27 січня 1945 року радянські війська звільнили Освенцім, один із найбільших концентраційних таборів нацистської Німеччини. Тепер ця дата — день пам’яті жертв Голокосту. Як окупанти «остаточно вирішували єврейське питання» у Харкові — у нашому матеріалі.
До початку війни за переписом населення, який у 1939 році проводила радянська влада, у Харкові жили 130 тисяч євреїв — 19,6% від усього населення міста.
24 жовтня 1941 року Вермахт окупував Харків, а вже 5 грудня нацисти розпочали новий перепис, причому євреїв записували окремо на жовтому папері. Кожен будинок мав подати два списки: в один записувалися всі жителі, крім євреїв, в інший — усі євреї, незалежно від віри. За проходження реєстрації кожен дорослий мешканець Харкова мав заплатити 1 карбованець, кожен єврей — 10 карбованців.
12 грудня 1941 року перепис було закінчено. До «жовтих» списків Харкова окупанти занесли 10 271 людину. Більшість із них — старі, жінки та діти: ті, хто не зміг або не встиг евакуюватися або піти в Червону армію. Частина євреїв намагалася видати себе за росіян чи українців, але не всім це вдалося.
14 грудня військовий комендант Альфред фон Путткамер видав наказ: усі євреї Харкова під загрозою розстрілу мають у дводенний термін переселитися до гетто на околиці міста — бараків тракторного та верстатобудівного заводів у районі ХТЗ. Зима-1941 у Харкові видалася дуже суворою: температура у грудні сягала мінус 36 градусів. Літні люди, жінки та діти йшли морозом у гетто. Окупанти силою заганяли людей по 800 осіб у будинки, розраховані менше ніж на сотню людей. У гетто євреїв морили голодом і розстрілювали за найменшу провину. Масові страти відбувалися там щодня.
26 грудня німці оголосили, що всі охочі можуть поїхати на роботу до Сумської та Полтавської областей. Однією з умов поїздки була відсутність особистих речей. Наступного дня до бараків під’їхало кілька вантажних автомобілів, у них посадили охочих. До рідних вони більше не повернулися: усіх розстріляли у Дробицькому Яру.
Харківське гетто проіснувало три тижні, до початку 1942 року. Тоді всіх його мешканців розстріляли нацисти. 7 січня охорону з єврейського табору зняли: там більше не було кого охороняти.
Точна кількість загиблих у Дробицькому Яру невідома: в Акті Держкомісії СРСР від 5 вересня 1943 року вказується, що цифра сягає від 15 до 16 тисяч, у спогадах німців і радянських громадян зустрічається згадка про 30 тисяч страчених харківських євреїв.
Декому вдалося уникнути страти в Яру: іноді підкуповувалась охорона гетто, іноді євреям вдавалося втекти. Одну з таких історій розповіла директорка музею Голокосту Лариса Воловик.
У 1939 році, коли німці окупували Польщу, 17-річний Йозеф Тарашинський разом зі своєю родиною виїхав із Варшави та у квітні 1941 року оселився у Харкові. У грудні 41-го він опинився в гетто на околиці міста. Коли почалися масові страти, Тарашинського привезли до Дробицького Яру.
Там один із німецьких офіцерів наказав Йозефу охороняти цінні речі страчених євреїв. За кілька годин німець повернувся, забрав речі та наказав Тарашинському йти на місце розстрілу. Однак той пішов до вантажівки, в яку старий і молодий хлопець завантажували речі вбитих. Коли стемніло, літній єврей сказав: «Мене все одно розстріляють, а ви ще можете врятуватися». Хлопці застрибнули до кузова, старий закидав їх речами, і так вони в’їхали до Харкова.
Йозеф сховався на горищі свого колишнього гуртожитку і провів там у 40-градусний мороз цілу ніч. Наступного дня він подався на Благовіщенський ринок, аби знайти партизанів. Там він зустрівся з підлітком-вірменином Вартаном Мкртчяном. Вартан, вислухавши історію про втечу, запросив Тарашинського до себе додому.
Сім’я Мкртчян прийняла у себе єврея, що втік з гетто, йому змогли добути підроблені документи й приховували до першого визволення Харкова. Про національність Йозефа знали лише троє: сам Вартан, його мати Аракел та двоюрідна сестра Кнарік.
Після того, як Червона Армія звільнила місто, Вартан та Йозеф пішли на фронт. Вартан загинув в одному з боїв, а Тарашинський пройшов усю війну, демобілізувався в 1948 році і одружився з Кнарік.
Харківських євреїв страчували не лише у Дробицькому Яру: між 14 та 20 грудня кілька сотень хворих, поранених та старих, які не могли самостійно дійти до гетто, окупаційна влада зібрала у будівлі синагоги на вулиці Міщанській і забили двері. Протягом тижня всі вони померли всередині синагоги від голоду та холоду.
На вулиці Рибній, 6, де розташовувалася зондеркоманда 4А, члени якої займалися «вирішенням єврейського питання» у Харкові, було створено єврейську в’язницю. Полонених там били, катували, морили голодом, обливали водою та змушували стояти на морозі, а потім розстрілювали.
Звірствам німців сприяли і деякі місцеві жителі: дехто з ненависті до євреїв, яка частково була спричинена політикою срср у довоєнні роки, інші — з банального бажання вислужитися та сподобатися новій владі. Керуючий «будинку швейників» на вулиці Чичибабіна, 3 за власною ініціативою зігнав 11 єврейських сімей (28 людей) до підвалу. Двері забили дошками, виставили вартового, євреї провели кілька тижнів у холоді без їжі, доки їх не відправили до гетто. Ніхто з них не вижив.
Проте не всі харків’яни співпрацювали з нацистами. У Харкові офіційно зареєстровано 99 «Праведників народів світу»: людей, які ризикували своїм життям та допомогли врятуватися євреям від страти. Якби таку допомогу виявили, то постраждати могли не лише самі праведники, а й члени їхніх сімей, бо німці жорстоко карали тих, то наважувався допомогти євреям.
Незважаючи на це, Євдокія та Прокопій Боганча, які мешкали на вулиці Коцарській, вирішили приховати у себе Жанну Аршанську, однокласницю їхнього 14-річного сина Миколи. Жанна змогла втекти з гетто завдяки батькові, який підкупив охоронця табору, віддавши йому свій годинник. Дівчинка добу морозом добиралася до Харкова. Вона прийшла на свою вулицю, постукала до кращої подруги, проте батьки її попросили Жанну піти та не змушувати їх ризикувати життям.
Аршанська пішла до Боганчів, які жили на тій же вулиці. Вони укрили вдома спочатку її, а згодом її молодшу сестру Фріну. За тиждень Боганчам вдалося переправити Аршанських до Полтави та влаштувати до дитячого будинку, де дівчата отримали документи на вигадані прізвища.
Після війни Жанна та Фріна Аршанські опинилися в США. Там вони здобули музичну освіту та стали всесвітньо відомими піаністками, але так і не змогли побувати в Україні та поспілкуватися зі своїми рятівниками. Євдокія та Прокопій Боганча померли у 1984 та 1976 роках, так і не дізнавшись, що сталося із врятованими ними єврейськими дівчатками.
10 січня Грег Доусон, син Жанни Аршанської написав на своїй сторінці у фейсбуці: «Моя мати, Жанна Аршанська Доусон, мирно померла минулої ночі у своєму будинку в Атланті. Їй було 95. Поруч із нею були її люблячий супутник впродовж 35 років, Дік, і віддана опікунка Лоррейн, яка тримала маму за руку та витерла сльозу з її щоки останньої миті. Коли вона пішла, Лоррейн відкрила вікно, “щоб її дух міг полетіти”.
Це був незламний український дух, який дивом пережив Голокост на крилах її піаністичного артистизму. Мама жила, як і грала: за словами критика, “з непохитною рішучістю, ясністю та цілеспрямованістю”.
Життя Жанни могло б обірватися в 14 років, якби 81 рік тому українська родина не дала їй притулок від нацистів. Ми з дружиною Кенді входимо до правління некомерційної організації “Українська транспортна ініціатива матерів і дітей”, що наразі надає притулок сім’ям, які тікають від війни. Якщо ви хочете вшанувати Жанну пожертвою для UMACTransport.org, це матиме для нас велике значення».
Редакція дякує Харківському музею Голокосту та його засновниці Ларисі Воловик за допомогу в підготовці матеріалів для цієї статті.
