Катерина Курдіновська — виводчиця у фольклорному гурті «Муравський шлях». Виводчиця — та людина, яка заводить спів, виконує перший голос. Ось як це звучить.
Понад 14 років Катерина разом із «Муравським шляхом» досліджує традиції та етніку Слобожанщини. Колектив багато років їздить містечками та селищами, спілкується з літніми людьми, які пам’ятають колядки, щедрівки, веснянки від бабусь та дідусів. Учасники колективу зберігають і передають українські традиції, адже усна народна творчість — вона так і зветься, бо з вуст до вуст передається. Так і зберігається.
Під час виступів гурт вдягає традиційні костюми. Ми познайомилися напередодні різдвяних свят. До речі, у такі дні обов’язково має бути ще одна учасниця містерії — Коза. Який же Щедрий вечір без водіння Кози?
Традицій, звичаїв і пісень нам ще відкривати й відкривати, тож почнемо з фасаду: себто, вбрання. Костюм Катерини, до прикладу, зібраний з кількох регіонів Слобожанщини та Полтавщини.
Додільна полтавська сорочка, її ще називають натільний одяг. Додільна — бо до долу, все просто. У нас взагалі коротеньких сорочок не носили, це притаманно етнічним росіянам. На Катерині — майже повсякденний варіант сорочки, «простенька, але веселенька».
Старовинна спідниця з репсової тканини жакардового переплетення.
«Вона досить стримана для мого віку, дівчата носили більш яскраві. Замість спідниці могла бути плахта, але плахти на нашій території не носили вже з кінця ХІХ сторіччя. Почалася індустріалізація, мануфактурне виробництво, і тканина виготовлялася в промислових масштабах», — розповідає Катерина.
Пояс; без нього — нікуди. Його могли виготовляти на ткацькому верстаті. Цей Катерина зшила сама. Хоча переплетення просте, але колір та китиці (жмуток ниток, прикраса) — усе традиційне.
Кишеню для грошей чи різних дрібних речей називали калиточка, або гаман. На наших теренах його іменували «карман на три пальці». Подібна вистрочка була одним із улюблених візерунків у традиційному одязі Слобожанщини. Так прикрашали керсетки, верхній одяг без рукавів. Ще такою вишивкою декорувати юпки, верхній одяг із довгим рукавом. На світлині — майже точна копія із села Киселі Первомайського району.
Багато чого змінила поява швацьких машинок Singer. Маючи такий маленький пристрій, деякі жінки могли мандрували від села до села та обшивати сусідів.
Особливе місце в житті кожної панянки займали прикраси. Мати гарне коралове намисто для дівчини на виданні було надважливо. Та й не одне, а 5–7, аби вважатися гарною дівкою на виданні!
«На мені — намисто зі Слобожанськими дукачами.
На них є гравіровка, яка називається “козацька зірка”.
Я поки ще не розбагатіла, тож це — імітація коралів. Також на мені старовинні сережки вереміївського типу. Жінки любили сережки носити: змалечку дівчаткам проколювали вушка. Вони носили мідні або латунні. Дівчинку вчили шити, ткати, вишивати. А на якесь свято, коли вона вже ставала майстринею, — їй могли дозволити носити такі серйозні речі, як срібло», — розповідає Катерина.
Але, звісно, не лише багате намисто додавало нареченій соціальної ваги. Чим більше сорочок та рушників — тим краще.
Хустинка на Катерині — іранська. За царських часів їх завозили також з Японії, росії або Західної Європи. Такі хустки носили не лише на Слобожанщині, а ще, наприклад, на Полтавщині.
Заміжня жінка не могла вийти на вулицю, не прикривши волосся: не годилося демонструвати кучері чужим. Жінки одягали спеціальну шапку, яка тримала волосся, — очіпок. Зверху намотували хустку, та й не одну. Дівчата теж мали право носити хустки, але для них був спеціальний вив’яз, аби маківка була відкрита. Вздовж хустки вкладали картон або щось інше для підтримки форми. В коси чи іншу зачіску вплітали квіти.
https://nakipelo.ua/7-lyutoho-tsej-den-v-ukraini-ta-sviti-2-2-2/
