«Я чула вибухи, але у мене був свій процес. Не так собі уявляла радості материнства»: історії народження 24 лютого 2022 року.
Що означає з’явитися на світ в країні, на яку росія пішла війною? Як це — відчути перші перейми у перший день повномасштабного вторгнення? Що таке народжувати під вибухи? Три історії героїнь, яким судилося стати матерями 24 лютого 2022 року — у день, який тепер пам’ятатиме кожен українець.
Катерина Сиренко із передчасними переймами тікала з окупації. Ганна Маркова — прикордонниця і дружина військовослужбовця. Ганна Алфьорова народжувала на п’ятому поверсі Салтівськового пологового під перші вибухи ранку 24 лютого. Усім малятам нині виповнюється рік — вони назавжди будуть ровесниками великої російської війни проти України.
«Ми виїхали 24 лютого з сірої зони, з Руської Лозової. За два кілометри вже була окупована територія. Ми виїхали об 11 годині в пологовий будинок і в 14:26 мені зробили кесарів розтин — і з’явилася наша Варвара. Потім в коридорі, ми там і народжували, ну, дівчата народжували. Було, звісно, дуже страшно. Прибігає завідувачка перинатального центру, вимикає світло, страшно — авіаналіт. Я, мабуть, таке ніколи не забуду, тому що це було максимально важко морально і психологічно дивитися, як ті бідні лікарі бігають, а ми не можемо нічим допомогти», — згадує Катерина Сиренко.
У перший же день життя Варвара опинилася у реанімації, бо наковталася вод. Народитися вона мала у середині березня, згадує її батько Сергій Сиренко.
«Дружина перенервувала, коли були вибухи осторонь Бєлгорода. Над нами ракета пролетіла у військову частину, яка біля нас була. Страх у неї, і ми приїхали, вийшли екстрені кесареві пологи. Я біля них був весь цей час, з Варварушкою в підвалі. Ми розчистили в пологовому будинку старий підвал, щоб усі породіллі туди переїхали, обладнання, і там жили до 2 березня — до виписки», — розповідає Сергій Сиренко.
У підвалі перинатального центру в середмісті Харкова тоді, у перші дні породілля годинами плакали. Паніка і стрес від того, що відбувається за вікном, лікарі робили й так нелегкий процес пологів іще складнішим. Завдяки цьому того дня у Харкові врятували не одну дитину.
«Якщо чесно, я взагалі не розуміла, що це війна. Я не розуміла, чого це все відбувається. Чоловік дуже підтримував: він був з першої хвилини й до сьогодні. Він не злякався, він не побіг від нас, як там були випадки у дівчат, що чоловіки їх кидали. Було багато тих, хто відмовлялися від діток з нами в пологовому будинку. Тому що ніхто не розумів, що відбувається, і всі боялися брати відповідальність в таку мить виносити діток назовні», — згадує Катерина.
Нова Водолага стала прихистком для багатьох переселенців з Харкова. Сюди наступного ранку після пологів відвіз Ганну Маркову чоловік, а сам повернувся захищати місто.
«Десь около 12 ночі почалися перейми. В чотири ранку уже був персонал стурбований. Я нічого не знала, окрім того, що перейми були та все. О сьомій ранку мене підняли в родзал, і я побачила, що, дійсно, персонал дуже стурбований: всі бігають, метушаться. Я кажу: «Що трапилося взагалі?» Вони кажуть: «Так россия на нас напала — війна».
І у цей час почались, почалась народжуватись дитина. Я в розпачі й від того, що дитини поруч немає (дитина старша в лікарні не зі мною) і цей малюк з потрійним обвиттям пуповини. Переживала, щоб дай Боже народити здорову дитину і щоб все було добре. Так і сталося: народився малюк, обвиття не було. І я дуже зраділа не від того, що вибухи за вікном, а від того, що все обійшлося, все добре.
Нас спустили на наступний ранок в підвал і то так, не розголошуючи, нас не попереджуючи. Сказали: «Дівчата, візьміть, будь ласка, речі й пройдімо з нами». Куди нас ведуть, не розуміли.
«Я не просто так в силовій структурі знаходжусь, тому в мене сила волі, витримка та віра в те, що буде все дуже добре», — розповідає Ганна Маркова.
Ганна багато років прослужила у Збройних силах. Останні три роки — прикордонниця, старша сержантка. Працювала у Харківському аеропорті. Разом із двома синами, старшим Ярославом і Владиславом, чекають батька-захисника.
«24 лютого о п’ятій ранку мене підняли в пологовий зал, який був на п’ятому поверсі перинатального центру. Відчинені вікна, тому що в пологовому залі, кажуть, повинно бути дуже тепло і тихо. Ну, тихо не вийшло, і почалися перші вибухи на Салтівці. Бігають медсестри, бігають, хто там, черговий лікар: не розуміють, що робити, куди бігти, ну, ніяких вказівок. Пологи приймаються, кесареві розтини робляться, а що робить, ніхто не розуміє», — згадує Ганна Алфьорова.
Доньку Ганна народила близько обіду. Свою Олександру вони з чоловіком чекали 14 років. Перша дитина, складна вагітність, Салтівський перинатальний центр, вибухи.
«Я чула вибухи, але у мене був свій процес. Було страшно. Я не так собі уявляла радості материнства, але, мабуть, так комусь було потрібно. Нам викликали ліфт і на каталці спустили у підвал. Ніхто не був готовий. Підвали не були готові: уже потім лікарі почали зносити туди ліжка, щоб були більш-менш комфортні умови. Може, легше було, тому що чоловік був поряд: у нас були ж партнерські пологи, і після того він нікуди не пішов, він залишився з нами в палаті.Чому її назвали Олександра? Тому що захисниця», — розповідає Ганна.
