Повномасштабне вторгнення росії в Україну суттєво вплинуло на кількість жінок в армії. Станом на 14 жовтня 2022 року понад 40 тисяч жінок проходили службу в Збройних силах України, вісім тисяч з них – на офіцерських посадах.
Сьогодні ми розкажемо вам історію військової Анни з позивним «Аріель», яка вирішила пов’язати своє життя з армією ще до початку великої війни.
«На третьому курсі я зрозуміла, що хочу потрапити в десантно-штурмові війська, і весь час впевнено йшла до своєї мети»
Ще з дитинства Анна хотіла працювати або у внутрішніх справах, або в армії, проте всерйоз її бажання рідні не сприймали. Коли в 2015 році дівчина закінчила школу, її батько якраз воював на Сході: «Я в нього запитала: “Тату, куди мені вступати: в університет внутрішніх справ чи у військовий інститут?”. Він сказав: “Давай разом будемо – іди в військовий інститут”».
Анна намагалася проходити практику в різних родах військ. Їй була цікава зброя, техніка, тож у якому б підрозділі не опинялася, пробувала освоїти все. На третьому курсі дівчина зрозуміла, що хоче потрапити в десантно-штурмові війська. На той час вони ще називалися високомобільними.
Коли прийшов час визначатися, де проходити майбутню службу (сама Анна називає це «день Х»), дівчина озвучила свій вибір. Тоді представники вищого офіцерського складу почали її відмовляти: «Говорили, що я не зможу. По-перше, це серйозна фізична підготовка, по-друге, це стрибки, по-третє, мої вага і зріст не дозволять мені виконувати ці завдання й складати іспити з бойової підготовки».
Анна зізнається: було складно. Вона знала, що десантники постійно виконують програму стрибків, і не намагалася цього уникнути, проте перший стрибок став для неї викликом: «Було досить важко пересилити себе й уже безпосередньо в момент стрибка вийти з гелікоптеру. Коли пролунав перший дзвінок про готовність десантування, у мене на обличчі з’явилися сльози і я їх не контролювала. Через мою вагу я виходила остання. У той момент було таке відчуття, що життя зупинилось. Коли вже вийшла, чула тільки, як билось моє серце. Здавалося, що воно билося по всьому тілу».
Анна впоралася. Після приземлення дівчина в першу чергу зателефонувала мамі й сказала, що йде на другий круг.
«Мені говорили, що командир повинен бігти попереду. Коли я стала командиром взводу, було важко, але я намагалась бігти попереду, ночувати всюди з ними й робити все те, що й вони»
За освітою Анна воєнний політолог. У її роботу входить підвищення морально-психологічного стану військових, їх бойового духу й налагодження здорового клімату в колективі. Досить довго дівчина думала про те, щоб виїхати на ротацію, адже, як вона сама каже, не могла спілкуватися з тими, хто скоро поїде на фронт, не маючи власного бойового досвіду.
«Багато колег розповідали мені, що я не зможу: багато жінок не витримують, бо це сімейні проблеми, поранення, кров. Через все це треба буде проходити безпосередньо й мені. Багато хто не вірив в мене, але я змогла – поїхала», – згадує Анна. За словами дівчини, пізніше виявилося, що стать в армії не важлива – значення має лише особистість і її цілі: «Зараз у нас одна спільна мета на всіх, тож не потрібно розрізняти, яка у людини стать, який у неї вік тощо».
«Багато хто в мене питає: “Аню, перший контракт і «до побачення»?” А я відповідаю: “Ні. Для чого ж я тоді вчилася? Для чого переступала через себе й руйнувала власні стереотипи?”», – ділиться військова. Вона зізнається: коли інші в неї не вірять через стать, це мотивує її розвиватися.
На ротації Анна отримала позивний «Аріель». Їй його дав начальник штаба, який разом зі своєю донькою подивився багато діснеївських мультфільмів. Анна зізнається: їй приємно, що її вважають принцесою, проте у зверненнях до себе дівчина частіше чує «Анна Сергіївна».
У 23 роки Анна стала на певний час командиром взводу. Увесь підпорядкований їй особовий склад був більш ніж на 10 років старший за неї. «Вони називали мене “Командир”, на “Ви” й “Анна Сергіївна”. Всі ті люди зараз воюють на Сході або Півдні країни. Нещодавно, буквально ще в листопаді, вони виходили на мене. Кожен місяць повідомляють: “Командире, з нами все добре”. Ось так звітують».
Перед Новим роком Анна дізналася, що група, якою вона командувала, потрапила в полон. «Найважче в цій війні не те, що відбувається з тобою, найважче – це втрачати своїх близьких, військову сім’ю, колектив. Найважче – це в останній момент прощатися з ними, коли ти говориш, а вони вже не чують», – зізнається Анна. У темні часи підтримкою для неї стає мати: тільки їй вдається заспокоїти дівчину й дати сили продовжувати боротьбу.
«Ми для них не тільки командний склад – ми для них друзі»
Зараз Анна працює в навчальному центрі, назву якого ми не розголошуємо з міркувань безпеки. «Я вважаю, що наш підрозділ унікальний, адже тут зібрались люди, у яких вже є бойовий досвід. Вони не просто мають викладацькі якості: ставляться до всіх курсантів, як до друзів, і завжди дають фідбек», – каже дівчина.
Військових готують за НАТОвськими стандартами, які постійно впроваджують і реалізують. Важливу роль в підготовці курсантів також відіграє передача бойового досвіду як українських військових, так і іноземних партнерів.
Мотивують майбутніх військових по-різному. Старший за званням колега Анни кожен раз, коли приходять нові люди, шикує їх і каже: «Уже скоро ми з вами відсвяткуємо на червоній площі нашу перемогу». Сама військова радить курсантам подумати про те, що рідні вважатимуть їх героями за безпосередню участь в цій війні.
Анна впевнена, що наші військові підготовлені краще за російських, бо українців гартує бойовий дух, братерство й патріотизм: «Це все наш український менталітет, жага до мирного життя, бажання перемоги й прагнення назавжди закінчити цю війну».
«Вдома мене чекають мої мрії»
Поки Анна продовжує вести боротьбу на своєму фронті, вдома її чекають батьки й молодша сестричка. Військова зізнається: у неї багато мрій, проте реалізовані вони будуть тільки після перемоги. Дівчина планує продовжувати військову кар’єру, розвиватися, передавати свої знання та навички, а згодом вже думати й про власну сім’ю.
Після перемоги Анна хоче обійняти всіх рідних і зателефонувати одногрупникам: вони ще жодного разу не бачилися після закінчення військового інституту.
У перемозі України дівчина не сумнівається. На питання, чому росії нас не здолати, відповідає так: «Бо, як кажуть десантники, ми завжди перші. Завжди й всюди будемо першими. Не вони — тільки ми».
«Рідні сміялися й думали, що це лише дитячі мрії і, коли я виросту, стану ким завгодно – тільки не піду в армію»: історія офіцера Збройних сил
