Наталя Старосвітська повертається першим потягом із Харкова до Балаклії. Жінка не була в рідному місті два місяці. Її велика родина роз’їхалася, рятуючись від окупації, вдома залишилися чоловік Володимир та кішка.
Балаклія розташована за 90 кілометрів від Харкова. Бої за місто тривали від початку повномасштабного вторгнення рф. 2 березня мер Балаклії Іван Столбовий повідомив, що російські війська зайшли на територію громади. А вранці 4 березня Генштаб ЗСУ визнав, що місто тимчасово взяли під контроль загарбники. окупанти утримували місто пів року. Офіційно його звільнили 8 вересня.
На вокзалі Наталю зустрічає Володимир із букетиком польових квітів. Жінка радіє, що нарешті повернулася до вільної домівки.
Разом із подружжям їдемо містом до їхньої квартири. Дорогою Володимир розповідає про підірвані мости, покинуту та згорілу техніку окупантів, мародерства. Місцями рухаємося обережно: можуть бути снаряди й міни. Сусідка Старосвітських натрапила на «лепесток», від вибуху міни розірвало колесо велосипеда. На щастя, жінка вціліла.
Сусіди привітно махають, вітають Наталю з поверненням. Ось їхня квартира у двоповерхівці. У сусідньому під’їзді розбитий вхід, пошкоджені кімнати. Житло Старосвітських вціліло, вибите лише одне вікно. Ця двокімнатна квартира прихистила загалом 15 людей, трьох собак і двох кішок. Сестра та брат Наталі жили неподалік від військового арсеналу, їхні оселі постраждали у перші ж дні.
«Спочатку нас було десятеро. Чоловік пішов школу сторожити, де він працював, а я залишилася з родиною. Місця було дуже мало, спали на підлозі, одягнені та взуті. Хтось із дорослих постійно чергував на вулиці. Найстрашніше було — літаки. Коли вони починали бомбити, звук було чутно заздалегідь. Ми вирахували: у нас було до семи секунд, аби спуститися в підвал. Як тільки черговий на вулиці кричав «Воздух!», діти бігли першими у підвал, як видресувані. Двічі доводилося спати у сховищі, та намагалися у квартирі ночувати: холодно було. Згодом діти з онуками перейшли у будинок Володі, а до мене у квартиру ще п’ятеро родичів прийшли. Якийсь час протрималися, їли по черзі на кухні. Проте було дружньо», — розповідає Наталя.
російські літаки почали скидати бомби на місто з 26 лютого. Коли ворожий снаряд поцілив по арсеналу, вибухова хвиля пошкодила вікна у сусідніх з Наталею будинках. По-справжньому страшно стало 2 березня, коли загарбники заходили в Балаклію: неясно було, чого чекати. Наталя з балкону бачила, як заїжджали танки з літерами «Z». Загарбники облаштувалися в районному відділі енергозбуту, розташованому неподалік. Поки було світло, вони приходили до місцевих, аби подзвонити рідні.
«Розмахував один бородатий тут автоматом, вимагав у мене пароль. Я йому кажу, що не знаю, відбило пам’ять, а сама думаю: швидше проводи перегризу, аніж скажу пароль. Взагалі доводилося якось співіснувати з ними. Вони кидали біля будинку недопалки, я на них кричала, коли замітала. Питала, чи вони вдома теж собі під ноги плюють. Прибирали потім», — пригадує бойова Наталя.
«Забрали випрану чоловічу білизну та кавові чашки»
Володимир дорогою до школи показує одну з двоповерхових дач. Каже, окупанти винесли з неї цінні речі, забрали сонячні панелі та мисливські рушниці. За його словами, окупанти особливо мародерили перед ротацією. Влітку в одному з гаражів поцупили автівку.
«У моєї приятельки, у будинку якої ці квартирувалися, навіть зняли з мотузки випрану чоловічу спідню білизну, не те що нове забирали. У співробітниці вдома виламали дверцята в шафі-купе. Забрали телефони, гроші та кавові чашки: мабуть, сподобалися», — перераховує Наталя.
Жінка чула, як один з окупантів на вулиці питав розмір взуття доньки для «подарунку».
«Тут були чеченці, тувинці, інгуші, осетини, росіян майже не було. Я була свідком розмови окупанта. Він питав у доньки: “Скажи, який розмір, я тобі кросівки привезу”. Я й думаю: де ж ця падлюка їх візьме? Де тут купиш? Чи пограбує когось, аби дитину взути?», — обурюється жінка.
«Виходила з картонкою “Допоможіть знайти сина”»
Наталя та Володимир розповідають, як у місті зникали люди. Першочергово окупанти шукали тих, хто був в АТО або мав військовий досвід. Також забирали підозрілих, на їхню думку, людей: спочатку чоловіків, а згодом і жінок.
«З нашого будинку забирали молодого хлопця. Ми злякалися: безневинний парубок, навіть в армії не служив, не те що в АТО. Але його за кілька днів випустили: наче, схопили помилково. Я з ним не розмовляла, не знаю, що він бачив у підвалі», — розповідає Наталя.
Після деокупації Балаклії на Харківщині правоохоронці виявили катівню у місцевому відділі поліції. Знущалися над цивільними чоловіками та жінками росіяни в різний спосіб: допитували, глузували, лупцювали, зав’язували очі та стріляли над головами людей, били струмом. За даними поліції, відомо про щонайменше один випадок, коли людина загинула від тортур.
На початку квітня пропали місцеві волонтери Василь Малета та Артур Сіренко. Їхня доля досі невідома.
«Я знала тата Василя. Батьки були вдома, син пропав. Як з цим жити — не уявляю! А потім був приліт “Градів”, і батька вбило у власному дворі. Мати Василя виходила до нашої адміністрації, де облаштувалися окупанти, з картонкою “Допоможіть знайти сина”. Вона під райвідділенням практично жила: приходила й просила, аби сказали хоча б, де знаходиться син. Я цю картину не забуду до кінця днів. Вона їздила велосипедом (так всі пересувалися в місті), і картонка завжди в неї була на кермі. Василя шукали постійно, зверталися й до тих, кого відпускали з полону», — каже жінка.
Про життя в окупації
Без світла та водопостачання було важко. Воду добували з колодязів у людей у приватному секторі, іноді збирали з водостоків. У місті не працювали магазини: люди продавали один одному, що могли. Володимир, наприклад, купував у сусідки періодично по літру молока.
У місті не було зв’язку, мережу ловило тільки в одному місці, де люди намагалися зв’язатися з рідними. Так і дізнавалися про новини та ситуацію в країні, розповідає героїня. окупанти кілька разів змінювали тривалість комендантської години.
«Був час, коли можна було лише до другої дня пересуватися. Але навіть тоді люди намагалися до 12 години завершити справи (на ринок поїхати чи за водою) та повернутися додому», — продовжує мешканка Балаклії.
Коли більшості родичів вдалося евакуюватися, Наталя перебралася до чоловіка в школу. До цього їздила велосипедом його навідувати, привозила їжу. Дорогою намагалася побачити близьких та знайомих. Жінка показує нам блокпост, повз який доводилося їздити: там стояли «днрівці».
«Один зупинив мене та питав, що відбувається в Україні. Вони ж тут сиділи без зв’язку. Мені стало страшно, я ж не знаю, з якою метою він питає. Той розповів, що в нього однокласник у Харкові: “Я йому дзвонив — не хоче спілкуватися. Але я його розумію”. Я питала, як цей “днрівець” потрапив до нас, навіщо прийшов. А він відповідав: “А хто мене питав? На вулиці забрали та й привезли”», — пригадує Наталя.
Так виглядає один із блокпостів окупантів у Балаклії. Загарбники обладнали їх із того, що знайшли в місті
Ще один окупант із Владикавказа розповідав, що прийшов «звільняти від нацистів» українців, яким «погано» жилося.
«Я питала, а звідки він взяв, що ми жили погано: наприклад, ми маємо дім, квартиру, машину, роботу. Я прожила тут все життя і жодних нацистів не бачила. Але зараз, якщо мене називатимуть бандерівкою, я це вважатиму компліментом, цим пишатимуся. Я раніше нею не була, це вони мене зробили такою», — підкреслює героїня.
«Не було дня, щоб я не плакала»
У липні Наталя вирішила евакуюватися, Володимир залишився чекати на всіх вдома. Виїхати було дуже складно: лише раз на тиждень пропускали кількох людей через Печенізьку дамбу. Наталі вдалося домовитися з жінкою, яка виїжджала з Балаклії машиною. Без перепон на дорозі не обійшлося.
«Їхала, аби трохи забути весь пережитий жах. Останнім часом не було й доби, щоб я не плакала. Зі сліз день починався, ними й закінчувався. Я випадково познайомилася з жінкою, яка виїжджала на машині. У неї було одне вільне місце, і вона мене взяла шостою. Щоби нас випустили з міста, вона заплатила за машину окупантам десять тисяч гривень. Звісно, треба було ще навколішки постояти під дулом автомата», — пригадує Наталя.
Героїня спочатку перечікувала в Полтаві, потім допомагала в Польщі онкохворій сестрі, а згодом перебралася в Харків до сина, який допомагав військовим. Жінка з гордістю показує грамоту з подякою, яку її син отримав від наших захисників.
Чоловік Наталії розповідає, як росіяни тікали з міста, коли ВСУ пішли в наступ.
Мрії про Перемогу та побажання для путіна
Наталя повернулася до Балаклії за день до свого дня народження. Вона сподівається, що вся її родина скоро збереться разом.
«Спочатку я хотіла, щоби путін здох. Таке бажання було з ранку й до ночі. А зараз я дуже хочу, аби він жив, довго. Щоби ця тварюка дочекалася суду. Весь світ його зараз ненавидить, і я хочу, аби він із цим жив», — відповідає героїня на питання про бажання у своє свято.
Наталя мріє про швидшу Перемогу. Вона щиро вдячна всім, хто допомагає українцям.
«Хочеться, аби всі, хто не знають долі рідних, її дізналися, щоби діти повернулися до батьків, а батьки дочекалися дітей з війни. Щоби всі були живі та здорові, а Україна відмилася від тієї погані. Хочеться тихого життя», — підсумовує усміхнена жінка.
