В лютому 2022 року засновник бренду SHWK CLOTHING Олексій Масло приїхав до мами в Харків. Він згадує, як 23 лютого вони з друзями їли борщ і жартували з новин про вторгнення. Наступного дня почалась повномасштабна війна.
З того часу він встиг побувати під дулом автомата, під обстрілами та взяти участь в евакуації тисяч людей з російської окупації. Ми публікуємо вибірку з його великого інтервʼю. Повну версію дивіться у відео.
Частина перша: повний хаос і борщ під сидіннями
13 років я живу в Києві. Приїхав за два дні до вторгнення до мами в гості. Прокинувся, подивився в чати: що пишуть, яка ситуація з дорогами, із заправками — і вирішив, шо не поїду, бо в Києві багато людей, там є кому допомагати. Знайшов форму волонтерську, написав, що маю повний бак у машині, і я готовий їздити, доки бензин є.
Через дві години я поїхав на перше завдання. Мене направили до місцевого ресторану. Вони готували їжу для військових. Перше, що я віз — велика каструля борщу, яка розлилась по всьому багажнику. Він там десь засох під сідушками.
Було стрьомно, дуже стрьомно, був повний хаос. Важко зрозуміти: хто свій, хто чужий. От ми їхали по вулиці Сумській, а там пакували наводчиків, клали головою в асфальт, намотували їм на очі скотч, кидали в багажник і вивозили.
Коли на 134-й школі був бій, ми якраз спускались вулицею Весніна. Бачили, як усе горіло. Спустилися на перехрестя, до метро «Київська». Нас зупинили військові, сказали: «За 200 метрів бій, розвертайтеся, їдьте в іншу сторону». Ну ми і поїхали далі. Якраз теплаки відвозили пацанам на їхню точку.
Військові також подекуди не могли зрозуміти, свої ми чи чужі. Нам сказали: «Їдьте на КПП і віддайте їжу». Ми підїжджаємо на КПП, стоїть пацан років 18, видно, що нервує. Я відкриваю вікно, а він кричить і тикає стволом в обличчя, типу: «Проїжджай, не зупиняйся». Я кажу: «Я вам їжу привіз». А він: «Не зупиняйся, буду стріляти!». Ми поїхали. Я віддзвонився, мені кажуть: «Ну поїдьте на інше КПП. Вас не зрозуміли».
Якось стоїмо перед воротами військового обʼєкту, за ними ходять двоє. Дзвонимо: «Ми перед воротами, шо робити?». Нам кажуть «Хай один із вас вийде з машини та відчинить ворота, а інший заїжджає». Я говорю: «Та тут люди ходять (може, вони відкриють — прим. ред)». Мій співрозмовник: «Які люди?». Я: «Двоє цивільних».
Аж відкриваються всі вікна, двері, вибігають військові, кладуть тих пацанів мордою в пол. Ми стоїмо і дивимось на цю картину. І мені чувак каже: «А ти проїжджай, все нормально». Ми все вигрузили, розвертаємося, а їх пакують скотчем, все як треба. Та, думаю, це не так стрьомно, як коли в тебе тикає російський автомат.
Частина друга: двори, яких більше не існує
Ми почали допомагати цивільним. Якраз обстрілювали сильно Північну Салтівку. Я сам із Салтівки, тими дворами, які зараз не існують, я у дитинстві гуляв. Дуже серйозні обстріли були, але ми потроху звикли. Був контраст, коли ти, наприклад, приїжджаєш з «Одеської»: там люди гуляють з колясками, собаками, все спокійно, все добре, все класно. А ти через 15 хвилин на Північній Салтівці — і там повний хаос, бомблять, літають дрони, ракети. Наші машини обстрілювали.
Інколи привозиш гуманітарну допомогу, а бабуля каже: «Хліб не тієї форми, я не буду брати, він пом’ятий». Або: «Чому ви не привезли м’ясо?». І ми почали фільтрувати запити, робити злагоджені маршрути. З’явилися інші екіпажі, ми набрали охочих допомагати, працювали з ресторанами. Якщо була потрібна гаряча їжа, ми зверталися до них: вони готували і передавали. Якщо до нас приїжджали продукти, ми передавали їм. Хтось випікав хліб.
Згодом почали систематично допомагати лікарням: везли медикаменти, готову їжу, продукти, щоби вони там готували. Вимальовувалися маршрути, зони, де хто працює. Ми набували досвід, куди можна їхати, куди ні, хтось пише в чат: «Там обстріли, туди зараз не можна». Ми почали комунікувати з іншими штабами. На третій місяць повномасштабного вторгнення почала вимальовуватись система.
Спочатку ми купували все за свої гроші, в кого які були. Пам’ятаю, приїжджали в «Метро», там черга людей 500. Через зв’язки телефонували директору магазина, відкривали ворота, нас запускали. Ми тарились усім необхідним, повну машину, максимально, все, що влазить. Згодом шукали фонди, які можуть нам поставляти їжу.
Частина третя: врятувати батька
Батько мій перебував 72 дні в окупації. Він жив у Руських Тишках у напрямку бєлгорода, десь 15 кілометрів від Харкова. На початку вторгнення о пів на девʼяту я зателефонував, сказав, що почалась війна. Він всерйоз не сприйняв: «Шо? Яка війна?». О дев’ятій уже зв’язку не було. Уперше батько вийшов на зв’язок на 20-й день. Я боявся, що він помер, бо там постійно були обстріли. Він у домі знайшов на другому поверсі зв’язок. Періодично о дев’ятій вечора дзвонив, розповідав, що відбувається, здавав їхні позиції, де хто стоїть. Я передавав інформацію, були успішні прильоти.
На 72-й день, коли руські почали втікати, наші зайшли в Циркуни. Батько сказав, що вони вийшли, я йому наказав сидіти вдома. Через дві години зателефонувала його дружина і сказала, що був приліт у двір: батьку посікло руки, ноги, уламками зачепило живіт. Це була сіра зона, ми фізично не могли туди потрапити. Я телефонував усім, кого знав: 92-й бригаді, військовим медикам, Забашті. Забашта здивувався, що це мій батько, бо він був у курсі. Сказав: «Я знаю, це мій співробітник, ми займаємося».
Фізично туди заїхати не було змоги, там була розбита техніка, усе заміновано. Першу допомогу батькові надав місцевий ветеринар, він зупинив кровотечу. Сусід зміг довезти батька на своїй машині до Циркунів, там перехопили військові медики, довезли до швидкої, а ми зустріли на Північній Салтівці та поїхали конвоєм до лікарні.
Так почалася наша історія з евакуаціями. Спочатку це був конвой у 4–5 бусів, що заїжджали в сіру зону з гуманітаркою. Іноді були проблеми з місцевим ТРО: ми домовлялися з 92-ю бригадою, вони давали зелене світло. Ми їхали, натрапляли на місцеву тероборону, вони казали: «Ми вас не знаємо, розвертайтеся та їдьте назад». Іноді потрапляли під мінометні обстріли, кожна наша машина. Прямою наводкою стріляли прямо по нам, бо Борщова, наступне село, знаходиться на горі, і все видно.
Ми намагалися якнайбільше людей забрати за заявками родичей. Писали у місцеві чати, що туди їздимо та можемо забрати людей. Наприклад, є два будинка, там два чи три поверхи, і звідти з підвалів вивозили людей, дітей. Там було десь 60 людей, у них був якийсь гуманітарний центр, з гаражів роздавали гуманітарку, яку ми привозили.
Місцеві дякували, бо туди ніхто нічого не привозив, взагалі. У Циркуни возили багато гуманітарки, бо це «синя» зона була на той момент. А от у Руських Тишках взагалі не було нікого. З місцевої школи, де колись був гуманітарний центр росіян, ми винесли жінку паралізовану, лежачу. Росіяни, коли відходили, замінували школу і залишили там їжу. Тобто вони знали, що хтось буде за їжею йти, і спеціально замінували її.
Ти приїжджаєш забирати людину, вони збираються довго, починається обстріл. Сусідня вулиця обстрілюється, за 300 метрів усе горить, бахкає. Ти лягаєш під будинок або біжиш у підвал якийсь, ховаєшся, чекаєш, поки закінчиться, виходиш, допомагаєш зібратися людині. Це може бути літня людина, яка майже не пересувається. Іноді є заявка на евакуацію, ми їдемо, а там просто під фундамент немає будівлі. Уночі приліт був — і догорає, стіни пів метра, що залишилися. Ми вивезли з тієї зони 90 людей, на останній евакуації було двоє поранених цивільних.
Частина четверта: 17 тисяч через дамбу
Ми помітили, що ця зона, з якої евакуювали людей спочатку, йде на спад, а в інші зони ми фізично не можемо потрапити. Намагалися в Руську Лозову доїхати, в Проходи, але там бої постійні, військові казали, що зараз ще не час. Тоді поїхали на розвідку в Чугуїв та в Кочеток, познайомилися з місцевими, питали, які потреби у найближчих селах, можна їздити чи ні. Так дізналися про Печеніги. Привезли гуманітарну допомогу, допомогли ДСНС, броніки їм завозили.
Виявилося, що місцеві перевозять гуманітарну допомогу на окуповану територію через розбиту дамбу. Тобто на автомобілі туди потрапити не можна, але фізично пішки можна перейти, передати щось або звідти забрати. Там був реально «контрабасний» коридор: возили алкоголь, міняли щось на щось. Ми познайомилися з військовими, які стояли на блокпості та фільтрували як могли.
Аби задіяти більше автомобілів, гуманітарної допомоги, ми почали комунікувати та їздити злагоджено. На штаб, з яким координували поїздки, вийшла волонтерська організація з Чехії. Вона займалася евакуацією з окупованих зон на Запорізькому й Херсонському напрямках. Представники організації зв’язувалися з волонтерами та перевізниками в окупованій зоні, оплачували логістику перевезення людей до безпечної зони чи до останнього блокпосту російського, і росіяни їх відпускали.
Цей фонд запропонував нам поїхати на дамбу та забрати 200 людей за заявками родичів. Була інфа, що із Вовчанська якась сім’я пішки шість днів йшла з дітьми на руках. 200 людей — це вже централізована евакуація. Ми пішли до ХОВА, треба було це узгодити. Це була смішна зустріч: у ХОВА, коли я поставив питання, хто займається евакуацією з деокупованих, окупованих територій і зон бойових дій, мені відповіли: «Тільки ви».
Для мене це була новина, бо я думав: «Нуу, це ж влада, вона ж має цим займатись». У нас відбувся невеличкий брифінг, ми розповіли, що забираємо людей, іноді під обстрілами. Вони пропонували маршрути не зовсім безпечні, бо, на мій погляд, вони зовсім не комунікують із військовими та не розуміють стан речей. Ми сказали, що їдемо завтра на евак, будуть люди, потрібен ресурс. Нам сказали: «Добре. Ми подумаємо».
Ми поїхали. Взяли вісім бусів, літрів 100 солярки, заправили місцеві два ПАЗіки, які стояли в селі. Дамба — це сіра зона. Вона проглядається з обох боків, і з російської, і з нашої. Це десь півтора кілометри. Ми можемо доїхати виключно до шлюзів, з іншого боку люди також доїжджають до шлюзів. Вони кидають машини, переходять на нашу сторону, сідають у наші машини, ми їх вивозимо до нашого блокпосту, їх перевіряють. Приїхала Служба безпеки, два чоловіка.
Ми приїхали о сьомій ранку. Перед нашим блокпостом було десь 200 мишин цивільних. Хтось приїхав забирати родичів, хтось — передавати гуманітарку, і це був тупо базар. Ми на місці координували поліцію, ДСНС, СБУ, військових і місцеву владу. Ніхто не розумів, що треба робити. Поліцію ми попросили відтіснити людей, аби вони дали дорогу машинам, щоби ми могли працювати. Це могло бути небезпечно, бо, якщо йде потік людей, росіяни починають обстрілювати.
Коли почалась евакуація, все пройшло, як ми планували. Ми курсували дамбою туди-сюди, пересаджували в ПАЗіки людей, вивозили до місцевого палацу культури. Там із ними працювала СБУ. Був план, що ми закінчимо евакуацію, заберемо людей і повеземо на Харків. На четверту годину стало ясно, що ми вивезли тисячу людей.
Працівники СБУ були в шоці, бо не були готові до цього. Взагалі ніхто не був готовий. Потім приїхав губернатор пофоткатись і сказав: «А чого ви не сказали, що масштабна евакуація відбувається? Ми б надали транспорт». Хоча ми за день до цього були в ХОВА і сказали, що буде евакуація з окупованої зони. Вони через дві години нарішали якісь автобуси зелені. Автобуси приїхали, я у водіїв питаю: «Де ви були?». Вони кажуть: «Та у нас цілий автопарк стоїть, нікому не треба, ніхто не каже, що буде евакуація».
Ми, звісно, були зайобані фізично. Було багато маломобільних людей, їх потрібно грузити в кожну машину, перевозити. Їх грузили до машин і вигружали на дамбі, а ми їх підхоплювали. У нас були каталки, для лежачих — швидкі.
Десь на кінець дня, по офіційним даним, було півтори тисячі людей, які перейшли з деокупованої зони на українську сторону. Третина — діти. Були жінки з дітьми, які залишали на тій стороні родичів і переходили сюди, бо чоловік воює в ЗСУ. У них були сльози радості, бо вони тікали не від війни. Там не було війни, не було прильотів. Вони з перших днів в окупації, туди росіяни просто зайшли, навіть боїв не було. Вони дуже раділи і казали, що морально знаходитись там неможливо. Всі плакали, кричали «Слава Україні!». Деякі люди не вірили, питали, чи дійсно це Україна. Я розмовляв українською з ними, і вони раділи.
Тоді в нас була велика команда, і вона збільшувалася. В якийсь момент ми почали нормально комунікувати з ХОВА. Нам надавали транспорт для перевезення людей, автобуси, хоча й постійно з натяжкою якоюсь. Ми їм допомагаємо, витрачаємо свої ресурси, а таке враження, що вони це сприймають, ніби ми повинні це робити. А Синєгубов, коли писав у Телеграмі, що евакуювали 900 людей, або 1 500, або 2 300 людей за день, навіть не вказував, які волонтерські організації приймали участь. Але ж для нас це — ресурс, це можливість знайти донорів, які б допомагали в евакуації.
Взагалі з Печенізької дамби ми евакуювали 17 600 людей за весь час.
Інстаграми Льоши і його фонду: Олексій Масло, Kharkiv Help.
