У волонтерських колах харків’янин Родіон Бронніков сьогодні відомий як голова Центру лікарської допомоги «Просто Люди» та менеджер громадської організації Nova Ukraine. Ще донедавна він проводив у Харкові кіноклуби українського кіно, виступав із лекціями про кіномистецтво, писав сценарій власного фільму.
«Вже рік годі й думати про творчість», — каже Родіон. Усі сили та час він присвячує постачанню ліків військовим і жителям деокупованих міст Харківщини. Ця розмова — про події з життя героя за останній рік, про нові навички та відчуття, про справи, що взяли на себе волонтери. А також роздуми про майбутнє українського кіно.
Із забезпеченням ліками військових є велика проблема
У перші місяці повномасштабного вторгнення ми зосередилися на допомозі харків’янам. Це були всі, хто потребував ліків, але з різних причин не мали до них доступу. Чи то аптеки пусті були, чи їхати за ними далеко й небезпечно через ракетні удари. Ми взяли на себе пошук, постачання та видачу ліків.
Так тривало до вересня. Відтоді наша аудиторія розширилася. Ми почали приймати запити з деокупованих і прифронтових територій області: із Куп’янська, Вовчанська, Чугуївського району та прилеглих населених пунктів. А приблизно з жовтня і дотепер усі сили й час ми віддаємо допомозі військовим. Це і ЗСУ, і підрозділи тероборони, і Нацгвардія, і поліція. Насправді звернень більше, ніж ми фізично можемо опрацювати. Запити змінюються буквально щодня.
Потреби військових на фронті я би розділив на три головних напрями:
Із забезпеченням ліками військових є велика проблема. Я не боюсь і не втомлююся про це говорити публічно. Від командира до рядового солдата повістка звучить приблизно так: «У нас все добре. Нам нічого не потрібно».
Маємо випадки, коли, зі слів військових, ми передаємо ліки через акт прийому-передачі згідно офіційного звернення військової частини, а по факту до них допомога не доходить. Тому ми змушені ліки збирати хоча б під якусь внутрішню звітність. Так ми хоча б маємо докази для контролюючих органів, що надали допомогу безоплатно, на волонтерських засадах і конкретним військовим. Це може бути фото- або відеозвіт про передачу ліків, подяка у соцмережах чи роздрукований документ від взводу чи бригади.
Боюся, коло наших легальних можливостей допомогати скоро звузиться. Нещодавно з’явився законопроєкт, згідно з яким планується посилити контроль за відпуском рецептурних ліків. Від заспокійливих до жарознижувальних і знеболювальних. Зміни очікуються вже цієї весни, і безпосередньо торкнуться волонтерської допомоги.
На сьогодні приблизно п’ята частина усіх препаратів, на які ми маємо запити, потребують обов’язкового рецепту від лікаря. Якщо отримуємо заявку від цивільного, просимо людину дістати бланк від сімейного лікаря. Тобто місцеві мешканці самостійно звертаються до терапевтів за рецептом і висилають нам папірець із призначенням. Нехай не на офіційному бланку лікарні, та бодай якась участь лікаря має бути. Так принаймні ми спокійні, що людина матиме лікування, яке дійсно піде їй на користь.
Якщо держава якомога швидше не включиться у централізований процес медичних закупівель на фронт, ми будемо змушені обмежитись лише дрібною допомогою. Це невеликі партії на взвод чи роту, від 10 до 50 осіб.
За великим рахунком, роздрібним постачанням звичайного асортименту ліків і мали би займатися волонтери. Це препарати не першої необхідності, але важливі, бо дозволяють підтримувати нормальне самопочуття та боєздатність. Решта — такі обсяги і специфіка ліків, які ми в принципі не маємо права купувати. Переважно всі препарати суворо рецептурні. Закупівлі для військових здатна і повинна забезпечувати саме держава: Міноборони чи МОЗ. Особисто я не бачу тут їхньої участі.
У нас досі немає чіткого законодавства, яке б охоплювало волонтерську і благодійну діяльність і регулювало медичні постачання на фронт. Відтак волонтери займаються стихійною доставкою ліків. Це відбувається доброю волею небайдужих людей.
Моє волонтерство — це і робота на складі, і проєктний менеджмент
Працюю на два благодійних фонди. Координую поставки ліків, напрацьовую нові алгоритми роботи. Можна порівняти це з побудовою бізнесу. У волонтерській роботі так само ефективність та результат допомоги залежать від організованості ваших дій. Стане в нагоді й досвід ведення власної справи. Та навіть якщо ви ніколи не були підприємцем, спостережливість і готовність вчитися новому — ключові навички.
У березні я отримав перший запит на ліки та відразу почав шукати фахівця для консультації. На щастя, в моєму районі знайшовся викладач фармацевтичного університета. Він погодився мені допомогти із сортуванням ліків, ще й дружину долучив. Вони порадили вести всі найменування товарів за аптечним принципом: зробити каталог відповідно до міжнародної класифікації діючих речовин.
Із цього я і розпочав. А далі — черпав інформацію, звідки тільки міг: у медичних статтях, у відео на YouTube, знаходив через знайомих лікарів, які охоче консультували мене. Підписався на профільні чат-боти та спілкувався з медиками різного профілю.
Коли потрібна швидка консультація щодо активної речовини у препараті чи стосовно нової для мене проблеми, я розпитую двох-трьох лікарів. На одне питання часто отримую різні відповіді, намагаюся виділити щось спільне та зберігаю цей висновок в окремій пам’ятці для себе та інших волонтерів. Перевірену фахівцями інформацію ми поширюємо серед усіх, хто дотичний до волонтерської лікарської справи.
За цей рік лікарський фах я, звісно, не отримав. Ці знання неможливо порівняти з кількома роками навчання на медичному факультеті. Але, гадаю, легко зміг би працювати провізором в аптеці чи постачальником ліків. А може, навіть і на фармвиробництві в частині менеджменту процесів. Я доволі впевнено розбираюсь у ланцюжках державного та імпортного постачання препаратів, розумію, на що є попит.
У цивільних і військових запити постійно оновлюються. За всім треба слідкувати, бути гнучким в обставинах, що швидко змінюються. Часто це ще й екстремальні обставини. Часом із ризиком для життя, з частими переїздами, відключенням світла, інтернету. У таких умовах має бути добре розвинена адаптивність: нервова, фахова, адаптивність мислення та мотивації, яка теж може змінюватися відповідно до обставин.
Вважайте це особистим стрес-менеджментом. Жоден університет не дає цього, лише власна включеність у роботу. Я мав цю гнучкість і до війни, щоправда, у сплячому стані. Та навколишні обставини цю властивість пробудили.
Мені завжди бракувало якісного сучасного українського кіно
Під сучасним я маю на увазі художні інструменти. Безперечно, українська кіношкола переродилася, передусім завдяки реформі, що розпочалась у 2014 році. Це і виділення бюджету для фінансування національного кіновиробництва, і реформа Держкіно. Через рік-два я помітив, що наше кіно активно заявляє про себе за кордоном. Канни, Венеція, Берлін — ми стали помітними на міжнародних кінофестивалях авторського кіно.
Не можу не відзначити запит аудиторії на підкреслено патріотичні фільми. Після Революції Гідності люди переглянули ставлення до цього жанру, побачили його важливість, зацікавились історією України, її сучасним трактуванням на екрані. Змінилася і художня мова, якою стали звертатися до глядачів.
Особисто мені не вистачало тематичного розмаїття: тем, які відтворювали би сьогодення в Україні та світі. Одна справа — пройти пітчинг ідеї, отримати грант і зняти на ці кошти кіно. І зовсім інша річ — зібрати повну глядацьку залу. Це вже челлендж. Гадаю, нам бракує універсальності авторського підходу до вибору тем, до широти охоплення сучасного життя та кіномистецтва як віддзеркалення життя у всіх проявах.
Щодо конкретних імен. Хочу відзначити «Атлантиду» Валентина Васяновича, який переміг у секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю. Це дуже вагома подія для українського кінематографу. Якщо говорити про комедійний жанр, то це фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Цікаво спостерігати, як розвивається театральний напрям кінематографу. Це коли фахівці з театральною освітою долучаються до зйомок. На мій погляд, такою талановитою театральною авторкою, режисеркою є Наталка Ворожбит з її останньою картиною «Погані дороги» та серіалом «Спіймати Кайдаша». До речі, він мав високі рейтинги на національному телеканалі.
Ці приклади — доказ, що Україна має великий потенціал знімати якісне кіно. Наш культурний код достатньо насичений: щоправда, такими емоційно важкими подіями, як війна. Нам є про що говорити. Ми маємо оголений нерв, який є запорукою актуального художнього вислову. Ми ладні стати вагомими у міжнародній кіноспільноті, для цього є людські та освітні ресурси. Не вистачає лише системності та державної підтримки, послідовних кроків для всієї кіноіндустрії.
Яке кіно зняв би я? Про корупцію в усіх її проявах
Напередодні цієї війни я майже закінчив сценарій. Мені хочеться висловлюватись саме про корупційну складову суспільства, бо вона пожирає нас зсередини. Ми ж сприймаємо це як норму, з якою доведеться жити вічно, ніби нічого неможливо змінити.
Як на мене, драма для такої теми — найбільш реалістичний жанр. Побутова, виробнича або кримінальна — будь-яка, це все одно буде драма. Якщо ми сміливо говоритимемо про корупцію на всіх рівнях, то зрештою виведемо це негативне явище з поняття норми та надамо йому статус хвороби суспільства.
Уперше за останні роки відчуваю: я — на своєму місці
Сьогодні з мого життя повністю випала творча складова. Єдине, що можу собі дозволити — читання та перегляд одного фільму раз на тиждень. Для порівняння: до повномасштабної війни я інколи встигав щодня дивитися по фільму. Зараз це емоційна розрядка. Так нагадую собі, що я людина, а не робочий механізм.
До липня взагалі був постійний аврал. Ми з волонтерами працювали з восьмої ранку і допоки дозволяла комендантська година. Але з осені взяв за правило в неділю проводити час із сім’єю.
Попри заклопотаність, в якийсь момент відчув: я — на своєму місці. Колись так само після 20 років роботи в туристичному бізнесі я наважився приділити час тому, що мені до душі. Це все, що пов’язане з кіномистецтвом: кіноклуби, виступи з лекціями, режисура, сценарна діяльність. Тоді я вперше за багато років відчув ефект «неболючої» совісті: коли знаєш, що живеш недарма.
Наближаючись до 40 років, я знайшов справу, яка мене задовольняє та корисна іншим. Після 24 лютого жодних сумнівів не виникало. Я займаюся дійсно потрібною справою, бо отримую майже моментальний фідбек від людей, які мені довіряють.
