Багато років жив із кулею в серці, ледь не втратив дружину, бо вона покохала іншого та мало не стрибнула з моста. Його творчість «викривляла оптимістичну радянську діяльність», але, етапований на Соловки, він все одно продовжував займатись театральним мистецтвом… Коли відкриваєш біографію Леся Курбаса — ніби сідаєш на атракціон «Американські гірки» і забуваєш пристібнутися. Реальність така, що наймайстерніший письменник позаздрив би закрученості сюжетної лінії.
У нашому інфополі нині актуально осучаснювати українських класиків різними способами. Одразу в пам’яті спливають плакати з Шевченком из серії «Немає часу на журбу», чи Сковородою, якого деякі ілюстратори малюють хіпстером у сонцезахисних окулярах. Мета одна: привернути якомога більше уваги до наших митців, які, безумовно, на це заслуговують. Українцям ще довго працювати з радянською травмою та досліджувати своє.
Втім, коли говориш про Курбаса, — як не крути, а осучаснити його не виходить. Хоч жив і творив 100 років тому — він сильно випереджав свій час, і лише зараз ми можемо осягнути його доробок. Та й чи повною мірою? Питання риторичне, бо багато його надбань, архівів були вичищені радянською владою.
Він народився на Галичині, навчався у Львові та Відні, заснував театр у Тернополі. Згодом переїхав до Києва, створив «Молодий театр», який увійшов в історію як перший модерний театр в Україні. Потім створив перший філософський театр «Березіль», який у 1926 році перебрався до Харкова.
Тут театр квітнув, буяв, змушував критиків скаженіти, та загинув від рук радянської влади. Стіни театру Шевченка пам’ятають вистави, до яких актори готувалися під пильним наглядом ГПУшників. Уявіть картину: в гримерках актори готуються до виходу на сцену, а перед ними на канапі сидять «борці з контрреволюцією», палять цигарки та пильно розглядають кожного. Така була повсякденність березольців напередодні останньої прем’єри у 1933 році.
Люди, що беруться говорити про Курбаса, не гребують словами «реформатор», «геній», «революціонер». Проте Курбас — це не лише локомотив українського театрального мистецтва. Це яскравий приклад людини, яка не могла дихати без роботи та максимальної відданості справі та переконанням, за що і поплатилася життям.
25 лютого від дня народження Курбаса виповнюється 136 років. Ми запитали у наших сучасників: як на них вплинув доробок Леся, за що йому дякують зараз і чому про нього варто знати всім свідомим українцям.
Сергій Жадан
письменник
У кожній яскравій, чітко окресленій культурній епосі, якою є епоха 20-х і 30-х років, так зване «Розстріляне Відродження» або «Червоний ренесанс» (тут можна сперечатися з приводу дефініцій), є фігури універсальні. Які пов’язують цю епоху, стають міждисциплінарними. Однією з таких фігур, безперечно, є Лесь Курбас. Він — яскравий спалах цієї епохи. І йдеться не лише про театр. Але ми можемо спиратися й відштовхуватися лише від спогадів, записів — від того, що в нас залишилось. Якщо говорити про літературу — тут все набагато простіше: залишився текст, і ми говоримо про нього. А виставу, якої ми не бачили, оцінювати складно. Це ускладнює комплексну, серйозну, багаторівневу розмову про Курбаса, але мені здається, що уявити собі історію української культури ХХ сторіччя без Курбаса неможливо.
Мар’яна Савка
поетка, співзасновниця «Видавництва Старого Лева»
Курбас — один із найбільших новаторів в українській культурі. Людина, що фактично започаткувала інший театр, який є абсолютно сучасним для нас, людей з іншої епохи. Дуже пишаюся тим, що мій перший запис у трудовій — «Акторка театру імені Леся Курбаса» у Львові. Мій батько був театральним режисером, і ми робили постановку за Лесем Курбасом із Шевченкових «Гайдамаків». Мій батько неймовірно шанував Курбаса, це був його кумир. Це трепетно для мене. Такий зв’язок… Назавжди.
Тетяна Турка
акторка театру ім. Шевченка, наглядачка архіву театру «Березіль»
У житті мені пощастило доторкнутися до цієї великої людини. Свого часу я грала у виставі «Мина Мазайло», яку понад пів століття до того створив Лесь Курбас разом із Миколою Кулішем. Гаслом театру були рядки: «Я обираю березіль, Тому, що він буря, Тому, що він сміх, Тому, що в ньому сила, Тому, що він переворот, з якого літо родиться». І це абсолютна правда. Перед тим, як Курбаса звільнили та відправили на Соловки, театр прийняв Крушельницький. Курбас йому тоді сказав: «Збережіть театр, бо він того вартий». І Крушельницький зберіг акторів, які несли в собі систему перетворення, «розумного Арлекіна». Це система вдосконалення актора, людини через філософське, непобутове сприйняття світу. Розмова зі сцени з глядачем про болючі питання сьогодення, про недосконалість людини — і це спроба досконалості досягти. Коли ми, молодь, прийшли до театру, працювали із Лесем Сердюком, Юлією Фоміною, Володимиром Маляром. Ми дивилися, як вони грають на сцені та бачили, що гра акторів театру Шевченка на сцені «Березіль» відрізняється від гри акторів інших театрів. Ця ниточка, протягнута історично, збережена акторами, цю систему, яка передалася нам, ми передаємо молодим сучасним акторам. Я щаслива людина, що доторкнулася до генія Леся Степановича Курбаса.
Вероніка Склярова
культурна менеджерка, продюсерка, керівниця Parade-fest
Чому нам важливі Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка? Я собі відповідаю на ці питання в контексті історії української культури. Метафорично кажучи, мені здається, що Шевченко і Франко створили паспорт українця. Леся Українка чітко вписала Україну в європейський контекст, переосмислила всі античні міфи, основні сюжети епохи Відродження. Леся Українка — це наш закордонний паспорт. А Лесь Курбас через культуру і мистецтво почав творити нову українську дійсність. Я би радила знайомитися з Курбасом, сприймаючи його як людину, що почала будувати нашу суб’єктну ідентичність. У своїх роботах він проголошував українську інакшість у контексті російської імперії. Мені здається, Курбас — перший крок сучасної української людини.
Микола Набока
актор, засновник студії фізичного театру
Для мене Курбас — приклад надлюдської цілеспрямованості та непохитності на шляху, який видається правдивим і щирим. Лесь Курбас має стати всесвітнім брендом автентичності українського театру. І хоча росія зробила все, аби стерти будь-які матеріали і спогади про діяльність режисера, ми маємо більше, ніж здається. У нас є свій сучасний український театр, який упевнено позбувається російських штампів, шукаючи свого справжнього коріння. Тут ми бачимо практичну цінність і актуальність Леся Курбаса сьогодні: в його переконливості у нашій силі, у його самодостатньості та максималізмі. Лише в такому стані можливі експерименти і революції, тільки так можна «ламати все старе» і «пробивати новому місце», тільки з вірою в себе і в Перемогу.
Анатолій Подорожко
актор Харківського театру для дітей та юнацтва, «голос Харківського метро»
У театрі я за методом Курбаса не працював, у нас все більше за Станіславським (чи ми думали, що за Станіславським). У театральному інституті керівником курсу була Валентина Чистякова, дружина Курбаса. Це було наприкінці 60-х, про Курбаса згадували нечасто. Наскільки можу судити зі слів Валентини Миколаівни, творчий процес у театрі Курбаса був веселим і часто схожим на дитячу гру. На мій погляд, саме так і треба творити: граючись. Колектив жив тоді комуною. Вони навіть за обідом не переставали «гратися»: хтось на низах гуркотів: «Перрредайте хліба!!!». А йому сопрано тоненько відповідали на найвищих нотах: «Будь лаааска!!!». Люди жили театром. Як згадувала Чистякова, у трупі панувала дружня, сімейна атмосфера. Всі обожнювали Курбаса і найбільше боялися не виправдати його сподівань. Зараз театр докорінно змінився. І мені сумно це усвідомлювати.
Ольга Турутя
режисерка Харківського академічного драматичного театру
Я дуже мало знаю про Курбаса. В університеті єдиний предмет з українського театру анітрохи не допоміг мені. Справа не у викладачці, не в матеріалі, якого завжди дуже мало. Для прикладу, нам пів року викладали творчість пушкіна. Режисуру викладали за Станіславським, орієнтири всі були спрямовані на російський театр як взагалі єдиний гарний приклад театрального мистецтва. Отак Курбас і загубився десь між «вєлікімі». За кілька місяців до повномасштабної війни я мало не побилася з одним актором. Ми були на вечірці, і він раптом запитав: «А как ви относітєсь к вот єтой насільствєнной украінізації?». Я завелася з пів оберту. Відповіла, що він не надто добре розуміє значення слова «насильницька». Бо насилля — це те, що совєти вчинили з жителями будинку «Слово». Мати в історії ціле «Розстріляне Відродження», Сандармох! — ось насилля! На що він відповів: «Нікогда о таком нє слишал».
Тетяна Леонова
журналістка Суспільне Культура
Радянський режим не лише фізично знищив Леся Курбаса, його театр, автора його кращих вистав Миколу Куліша, а й згадки про них. Десятки років суворої заборони, знищення архівів зробили свою справу. Про генія мирового масштабу, який працював у Харкові, багато пересічних громадян навіть не чули.
У 2022 році театру Леся Курбаса виповнилося 100 років. Готувалося низка подій до цієї дати. В Харкові Вірляна Ткач, американська режисерка та дослідниця творчості Леся Курбаса, мала поставити ревю Курбаса «Алло на хвилі 477!», втрачений текст до якого відновив Сергій Жадан. Письменник в інтерв’ю мені казав про Курбаса, що це був Космос, піонер, революціонер, який багато речей зробив уперше. Курбас перший почав застосовувати в театрі кіно, він використовував кінохроніку та монтаж у виставах.
Наступники радянського союзу росіяни й зараз все зіпсували. Через повномасштабне російське вторгнення 100 років театру Курбасу пройшло непоміченим. До речі, одна з найбільш знищених російськими ракетами та артилерією вулиць на Північній Салтівці має ім’я акторки Наталії Ужвій, яка грала в театрі Курбаса
Сама я в Києві у лютому 2023 року в Театрі на Подолі подивилася «Мина Мазайло» за п’єсою Куліша, яку він написав в 1929 році для «Березоля» у Харкові, коли працював з Курбасом. Ця вистава за текстом Куліша, і звісно, українською мовою. Я постійно думала: яким же був мій Харків сотню років тому, що тут грали такі вистави. Це сатира, в якій висміюється як бажання українців здаватися руськими, так і надмірне захоплення українізацією. Але все одно читається, де симпатії творців:─ на боці українізації, звісно.
Здавалося б: ось вона, українізація відбулася. А потім — табори, розстріли митців, а тих хто залишився, заткнули та роздали нові методички. Нам поміняли історію, змістили акценти. Під тиском тоталітарного режиму це вдалося. Я вірю, що тепер такий відкат неможливий, більше ніколи в принципі. Тоді в нас не було своєї держави, тому це вдалося совєтам. УНР не підтримав тоді світ, а як самотужки боротися з такою махіною? Важко було сприймати незалежну Україну після сотень років російського тиску. Зараз все змінилося, завдяки нашим військовим, нашому опору. У нас тепер Байден Києвом прогулюється під час повітряної тривоги, уявіть.
Після Перемоги треба відновити всі вистави Курбаса, які він встиг поставити у Харкові, я вважаю. Бо український Ренесанс у 1920-х був чудовим, поки росіяни все не знищили. Зараз, через 100 років, історія повторюється. Попереду на Україну чекає нова епоха Відродження. Але тепер без росії, а значить, цього разу все врешті решт буде добре.
Олександр Сердюк
актор, співзасновник Інародного театру абсурду «Горобчик»
Для мене Курбас, то щось залізне та інноваційне. І якщо Харків — Залізобетон нині, то однією з причин є сильний характер та творчий шлях пана Леся тоді. Який говорив що думав, не боявся показувати радянську владу як вона є. Він казав, що то зло: як у творчості, так і в житті, ще коли це не було мейнстрімом. Але найбільший ефект на мене справила його смерть. Це дуже допомагає у суперечках, коли починають говорити «нє всє рускіє плохіє», «а што вам пушкін сделал», «міжєбратья», — просто згадувати смерть представників «Розстріляного Відродження», яким чином і за що.
Марина Куценко
співробітниця Харківського Літмузею
У часи «Розстріляного Відродження» люди прагнули творити нове життя й робити революційні зміни в усьому, в тому числі й мистецтві. Серед наших письменників було чимало новаторів. Цілі угруповання, що пропонували різноманітні форми й сенси, сперечалися, конкурували між собою. А Курбас зі своїми учнями самотужки показали зразки різних напрямків, жанрів, які могли стати основою різних театрів. Звісно, інші режисери теж шукали нові шляхи, але кого ми зараз згадуємо на рівні з Курбасом? Для мене театр Курбаса асоціюється з чимось космічним. Ми не можемо «доторкнутися» до нього, але «уламки», що дійшли до наших днів: фото акторів у дії на фоні сценічних конструкцій, розповіді про вистави й несподівані режисерські рішення — вражають.
Цікаво, що Курбас, хоча й пропагував ідею рівності, співтворчості в колективі й був люб’язним і коректним у спілкуванні, на практиці (принаймні в перші роки МОБу) видається досить авторитарним режисером. Він бачив і продумував у деталях цілісний задум, цілісну картину, якою не ділився з акторами, не питав порад. Мабуть, тільки геніям таке дозволено. Іноді лише на генеральній репетиції, коли задіювався весь комплекс: декорації, музика, освітлення, грим, — актори усвідомлювали, у що складаються їхні окремі завдання. А Курбас тримав усе в голові: кожну деталь та все в цілому. Вражає глобальність його мислення та задумів щодо стратегії театру, виховання акторів, режисерів та інших професіоналів, які створюють виставу.
Іван Сенін
поет
Для мене Лесь Курбас — не просто геніальний режисер, драматург чи теоретик театру. Окрім усіх його творчих звитяг і здобутків, він не в останню (а, можливо, у першу) чергу був справжній капітан команди, який зміг зібрати довкола себе багато не менш геніальних митців, ніж він сам. І разом з ними творити ті самі легендарні наші 20-ті. Його бачення і розуміння процесу нової, справжньої української культури вражає і сьогодні. В яких умовах і колективах він би не перебував, ніщо не змогло зламати його любов і наснагу до мистецтва. Навіть перебуваючи в ув’язненні, він продовжував ставити вистави, попри все. Він знав і розумів, що це лише погіршить ситуацію для нього, але не міг відмовитися від мистецтва навіть перед очима смерті. Людина і Митець з великої літери, яка з відстані ста років і досі сяє та освітлює не лише український театр чи культуру, а цілу країну.
Діна Чмуж
поетка, стріт-артерка, книжкова ілюстраторка
Він для мене в першу чергу — про натхнення, про ту дивовижну еманацію енергії від людини, яка здатна заряджати і через текст, і через фото (одна іронічна усмішка чого варта?), і навіть важко уявити наскільки з вистав. І також Курбас як палка зуміш сумнівів і одвічного пошуку (в його текстах багато можна побачити самонарікань, втрату віри, знецінення своєї ж роботи і попри це…чи завдяки…шалений розвиток.
Нам залишається сподіватись і все робити для того, аби в Харкові була вулиця імені Курбаса: не на околиці міста, а у самому його серці.
https://nakipelo.ua/ne-mozhna-bulo-dumaty-iak-vin-130-rokiv-vid-dnia-narodzhennia-mykoly-kulisha/
