хтось видатний казав, що кіно — це життя, з якого прибрали все нецікаве. А життя нині дуже цікаве та, на жаль, дуже страшне, крихке і турбулентне. Мій емоційний ресурс вичерпано, та довелося відкривати потаємні скриньки, аби прожити це кіно. Бо не прожити — не вийде, воно неймовірно прекрасне. Будьте готові перетравлювати непросту історію та обливатися сльозами щастя, що живете в країні, де знімають настільки чудове кіно.
«Я хотів, щоб ти лишився до Маланки», — фраза, яка пульсує в моїй голові та знов і знов провокує працювати сльозові залози. Чому? А от ідіть у кіно, і дізнаєтеся.
«Для мене кав’ярня — це, по-перше, місце пам’яті, а, по-друге, моя місія»
