У листопаді 1932 року Харків, який тоді був столицею радянської України, інтенсивно готувався до 15-ї річниці Жовтня. У місті з’являлися нові будівлі, на площі Рози Люксембург побудували ЦУМ. ХТЗ переможно рапортував, що кожні шість хвилин із його конвеєрів сходить новий трактор.
Пропагандистська машина працювала на повну, розповідаючи про неймовірні успіхи, досягнуті країною «в капіталістичному оточенні». Саме закордонними ворогами влада виправдовувала способи досягнення успіхів: примусову працю, колективізацію, боротьбу з кулаками та нездійсненні плани заготівлі хліба. Останнє засмучувало керівництво УРСР найбільше: восени 1932 року план хлібозаготівель було виконано лише на 37%.
5 жовтня вийшла ухвала Політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання країни у виконанні плану хлібозаготівель». Жовтневий пленум комуністів зобов’язав партійні організації виграти «боротьбу за хліб», зробити останні дні жовтня та листопад вирішальними та в 10 разів підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці революції. Рекомендувалося «безжально придушувати всі спроби класового ворога та його агентури, спрямовані на зрив хлібозаготівель».
Харківська та Київська області найгірше в УРСР виконали план заготовки хліба, і за це підлягли найсильнішим репресіям. Одним із методів були «чорні дошки». За рішенням партії цілі райони вносилися до списків, ці населені пункти повністю блокувалися військами, населенню заборонялося виїжджати за межі цих територій, усі продукти харчування вилучалися, торгівля повністю заборонялася.
Йосип Сталін вважав, що селяни спеціально ховають зерно. У всій країні почали відбирати продукти та худобу. Уже у жовтні їжі не вистачало, а після того, як СРСР відсвяткував річницю революції, в Україні почався голод.
Спочатку загиблих від голоду ховали, та коли їх стало надто багато — перестали. Тіла лежали просто на вулицях.
У листопаді 1932 року комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад зі збирання зерна, «червоних валок». До цих бригад входило понад 110 000 добровольців, набраних серед селян, які таким чином намагалися врятуватися від голодної смерті: вони отримували відсоток від зібраного зерна та продуктів.
«Якось зі старшими дітьми ми пішли на цвинтар, аби нарвати вишень, але ягід не було. Ми зловили там кілька ящірок, посадили їх у банки з-під консервів, накрили склом і так несли додому. Проходячи повз вулицю, де тепер універмаг “Харків” та дріжджовий завод, побачили чоловіків, пухких і неголених, які стояли навколішки. Один запитав:
— Дітки, що ви несете?
— Ящірок, — сказали ми.
— Дайте мені! Я їх з’їм!
Ми злякалися і втекли».
Зі свідчень Олексія В.
Радянська влада забороняла говорити про голод: існувала негласна вказівка не вписувати його до графи «причина смерті». Натомість писали, що смерть настала через невстановлені причини або від виснаження. Про Голодомор говорили переважно іноземці.
«У Терстаняку, що за 60 км від Харкова, всі померли від тифу та голоду. Один лікар, якого послали туди, зайшовши в село, був ошелешений смородом трупів, які гнили у будинках (лікар сам розповідав мені про це). У селі Мохнач під Чугуєвом колись мешкало 1 000 душ. Тепер там залишилося 12 чоловіків, кілька жінок і двоє чи троє дітей», — писав Консул Королівства Італії Серджо Ґраденіґо.
Виснажені мешканці сіл з’явилися у Харкові після річниці революції. Щодня кількість збільшувалася: селяни через оточення проривалися до столиці та вмирали на вулицях міста. Спершу десятками, згодом сотнями. У лютому 1933 року члени ОГПУ рапортували, що на вулицях Харкова знайдено 431 тіло, у березні цифра збільшилася до 689, у квітні — до 477, у травні знайшли 992 тіла, за перші три дні червня — 196 загиблих від голоду. Жителі міста й області їли ворон, кішок і собак, збирали кропиву та заливали її окропом, намагаючись варити юшку, а іноді вбивали та їли людей.
«Найбільше мене вразив випадок, пов’язаний із приїздом подружжя В., що були знайомими моїх батьків і мешкали на станції Гути Богодухівського району. Приїхали вони змарнілі, пригнічені, напівбожевільні та без дітей, яких мали троє. Після супу, що ним пригостила мама, гостям стало погано. Коли оговталися, батьки їх запитали:
— А де ж ваші діти?
— Поїли.
— Як поїли?, — не повірили ми своїм вухам.
— По черзі: спершу з’їли маленьких, потім — старшу. Вона сама нам сказала: “Коли всіх, їжте й мене”. Різали на шматочки, варили та їли. А якими смачними були їхні пальчики.
Це жахливе признання вразило мене на все життя, особливо про пальчики».
Свідчення Віри В., що мешкала у 1933 році за адресою: Сумська, 79
Рештки людей хаотично лежали на вулицях. Їх ніхто не ховав. У 2004 році в районі колишнього парку Артема харківські комунальники під час земляних робіт виявили масове поховання, де змішалися кістки дорослих та дітей. Вчені виявили у могилі монети СРСР, випущені у 30-х роках. Купити за них їжу на той час було практично неможливо.
У радянській пресі активно писали про голод у Лондоні та Нью-Йорку. Про людей, які вмирають у Харкові, ніхто не написав жодного слова.
За даними дослідників, під час Голодомору 1932–1933 років померло майже чотири мільйони людей. Точної інформації щодо кількості загиблих у Харківській області немає.
