— Хлопці, а є жінки у вашому навчальному центрі?
— Так, є інструкторка «Киця», в неї така історія… Вам точно треба з нею поспілкуватися.
Так мені представили тендітну та відкриту Яну, яка навчає новобранців тактичній вогневій підготовці. До повномасштабної війни дівчина працювала в столичному ресторані баристою. Після нападу росіян вона доєдналася до батальйону тероборони Києва, стала бойовою медикинею.
Згодом Яна вирішила стати інструкторкою, навчати новобранців, які захищатимуть нашу країну від окупантів. Дівчина з дитинства вміє стріляти. А ще в Яни підростає маленька донечка, яка знає, що її мама — солдат. Ми поговорили з інструкторкою про її досвід, найважчі дні, родину та стереотипи у війську.
Як для тебе почалася повномасштабна війна?
Це був шок. О четвертій ранку зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Я відповіла: «Та ні, мам, яка війна, лягай спати». На той момент я була в Києві, батьки жили під Чорнобилем. З ними була моя маленька дитина, яку я виховую сама. Я зрозуміла, що треба забирати їх звідти. А мама каже: «Ні, вони (росіяни — ред.) вже тут». Я усвідомила, що приїхати не можу, і забрати звідти — теж. Вдома сидіти й чекати, поки все закінчиться, теж не змогла, і лишився один варіант. Ось так я пішла служити.
Як ти потрапила до батальйону тероборони Києва?
25 лютого прийшла як доброволець: «Дозвольте бути корисною». І опинилася в Збройних силах України.
Як до тебе поставилися в батальйоні?
Ще в перші дні, коли стояли на отримання зброї, всі думали: «Боже, дитино, що ти тут робиш. Зараз до тебе дійде черга, і відправлять додому». А ні, не відправили, та я й не хотіла додому. Я хлопцям допомагала. Вони ходили в наряди часто, мене та ще одну дівчинку спочатку не відпускали. Ми стояли на новобудові на Лук’янівці, жили у підвалі. Там спати не могли, бо дуже холодно. Треба було щось робити: то ми з тією дівчиною шукали в новобудові пінопластові блоки, щоби спустити в підвал. Потім облаштували спільні місця, годували хлопців. Ми стали однією сім’єю.
Коли орки відійшли за кордон у квітні, ми були першими підрозділами після СБУ, які перемістилися тримати оборону в область, ближче до кордону з Білоруссю.
Як відреагували батьки на твоє рішення?
З татом у мене стосунки дружелюбні, він одразу зрозумів, що справа нечиста, бо я щось приховувала. А мамі я протягом місяця потрошку давала інформацію: «Ой, ми тут медичні курси проходимо. А тут нас військові охороняють. Ой, мамо, мені автомат дали». У такому форматі. Мама сильно плакала, тому я не хотіла їй говорити, і зараз мало розповідаю. Коли поруч прильоти, їй не кажу, щоби вона не хвилювалася.
Як ти стала бойовою медикинею?
У нас був такий «Каматозік» («Каматоз» — позивний). Він приніс у кімнату, де я була ще з однією дівчиною, ящик з медикаментами. Сказав, що тепер ми займатимемося медициною. Наші думки тоді: «Та ні, яка медицина?». Та відтоді нас заряджали медикаментами, аптечками. Ми почали їздити на курси з тактичної медицини.
Важко було опанувати медичні знання?
Насправді, не дуже. Ми насамперед були як фармацевти. У батальйоні служили чоловіки переважно похилого віку, яким постійно були потрібні ліки від насморку чи таблетки від геморою. Медичні протоколи мені легко давалися. Та бути медиком — складно. Найважче, на мою думку, сортувати поранених, коли в тебе, наприклад, п’ять поранених із різним ступенем важкості. Тобі потрібно вибрати, кого повезеш першим. Хочеться забрати відразу всіх, але ти не можеш.
Коли ти побачилася з родиною?
Це був квітень.Тоді я вперше від початку повномасштабного вторгнення побачилася з дитиною. Це було щось неземне.
Так сталося, що місце, куди ми приїхали (батальйоном — ред.), було за річкою від селища, де жили мої батьки. Наш ротний командир знав, що в мене там дитина, і раз на тиждень відпускав до неї. Тато зустрічав мене на човні. У нас пів дня забирала тільки дорога. Ми спочатку два кілометри йшли до річки, потім ще кілометр пливли, далі — ще чотири кілометри пішки. І пів дня я бачилася з дитиною.
Твоїй донечці два з половиною роки. Як їй пояснюють, чому мама не поруч?
Бо мама — солдат. Нещодавно в моєї мами був день народження, я подарувала їй дві картини: на одній ми втрьох, на іншій — я і донечка. На обох фотографіях я у формі. Мала постійно дивиться і каже «Мама-солдат. Я теж буду солдатом».
Ми з нею щодня зідзвонюємося. Коли приїжджаю в «ували» (на вихідний — ред.), ми граємося, та донечка знає, що я скоро поїду на роботу. Вона трошки схлипує, але не плаче. Вона знає, що я повернуся.
Які дні були для тебе найскладнішими?
Перші півтора місяця, коли ще нічого було не зрозуміло. Ми отримали зброю та думали: «Ого! Якщо зараз у Київ зайдуть, ми будемо партизанами». Найжахливішими днями були ті, коли не було зв’язку з рідними. Я була наче жива, але не жива.
Як ти стала інструкторкою?
Я пів року прослужила у підрозділі територіальної оборони (207-й батальйон), потім дізналася про відбір кандидатів в інструктори. Подала заявку, пройшла перший відбір. Далі місяць тренувань — отримала сертифікат. Наступні сертифікати отримуєш уже за певним фахом: є інструктори, наприклад, із розвідувальної підготовки, топографії тощо. Я обрала вогневу тактичну підготовку. Цей напрям був мені найближчим.
У нашому батальйоні було мало навчань. Крім фармацевтики, я толком не знала нічого. У нас був хлопець із бойовим досвідом у шість років, він навчав усьому, що сам знав і вмів. Однак цього було недостатньо. Спочатку ми були в складі роти з 30 людей, потім нас докинули до 2-ї стрілецької роти, але там теж не було навчань. Інструктори, що приїжджали, не були зацікавлені навчати. Саме через нестачу тренувань мені й захотілося стати інструкторкою, бо можна підготувати багато бійців. Інструктори надзвичайно цінний ресурс на війні, але він так само і вичерпний.
Бойового досвіду в мене не так багато, як у більшості наших інструкторів. Та коли я була в батальйоні, ми їздили під Ірпінь, Бучу, Гостомель, допомагали евакуйовувати поранених.
Ти вміла стріляти до повномасштабної війни?
Так. Ми з батьком та хрещеним часто їздили на полювання, і вони мене вчили стріляти. Перший постріл у мене був у вісім років. Проте то були рушниця, карабін, а саме з автомата вже на війні почала стріляти.
Як ставляться новобранці до жінки-інструкторки? Чи були в них стереотипні уявлення?
Так, звісно. У кожному батальйоні, до якого приїжджаємо, є такі рейнджери: «Ми краще знаємо, чому нас дівчина зможе навчити». Та ми починаємо працювати з дружелюбним настроєм. Якщо ти справді хороший інструктор, дійсно можеш корисному навчити, і тобі є щось нове показати новобранцям, — все буде добре.
Ми підпорядковуємося командуванню Сил територіальної оборони, і вже звідти роз’їжджаємося різними навчальними центрами, допомагаємо у підготовці. Переважно проводимо бойове злагодження: коли підрозділи повертаються з передової та їх доукомплектовують новими бійцями. Більшість новеньких, які вперше тримають автомат, дивляться на тебе як на Бога. А ті, хто приїхав з позицій, поводяться як рейнджери. Та коли ставиш їм просте питання: наприклад, які знає бойові порядки — не можуть відповісти.
Що варто знати людині, яка хоче стати інструктором/кою?
Потрібно самовдосконалюватися, вбирати інформацію з тактичної підготовки. Варто одразу зрозуміти: інструктором з якого напрямку ти хочеш бути та розвиватися саме в ньому, не витрачаючи час на зайве. Ми — універсальні інструктори (якщо немає певного інструктора, є завжди той, хто може приїхати на заміну), тож базові навички та знання, звісно, необхідні. Але слід робити ставку на свій напрямок.
А що, на твою думку, варто знати новобранцям?
Ми часто стикалися з проблемою, що курсанти перелякані: не знають, що буде. Вони мають розуміти: ще деякий час — і вони опиняться на передовій, захищатимуть Батьківщину. І назад шляху нема. У будь-якій стресовій ситуації вони згадують інформацію, яку здобули вперше у навчальних підрозділах. Тож поки є час, потрібно розвиватися, набиратися якомога більше знань.
Чого конкретно вчите новобранців?
Вони проходять курс базової загальновійськової підготовки: топографія, медицина, вогнева підготовка, тактика (ми вчимо стріляти, правильно переміщуватися тощо), виживання (наприклад, розведення багаття різними способами). Це все ази, які має знати будь-який солдат. Перші тиждень-півтора — вхідний теоретичний курс: знайомство зі статутами, морально-психологічна підготовка, міжнародне гуманітарне право, Женевська конвенція. Потім додається практика.
Які ще бувають напрямки підготовки військових?
Є навчальні підрозділи, де навчають марксменів (піхотних снайперів — ред.), операторів БПЛА. Є розвідувальні, топографічні підрозділи тощо.
Після курсу базової підготовки новобранців розподіляють у військові частини. Що ти кажеш курсантам перед відправкою?
Що вони мають насамперед берегти один одного. І мочити якомога більше ру*ні. А щоби це ефективно робити, потрібно якомога більше вбирати знань, умінь і навичок.
З якими проблемами як жінка ти стикалася під час війни?
Мабуть, основне, що мене турбувало, — це ставлення як до «дівчинки-дівчинки». І лише в якихось екстрених ситуаціях справді можеш довести, що ти така сама бойова одиниця, як чоловік. Наприклад, коли ми ходили у марші на 15 кілометрів, у мене на відміну від інших хлопців було два рюкзаки (у бойового медика завжди їх два: один — із медикаментами на підрозділ). Ідеш як черепашка-ніндзя: спереду — рюкзак, позаду, повністю амуніція, автомат. І несеш на собі вагу, більшу за власну.
Яка ситуація із забезпеченням, наприклад, із засобами гігієни?
Волонтерський фронт дуже допомагав, тому з цим майже не було проблем. З берцями теж нормально. От що справді було проблемою — комплект форми. Бо розмірів, як, наприклад, 44-й, або немає взагалі на складах, або їх дуже швидко розбирають. Те, що видавали мені, не підходило: незручно навіть ходити в цьому, не те, що воювати. Тому доводиться десь знаходити окремо, купувати. Добре, що є фонд «Землячки», який робить форму на замовлення. Вони значно допомогли: одягнули наш батальйон і продовжують одягати багато підрозділів. Коли я стала інструкторкою, у мене залишилася форма, яку сама собі купила.
Коли тобі буває погано (наприклад, через менструальний біль), дозволяєш собі відпочити?
Ні, бо це певною мірою підтвердить, що ти все-таки слабка стать. Якщо мені погано, п’ю знеболювальне, і виходжу як оновлений солдат.
Ти знаєш багато жінок, які пішли воювати, хотіли захищати країну?
Так. До речі, моя подруга, з якою разом прийшли. Було багато дівчат у навчальних підрозділах, до яких ми приїжджали. Більшість із них одразу розуміли, ким хочуть бути: хтось хотів бути медиком (ми робили упор на тактмед), а хтось — стрілком (тоді ставили більше на вогневу підготовку).
Коли я пішла на інструкторські курси, багато дівчат, які хотіли піти воювати, писали та дзвонили мені з питаннями, як потрапити на навчання. Усім я скидала якусь базу (книжки, методичні рекомендації), з якою простіше, коли вони опиняться у підрозділах.
Що ти порадиш жінкам, які хочуть стати військовими?
Витрачати час на самопідготовку. Якщо прийдеш уже трохи підготовленою, можеш розкласти, що так/не так у певній ситуації, покажеш, на що здатна, — до тебе відразу буде набагато більше поваги, тебе сприйматимуть саме як бійця.
Дівчат бережуть на війні насправді, хлопці за них переймаються. Мене у батальйоні часто навіть в наряди на бойові позиції не відпускали. Але не мій взводний командир. Потім ротний сварився, «куди ти її відправив».
Помітила, у тебе підведені стрілки. Як ти ставишся до макіяжу жінок-військових і що думають про це побратими?
Усі звикли. Я завжди трішки раніше встаю: зробити стрілочки, нафарбувати вії. Це мінімальний макіяж. Зрозуміло, коли виїжджаємо на позиції, який там макіяж — забуваєш про все. А хлопці такі: «О, наша красоточка».
Що тобі дає макіяж?
Я себе відчуваю впевненою (хоча б цього дня, бо ніколи не можеш бути впевненою у завтрашньому). Але сьогодні — ти красоточка. Береш автомат, ідеш на тренування або в наряд і відчуваєш себе повноцінною щасливою жінкою.
Що насамперед зробиш після Перемоги?
Поїду до дитини, хочу з нею подорожувати. Це моя давня мрія, я збирала на неї кошти, але повномасштабне вторгнення перевернуло світ з ніг на голову. Я донечці постійно обіцяю, що скоро все закінчиться, я її заберу, візьмемо бабусю з дідусем та й поїдемо. Маленька вже збирає речі бабусі, дідуся, готує сумки, щоби ми нарешті кудись поїхали.
«Рідні сміялися й думали, що це лише дитячі мрії і, коли я виросту, стану ким завгодно – тільки не піду в армію»: історія офіцера Збройних сил
